Звідки в Україні корали, як вбиралися в селі та в місті, що носили на видання та після заміжжя — модний шлях українців у програмі "Код ідентичності"

Намисто з коралів здавна було найголовнішою прикрасою українок. Але звідки в Україні взялися корали? Що носили у містах, а який одяг та взуття обирали в селах? Що одягала дівчина на видання, і що вже не могла собі дозволити одягти заміжня жінка? У що вбиралися українці протягом століть, як кроїли, шили та вишивали одяг, якою була українська мода та звідки вона бралася — про це та багато іншого у програмі "Код ідентичності" разом із ведучою Світланою Леонтьєвою говорять:

• художниця з костюмів Антоніна Белінська, 
• директор Центру фольклору та етнографії Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка Володимир Щибря,
• провідний етнолог Центру фольклору та етнографії Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, фундатор майстерні "ВидимоНевидимо" Андрій Паславський. 

Як наші предки вишивали одяг

У кінці ХІХ — на початку ХХ століття для сорочки зазвичай обирали домоткане конопляне або лляне полотно. Для оздоблення використовували бавовняні нитки, у деяких регіонах — вовняні.

"Пізніше, з розвитком традицій, ми маємо полотно, виготовлене з бавовняних фабричних ниток, а замість традиційної вишивки нитками з'являється вишивка бісером", — розповів директор Центру фольклору та етнографії Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка Володимир Щибря.

Українські дівчата шили сорочки і собі, і на замовлення. Чоловічі вишиванки теж були, однак візерунки у них розміщувалися на інших частинах сорочки. До нашого часу чоловічого традиційного одягу збереглося, на жаль, значно менше, ніж жіночого.

"Я міркував, чому саме так. Швидше за все, тому що дівчата все дитинство до заміжжя збирали своє придане. Фактично, ця скриня з сорочками було єдиним, із чим вони йшли в іншу родину. Вони їх зберігали як сентиментальні речі. У чоловіків цієї традиції не було", — поділився думкою провідний етнолог Центру фольклору та етнографії Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка Андрій Паславський. 

Майже кожна родина мала в хаті ткацький верстат. Залежно від регіону, на городі росли коноплі або льон. З них сім'я ткала собі полотно. Між моментом сіяння конопель до отримання готового тканого полотна проходило більше 30 етапів важкої та кропіткої роботи. Полотно було певною мірою валютою в тогочасній Україні ним можна було розрахуватися за товари та обміняти на щось цінне. Проте не обов'язково і не кожна сім'я займалася ткацтвом.

Що робили на вечорницях

Найколоритнішою розвагою української молоді були вечорниці. Традиційно вони починалися на Покрову, коли роботи на городі закінчувались, ночі ставали довшими і з'являлося багато часу для роботи під дахом. Зазвичай вечорниці проводилися в оселі літньої жінки, удови або рекрутки. Часто на одному кутку могли відбуватися, по окремих хатах, вечорниці дорослої молоді (17-18 років) та менших (до 16 років). Рідні брати та сестри ходили на різні вечорниці. В одній хаті, залежно від розмірів, могло збиратися від 5 до 15 дівчат. Традиційно дівчата трималися своєї громади і до інших осередків на вечорниці не ходили, а от хлопці в пошуках кращих наречених часто відвідували вечорниці в інших селах.

Готували хату до вечорниць переважно дівчата: дбали про дрова, освітлення та стіл. Певна кількість продуктів лишали "вечорничній матері" як подяку за дозвіл збиратися в її оселі. На буденних вечорницях дівчата найчастіше пряли, шили та вишивали. Роботу дівчата виконували старанно, бо на ранок мали показувати матерям зроблене. Хлопці приходили пізніше, адже вечорниці були також важливою формою дошлюбного спілкування.

Звідки в Україні взялися корали

Намисто э однією з найдавніших жіночих прикрас на території України. Монисто, буси, коралі, бісери — численні його назви свідчать про довгу історію та велику роль цього атрибуту в культурі. Для українських жінок намисто було не просто прикрасою. Його значення було глибоким і символічним. Чи не найпоширенішим в Україні було саме коралове намисто. 

Корал — матеріал, що росте глибоко в морі і котрий важко добути. Тому мало лишень жити на березі моря, щоб мати намисто з коралами. У Чорному морі коралів майже не було (лише на південному березі трішки), а ті, що використовувалися в традиційних українських прикрасах, завозили з Середземного та Червоного морів. 

Коралі були малодоступними для бідного населення, тому кількість ниток намиста і розмір намистин часто були показником достатку сім'ї. Найпрестижнішим вважалося мати 24-25 ниток з великими намистинами. Дорогі червоні коралі оброблялися у вигляді овалів чи барилець. Більш дешеві коралі були невеликими, нарізаними у формі маленьких циліндриків (колюче намисто).

"Мене завжди цікавило, звідки в Україні взялися корали. Пперше про це мені розповіли у Венеції. Вони сказали: "А знаєте, чому в Україні так багато коралів? Тому що пів Венеції стоїть на українських смереках". Це ж місто на воді, а фундамент забивали сваї з дерева — української смереки. Натомість в Україну везли корали", — поділилася ведуча Світлана Леонтьєва. 

