Феномен Володимира Івасюка: невідомі факти про великого композитора та співака у проєкті "Код ідентичності"

Він завжди вмикав колонки на повну потужність, і казав, що музику треба слухати гучно. Однієї ночі написав оркестровку для 60 інструментів. Серед сотень його пісень немає двох подібних. Його велетенський діапазон, надрив стали символом української ідентичності. Блакитноокий Орфей, видатний буковинець, український Шуберт... Черговий випуск програми "Код ідентичності" присвячений композитору-виконавцю Володимиру Івасюку.

Разом з ведучою Світланою Леонтьєвою про видатного українця згадують:

• Оксана Івасюк, сестра Володимира Івасюка;
• Юрій Рибчинський, поет, драматург, сценарист, Герой України, народний артист України;
• Олександр Злотник, композитор, народний артист України, ректор Київської муніципальної академії музики ім. Р.М. Глієра.

"Червона рута"

Володимир Івасюк народився 4 березня 1949 року в місті Кіцмань Чернівецької області. У 17 років разом із сім'єю переїхав до Чернівців.

Чернівці — це особливе місце для української музичної культури.

"Чернівці у 1970-ї роки були столицею нашої естради, тому що там зібралася найбільша кількість людей, які створили ту естраду, в якій ми починали. Саша і Володя Івасюки, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич", — перелічив Юрій Рибчинський.

1970 року Володимир Івасюк склав пісню "Червона рута", яку 13 вересня вперше виконав з Оленою Кузнецовою на Театральній площі Чернівців у прямому ефірі передачі "Камертон доброго настрою". Очевидці кажуть, що зібралася так багато людей, що містяни не могли потрапити на роботу, з роботи, десь у справах.

"Мені було тоді 10 років. Цього дня було пожвавлення в родині, у всіх був святковий настрій — усі чекали на пісню "Червона рута". Батьки ставилися з великою повагою до свого зовсім юного, 21-річного, сина. Вони пішли на площу, і, ясна річ, їхнє серце раділо разом із чернівчанами", — пригадала сестра композитора Оксана Івасюк.

Наступного дня після прем'єри "Червону руту" співала вся Україна. Однак офіційний музичний Київ з прохолодою зустрів цю пісню. Очільник журі республіканського конкурсу навіть написав про "Червону руту", що це як "мильні бульбашки на новорічній ялинці".

"Було засідання правління Спілки композиторів України. Там, звісно, сиділи дуже поважні та дійсно класні композитори, які склали історію української пісні. Вони сказали, що Івасюк — це ганьба української пісні. Метри вважали, що от як вони пишуть — це правильно", — зазначив Олександр Злотник.

"Коли в пісню прийшли Ігор Поклад і Володя Івасюк, це було як вибух. Прийшло нове покоління. До цього погоду, як кажуть, робили Шамо, Платон Майборода, Білаш, Сабадаш. Треба віддати їм належне — кожен з них зробив дуже багато для української пісні. Але це було інше покоління. І рано чи пізно повинно було прийти наше, молоде. Але нас всіх старше покоління зустріло в штики. А ми виросли на зовсім іншій музиці, ніж вони. Тобто ми знали все, на чому виросло старше покоління, ми знали й народну пісню. Але ми всі були бітломанами", — додав Юрій Рибчинський.

Поява ВІА "Смерічка" під керівництвом Левка Дутковського — це була справжня революція в естраді, ансамбль грав в новому музичному стилі біг-біт.

"Інтонаційно ансамбль був українським. Проте манера, склад, духова група, беквокал, оркестрові інструменти — це все Дутковський брав з західної музики", — пояснив Олександр Злотник.

Пісня "Червона рута" увійшла до двадцятки переможниць першого всесоюзного фестивалю "Пісня-71", яких визначали за листами слухачів та глядачів. На завершальному концерті в "Останкіно" її повинні були виконувати солісти ансамблю "Смерічка" Назарій Яремчук та Василь Зінкевич у супроводі естрадно-симфонічного оркестру під керівництвом Юрія Силантьєва.

Проте на той час Яремчук та Зінкевич були ще початківцями, тому Силантьєв попросив вийти на сцену Володимира Івасюка, який вже був професійним виконавцем.

Невдовзі після цього "Червона рута" потрапила на перші місця популярності в багатьох країнах Східної Європи й не тільки.

Івасюк добре знав світову естрадну музику — не тільки "Бітлз", а і французьку музику, іспанську, і американську тощо.

"Ми вже були іншим поколінням. Ми вже читали журнал "Америка", який у нас можна було придбати. Ми слухали іншу музику. І головне, що це не заперечувало українськості, тому що ми від коріння, від української народної пісні навіть крок не робили в якусь іншу народну пісню. В основі була — рідна українська інтонація. Але завдання було: як цю інтонацію зробити популярною в Польщі, Чехії та в усьому світі. І в цьому плані Володимир Івасюк, звичайно, найбільше зробив зі всіх композиторів того покоління. Його пісня ставала такою ж популярною, якою вона була в Києві, — і в Москві, а потім і в Варшаві, і в Торонто", — наголосив Юрій Рибчинський.

