Четверта альпіністка-українка, що підкорила Еверест: "Утро Дома" з Іриною Караган

Підйом на Еверест — це не тільки дорого, але й дуже небезпечно. Адже висота вершини — майже 9 тис. м. Лише 32 українці змогли підкорити цю вершину, і четверо з них — дівчата.

Як триває підготовка до підйому та чому вартість сходження досягає декількох десятків тисяч доларів — розповіла альпіністка Ірина Караган, яка підкорила Еверест, в ефірі програми "Утро Дома".

Ведучі — Анастасія Касілова та Костянтин Октябрський.

— 8 серпня — Міжнародний день альпінізму. Ви його святкуєте?

— Так, зазвичай у цей час я в горах. Для альпініста літо — це саме час перезимувати його з кухликом чаю. Хтось і випиває.

— Коли ви вирішили, що хочете бути альпіністкою?

— Я ходжу з 13 років у гори. Коли я ходила в школі на тур-гурток, кажу: "Мама, можна в гори?" Вона каже: "Іди". Ось так почалося все. Я займалася гірським туризмом саме як спортом. Я брала участь у змаганнях, я ходила в категорійні походи. Альпінізм почався вже останні шість років, і це вже почалися вершини.

— Яка гора стала першою для вас?

— Це на Кавказі була вершина Тетнульд у Грузії, Сванетія. 4800 метрів.

— Ви підкорили Еверест. Скільки ви готувалися до сходження?

— Підготовка почалася за рік. Ще два роки тому, якби мені хтось сказав, що я піду на Еверест, я б у житті не повірила. Еверест у моєму житті намалювався. Мій друг художник запропонував мені намалювати картину, щоб я у себе вдома у вітальні повісила. Я просто стала гортати в телефоні й уявляти, що це може бути. Мені клацнуло, що якщо вішати картину, то найкращу. Саме з цього моменту, як я уявила картину з цією горою у себе вдома, я прокидалася і думала про це. Ця думка просто не давала мені спокою щодня.

Я почала про це думати кожного дня і потім, коли я внутрішньо вирішила, що туди піду, я почала думати скільки це коштує, що для цього потрібно робити. Я спочатку вирішила, а потім почала розв'язувати інші завдання.

— Скільки коштувало це сходження?

— Мені ця експедиція обійшлася в 60 тис. дол., якщо взяти весь рік підготовки, інші вершини, на які я піднімалася, спорт, медичні обстеження, купівля спорядження.

Це тільки сервіс, який ти отримуєш. До того ж до базового табору і в базовому таборі. Щойно всі піднімаються вище — перший, другий табір, третій — повір мені, скільки б не коштувала експедиція, всі живуть абсолютно однаково: в однакових маленьких наметах, дме вітер і всі ходять до туалету в сніг. Якщо в базовому таборі є сервіс, намети, кухня, кают-компанії, туалети, душ. То далі — все однаково. І різниця в цій ціні — це сервіс.

— Чим ви займаєтеся в житті, окрім альпінізму?

— Моя робота виросла разом зі мною із моїх захоплень. Я керую спортивним магазином. Це спорядження для екстремальних видів спорту.

— Скільки українців піднялися на Еверест?

— У момент, коли піднялася я, я стала 29-ою. І в нашій групі товариш став 30-м. І після нас ще піднялися 1 червня декілька людей. Зараз, здається, 32 українці піднялися.

— А дівчат українських скільки?

— Я стала четвертою.

— Скільки саме сходження тривало?

— 50 днів від літака до літака. Сам підйом — 4-6 днів. Погода не була хорошою, а це найважливіше. Ти сидиш у базовому таборі й тобі потрібно знати погоду на кілька днів уперед, майже на тиждень, а потім ще спускатися.

Цього року було так: ми вранці дивимося прогноз на п’ять днів вперед, він один. В обід — вже інший. Увечері — знову інший. Все швидко змінювалося.

— Ви з кисневими масками піднімалися?

— Звичайно. На висоті нічого робити без кисню. Їх одягли після 7 тис. м.

— Що легше було: підніматися чи спускатися?

— Легше підніматися. Спускатися — це найскладніше завжди. Тому що ти витратив якусь кількість сил — як фізичних, так і психологічних — і ти вже втомлений.

Мені здається, дуже часто люди, коли готуються або коли йдуть нагору, забувають або не думають про те, що буде спуск. Вони думають, що вершина — це все. А я, коли тренувалася, навіть бігала з розподілом. Я бігла 10 км і думала, що вершина — 5 км. Моя вершина — це базовий табір. Тобто туди й назад.

Кому потрібно буде це сходження, якщо я там залишуся, на схилі? Психологічно треба бути готовим до того, що тобі треба ще дуже довго буде спускатися. За два тижні до нашого сходження двоє людей загинули. Вони померли на схилі просто від виснаження. Вони піднялися на вершину й на спуску померли. Швейцарець та американець. Вони нікуди не зірвалися, не потрапили нікуди. Вони просто померли.

— Скільки часу ви перебували на самій вершині?

— Всі по-різному. Я — 20 хвилин. Був дуже сильний вітер і я весь час пам’ятала, що це зона смерті. Був момент на підйомі, коли були дуже гарні краєвиди, але я не могла собі дозволити дістати фотоапарат, телефон, тому що сильний вітер. Я розуміла, що якщо зніму рукавицю, її віднесе вітром і рука відмерзне. А коли він вщухав — трохи фотографувала.

— Чи правда, що під час підйому можна побачити людей, які там померли?

— Так. Поки я готувалася, я дивилася купу документальних фільмів, художніх. Я знала, що вони там є, а під час сходження я про це забула. Але коли я вже піднялася, я побачила це. У мене було відчуття, що ніби я кіно дивлюся. Ось люди йдуть, і ось тіло лежить. Наче щось нереальне. Трохи моторошно. В такий момент ти розумієш, наскільки все серйозно.

— Які були відчуття, коли вдалося зійти на вершину?

— Дуже круте відчуття глибокого задоволення.

— Які далі вершини хочеться підкорити?

— Багато різних. Є найвища. Є найскладніша. Є найбільша. Є гарні.

Як на Евересті, я в такому стані фокусу сильного не перебувала ні у ставленні ні до чого в своєму житті. Це так круто. Тепер хочеться повторювати. Я поставила собі за мету перебувати в такому стані.