Що таке баламути та дукачі

Намиста з коралів були розповсюджені не в усіх регіонах України. Наприклад, на Поліссі зустрічалися дуже рідко, а на Поділлі поширене було намисто з баламутів. Це камінці, виготовлені зі скам'янілого перламутру — внутрішнього шару раковин прісноводних та морських молюсків. Хоча щодо походження баламутів серед дослідників ще точаться дискусії. Намиста були різної величини і зазвичай не більше чотирьох кольорів світло-бежевих відтінків. Раніше баламути за певною симетричною схемою нанизували на конопляний шнурок, що складався з кількох міцних ниток. 

У дорожчому варіанті намисто з коралів чи баламутів прикрашалося дукатами — срібними чи золотими монетами. Від назви монет такі прикраси називалися дукач. 

"Мені подобається фраза, що дукачі — це печатка, яка затверджує українство. Це один із потужних національних маркерів, який відділяє нас від наших сусідів. Це є чимось дуже впізнаваним і дійсно високохудожнім витвором народного мистецтва", — каже провідний етнолог Центру фольклору та етнографії Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка Андрій Паславський. 

Головний елементом прикраси є медальйон, у якості якого використовували круглої форми монети, жетони, західноєвропейські настільні релігійні медалі, військові нагороди, жетони та інше. Монети зазвичай були Російської чи Австрійської імперії, залежно від регіону. Медальйон доповнювали додатковими ювелірними елементами такими як, бант, каст тощо. Дукачі виготовляли сільські майстри-золотарі з трьох монет: одна йшла як медальйон, другу переробляли на бант, а третя була оплатою за роботу. 

На західноукраїнських землях були поширені дукачі із скромними бантами або взагалі без них. На Лівобережжі, Чернігівщині, Слобожанщині були поширені дукачі із пишними бантами та багато оздобленими камінням.

"Побутує легенда, що дукачі могли носити тільки дівчата козацького роду. Це вказує на те, що довгий час ця прикраса трималася за представниками певного стану. Але з часом вона набувала все більшої популярності", — додав Андрій Паславський.

Головні убори молодиць та заміжніх

Заміжні українки ретельно закривали волосся під "чепець" — своєрідний м'який очіпок. У народі його називали "зборником", бо він складався із денця та околиша, який щільно стягували ззаду тороками, які утворювали зборки. Бідніші жінки робили очіпок з легкої тонкої тканини, багаті — з густої сітки, сплетеної із золотих, срібних чи шовкових ниток. Інколи очіпок вишивали бісером, робили аплікації, малюнки. Поверх очіпка зазвичай накидали хустку. Для всіх слов'янських жінок демонструвати волосся на людях вважалося непристойним чи навіть ганебним. Тим більше не допускалося з'являтися з непокритою головою в церкві, ця традиція існує й досі.

Голова заміжньої жінки мала бути покрита, а ось молоді дівчата робили це за бажанням. Найбарвистішим головним убором українських дівчат був квітковий вінок із живих чи навіть штучних квітів. У нього вплітали яскраві різнокольорові стрічки. Також дівчата носили стрічки окремо, хустки, смужки з гарної тканини, дротяний обруч з підвісками, коло з картону — всі вони були відкритими й не приховували коси.

Різниця між буденним і святковим убранням

Кожен елемент святкового традиційного українського костюма мав символічне значення. Такий одяг виготовляли з більш якісної тканини — тонкого полотна чи дорогого фабричного. Другим складником урочистого одягу було оздоблення: на святковому одязі було багато вишивки, на буденному могло бути дві смужечки або й зовсім без вишивки. 

"Були й зовсім не вишиті речі, просто їх дуже мало збереглося. Буденний одяг зношувався, адже люди в ньому ходили щодня. Інший момент в тому, що не було ніяких підгузків, тому старі і вже м'які сорочки рвались та використовувались на підгузники. Також ми про них мало можемо знати, тому що люди не фотографувалися в такому одязі", — пояснив провідний етнолог Центру фольклору та етнографії Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка Андрій Паславський.

Святковий одяг українці обов'язково обирали, коли фотографувалися. Створення знімку для багатьох траплялося один раз на все життя, тому вдягали все найкраще.

Як створюються костюми для українських історичних фільмів

Робота команди художників з костюмів не обмежується лише самою підготовкою та пошиттям вбрання для фільму. Асистенти, як і сам художник з костюмів, також присутні на майданчику, аби вести облік того, як одягнені актори та контролювати як виглядає одяг у кадрі. Українська художниця з костюмів Антоніна Белінська працювала над образами героїв стрічок "Захар Беркут" (2019) і "Сторожова застава" (2017), а  також над костюмами для серіалів "Кріпосна" (2019) та "Козаки. Абсолютно брехлива історія" (2020).

"Почнемо з того, що кіно — це насамперед художній прояв. Звісно, ми допускаємо там художній вимисел і прикрашання. Ми навіть не говоримо про історичний період, лише про саме задум. Тому що можна досить різні фільми зняти в одному історичному періоді. Моя робота — виділити персонажа його одягом. Одяг дуже впливає на характер і на те, як актор виглядає в кадрі", — розповіла Антоніна Белінська.

Попередні випуски програми "Код ідентичності":

• Природні перлини Херсонщини в окупації: історія та сьогодення заповідника "Асканія-Нова" у проєкті "Код ідентичності"
• Успіх та переслідування: історія роду господарників Симиренків у проєкті "Код ідентичності"
• Чи розгаданий талант Архипа Куїнджі: історія художнього генія з Маріуполя у проєкті "Код ідентичності"
• Захисники спадщини: історія Петра Тронька та Івана Гончара