У 1971 році режисер Роман Олексів зняв у селищі Яремча музичний фільм "Червона рута", в якому звучить багато пісень Івасюка. І в цьому фільмі був потяг "Донецьк — Верховина". Такого рейсу насправді не було, його створили для цього фільму, об'єднуючи символічно схід і захід України.

"Червона рута" звучить у всьому світі, різними мовами. А українці сьогодні її співають не тільки на великих сценах, а й у бомбосховищах та окопах на передовій. Як зазначив Юрій Рибчинський, "Червона рута" стала другим гімном України.

"Культурист" та кухар

Коли Володимирові було 5 з половиною років, він пішов навчатися гри на скрипці до дитячої музичної школи у рідному Кіцмані. А у 14 років його відібрали до Київської музичної десятирічки ім. Миколи Лисенка. В цій школі-інтернаті для обдарованих дітей з ним разом навчався Олександр Злотник.

"Викладачі поїхали по Україні відбирати талановитих дітей для інтернату. Таким чином потрапили Володя і я. Я грав на баяні, а Володю взяли на альт. У нас була кімната на сім ліжок, сім хлопчиків жили. Володя був такий тихенький, і я тихенький. І ми якось відразу зійшлись, і ліжка наші стояли поруч", — пригадав Злотник.

У Києві хлопці вирішили займатися спортом: у Сашка була мрія піти плавати в басейн, а Володя почав залізо тягати, у ті роки починалася мода на культуристів.

"А там були саморобні якісь залізяки — штанги, бліни... Після цього Володі треба було годину доводити до ладу руки, пальці — свій музичний апарат. Я у водне поло почав грати, а він залізо тягав — це було нашим з ним секретом", — розповів композитор.

Годували в музичній школі, звісно, не як спортсменів. Олександр Злотник досі згадує гречану кашу без масла та сосиски. Тому Володимир Івасюк повернувся до Кіцманню схудлим на 8 кілограмів. І тоді його бабуся сказала: "Знаєте що, як хочете, а дитина більше до Києва не поїде". Хоча Володя дуже рвався.

"Він хотів повернутися і продовжити навчання. Але батьки вирішили, що краще, щоб він зростав в родинному оточенні, бо в нього був перехідний вік. І це було правильне рішення, бо він тоді ще школярем створив ансамбль "Буковинка", вони навіть гастролювали. Це був досить цікавий ансамбль", — розповіла Оксана Івасюк.

Вона зазначила, що Володя любив смачно поїсти. Особливо він любив деруни та зелений борщ.

"Він любив, щоб їжа мала смак і мала якусь певну розповідь, якусь певну традицію. Вареники, деруни, борщі, супи, риба смажена — це все було на нашому столі", — пригадала сестра.

Володя міг і сам приготувати щось нескладне — юшку зварити, яєчню засмажити. Але коли родина їздила на відпочинок до Криму, він навіть мідії готував.

Улюблене місце відпочину була Царська бухта у Новому Світі, куди їхали з наметом.

"До Царської бухти треба було йти пішки через гори. Ми у закуточку поставили намет. Це було далеко до Нового Світу, а я хотіла їсти. Володя сказав: "Пливи в море, назбирай мідій, є цибуля, є олія, є як підсмажити". І ми збирали мідії. Потім їх треба було розкрити та ложкою вибрати. Смажили на олії з цибулею, якщо були помідори та перець — чудово. Але якщо нічого немає, навіть олії, також смачно було — у власному соку. Ось Володя мене навчив їх готувати. І для мене тоді було дуже природно — поплисти в море і нарвати мідій", — поділилася Оксана Івасюк.

Володя любив займатися підводним плаванням з гарпуном, тому риба теж завжди була.

Івасюк надавав перевагу відпочинку у наметі, хоча міг дозволити собі поїхати, наприклад, в санаторій.

"Думаю, що йому потрібно було усамітнення, щоб народжувалися мелодії. Наприклад, Володя дуже вміло писав оркестровки. Я завжди дивувалася, як він може чути, як грає валторна чи альт в оркестрі. І я була свідком того, як він розписував партитури в Криму, в одній із бухт біля Феодосії, там людей не було. Він розкладав партитури, як карти, ходив навколо них, наче медитував", — розповіла сестра музиканта.

Івасюки були дуже дружною родиною.

"Вони були взірцем дружби. Вони всі були одним цілим — і Галя, і Оксана, і Володя, і батьки. Це дивовижно", — акцентував Юрій Рибчинський.

"Ленінопад" Івасюка

Після повернення з Києва Володимир продовжив навчання у кіцманській школі. Але за два місяці до закінчення Івасюк з однокласниками випадково скинули з постаменту бюст Леніна.

"Кіцмань — районне містечко, воно було досить таке культурне, гарне. Хлопці гуляли ввечері. Вони жартували й кидали кашкет [на бюст Леніна]. Кашкет зачепився за голову, і Володя поліз його знімати. Але ніхто не знав, що цей бюст не був прикріплений. І бюст впав", — розповіла Оксана Івасюк.

Ця історія викликала багато неприємностей. Хлопцям призначили 15 діб виправних робіт.

"Наша няня казала так: "Тюрма-тюрмою, але їсти дитина має". І вона намащувала хліб маслом, це в ті часи був досить такий делікатес, брала какао з молоком і несла через весь Кіцмань дітям", — пригадала сестра.

Під час виправних робіт хлопці копали канаву в центрі міста. І на цьому місці зараз стоїть пам'ятник Володимиру Івасюку.

Ця історія з пам'ятником позбавила Володю золотої медалі у школі. А коли він вступив до Чернівецького державного медичного інституту, то його відрахували першого ж дня — теж за випадок з Леніним.

Загибель

Останні роки життя Володимир Івасюк мешкав у Львові. 24 квітня 1979 року за телефонним викликом він вийшов з дому і більше не повернувся. 18 травня тіло Івасюка випадково знайшли в Брюховицькому лісі під Львовом. Точна дата смерті невідома. 22 травня відбувся похорон Володимира Івасюка на Личаківському цвинтарі у Львові. Йому було 30 років.

Івасюк у ті роки був на "гачку" КДБ. На своє 30-річчя він сказав, що "я вже дозрів, щоб бути розп'ятим на хресті, тільки ще не знаю, на якій Голгофі він стоятиме". Це було буквально за два місяці до того, як його не стало.

"Я думаю, він відчував цей тиск. Йому телефонували, пропонували зустрітися. Думаю, що він якимось чином чинів опір цим зустрічам із КДБ. Але це було складно. Коли Володя приїжджав в Чернівці, вони з батьком зачинялися в кабінеті та довго розмовляли. Мені батько не розповідав, бо це були конфіденційні розмови. Думаю, що він і батькові дуже багато речей не говорив, оберігав від цієї інформації", — зазначила Оксана Івасюк.

Юрій Рибчинський підтвердив, що за Івасюком слідкували невідомі люди. Він пригадав їхню останню розмову з Володимиром.

"Я його спитав: "Володю, ти закінчив Львівську консерваторію, які твої подальші плани?". Його відповідь я запам'ятав на все життя: "Юро, я отримую диплом і жодного дня у Львові не залишусь. Я переїду до Києва ". Щось неоднозначне у Львові відбувалось в той час, чого ми не знаємо", — сказав поет.

Прощання з Володимиром Івасюком у Львові перетворилося на мітинг непокори. Людей було дуже багато.

Після смерті пісні Івасюка заборонили на телебаченні та на радіо. Люди, які відкрито виступали на похороні, теж зазнали переслідування. Приміром, поет Ростислав Братунь, який писав вірші до пісень Івасюка, промовив, що ми ховаємо не просто студента, ми ховаємо великого, видатного композитора, пісні якого співає весь світ. Братуня звільнили з посади редактора журналу "Жовтень" та на 17 років позбавили роботи.

Літературознавець Віталій Дончик мав стати редактором газети "Літературна Україна". Його попередили, щоб він не їхав до Львова на похорон, інакше редакторське місце не отримає. Дончик все одно поїхав.

Версія радянського слідства щодо смерті Володимира Івасюка — самогубство. Хоча оточення композитора розуміло, що це було вбивство. Бо Івасюку було всього 30 років, у нього були колосальні творчі та життєві плани.

"Ніяких думок про те, щоб закінчити життя самогубством, навіть близько не було. Він міг бути найщасливішим композитором в Україні", — акцентував Юрій Рибчинський.

У 2014 році Генеральна прокуратура України визнала незаконним закриття кримінальної справи щодо смерті Івасюка і поновила її. Колишній прокурор Львівської області Роман Федик 2015 року заявив, що композитор-виконавець був убитий співробітниками КДБ.

2019 року Київський науково-дослідний інститут судових експертиз дійшов висновку, що Володимир Івасюк фізично ніяк не зміг би вчинити самогубство, для цього потрібно декілька людей. Було проведено кілька слідчих експериментів, які довели, що навіть фізично сильний чоловік не міг скоїти аналогічне самогубство як Івасюк.

Попередні випуски програми "Код ідентичності":

• Скіфське золото: історія врятованої колекції — у програмі "Код ідентичності"
• Українські медики, які змінили світ, — у програмі "Код ідентичності"
• Особисте життя та непросте рішення, щоб відокремитись від Москви: продовження вивчення постаті Івана Мазепи у програмі "Код ідентичності"
• Про постать Івана Мазепи, його шлях до гетьманства та боротьбу України за право бути — у програмі "Код ідентичності"
• Повертаємо свою історію: про перейменування українських вулиць та площ у проєкті "Код ідентичності"
• "Любов — то найвищий дар": вир життя і творчості братів Тютюнників у програмі "Код ідентичності"