Успіх та переслідування: історія роду господарників Симиренків у проєкті "Код ідентичності"

Смачні яблука сорту Симиренка, та що ми знаємо про цей славетний український рід? Симиренки не лише побудували цілу цукрову імперію, але й стали засновниками наукового садівництва в Україні. У своїх садах у селі Мліїв Черкаської області вони створювали та вирощували різноманітні сорти фруктів, проте через свою любов до України зазнали переслідувань від більшовицької влади. 

Про історію видатних українських господарників Симиренків та провідного садовода Вільгельма Крістера, завдяки якому на початку XX століття Київ називали найзеленішою столицею Європи у програмі  "Код ідентичності" разом із ведучою Світланою Леонтьєвою обговорюють:

• Петро Вольвач — історик аграрних наук, український учений-садівник, симиренкознавець, лауреат премій імені Л. П. Симиренка НАН України (2012);
• Володимир Винник — києвознавець, журналіст, автомобільний історик, екскурсовод; 
• Анатолій Патій — селекціонер, винахідник.

З кріпаків у підприємці. Як Яхненки і Симиренко створили торгову фірму

Симиренки — видатний рід українських промисловців-цукроварників, конструкторів і власників машинобудівних заводів, піонерів пароплавства на Дніпрі, науковців і практиків садівництва, меценатів. Перші достовірні відомості про них стосуються Степана Симиренка, який протягом 20 років козакував на Запорозькій Січі, а згодом чумакував. Він помер наприкінці XVIII століття. 

Першим Симиренком, який прославив свій рід, став син Степана — Федір Симиренко. Хоч він і потрапив у кріпацтво після смерті батька, але був дуже здібним — успішно вправлявся з господарством графа Михайла Воронцова, сам торгував борошном, орендувавши водяні млини, і вивчив французьку мову, якою того часу говорила вся російська аристократія. За однією з версій Федір викупив себе та родину з кріпацтва, за іншою — княгиня Браницька (дружина Михайла Воронцова) відпустила його. Історія роду Симиренків уже давно обросла міфами та легендами. 

У будь-якому разі справи йшли так добре, що Федір разом із іншими колишніми кріпаками братами Яхненками заснував власну фірму. "Брати Яхненки і Симиренко" — так називалася одна з перших агропромислових компаній України. Продавали зерно, худобу та іншу сільськогосподарську продукцію, а також побудували млини. Прибутки від торгівлі були високими, завдяки чому вдалося придбати землю для нової та ще успішнішої справи — цукрового виробництва.

У 1843 році фірма "Брати Яхненки і Симиренко" побудувала перший в Україні і Російській імперії паровий пісково-рафінадний завод, де переробляли буряки, котрими засівали орендовані поля графа Воронцова. Через п'ять років з'явився другий такий завод у Городищі, поблизу Млієва. Городищенський завод став найбільшим у Європі, а умови роботи були надзвичайно вигідними. Усі селяни, які працювали на заводі, отримували платню, житло, присадибну ділянку і соціальне страхування. Для робітників побудували ціле містечко з лікарнею, їдальнею, театром, школою, церквою, бібліотекою, училищем та спортклубом.

Перші меценати роду Симиренків

Технічним керівником торгової фірми був старший син Федора — Платон Симиренко. Він здобув економічну освіту і вивчав основи цукровиробництва у Паризькій вищій політехнічній школі. Платон постійно вдосконалював технології виробництва, а 1846 року спорудив власний машинобудівний завод у Млієві. Підприємство виготовляло обладнання та машини для цукроварень, а також випустило перші металеві пароплави, що перевозили товари по Дніпру — "Українець" та "Ярослав Мудрий".

На жаль, Російська імперія свідомо ліквідувала Городищенський завод Симиренків, а оскільки виробництво знаходилося на орендованій землі Воронцових, продати його було неможливо. Неймовірне містечко для працівників заводу зруйнували, а обладнання було використане на Єкатеринославському заводі.

Платон не шкодував грошей і на українську культуру. У 1859 році в Млієві побував Тарас Шевченко. Він отримав від Платона Федоровича 1100 карбованців (шалені гроші на той час) на видавництво "Кобзаря". Третє видання вийшло в 1860-му з подяками Платону Симиренку на титульній сторінці.

Молодший син Федора, Василь Симиренко теж вчився у Паризькій вищій політехнічній школі, але на інженера-технолога цукроварства. У 1873 році він придбав руїни старої державної цукроварні в селі Сидорівці на Канівщині, відновив її на позичені гроші й почав господарювати. Завдяки новим знання механіки він сконструював кілька цукрових машин, а у 1876 році зареєстрував патент на випаровувальний апарат, що вдвічі скорочував витрати палива на переробку цукрового буряка. Організував у себе на заводі виробництво пастили "Українська" та мармеладу, який успішно експортували за кордон.

Василь продовжив традицію свого брата і став одним із найбільших меценатів в Україні. Впродовж 40 років він підтримував українську культуру. Українська держава та українська незалежність практично виросла з капіталу Симиренків, каже історик аграрних наук Петро Вольвач. Інтелігенція Києва називала його Великим Хорсом на честь слов'янського бога Сонця. Кажуть, багато з тих, кому допоміг Василь, дізналися про його справжнє прізвище тільки після його смерті у 1915 році.

Коштом Василя Симиренка без розголосу вийшло кілька видань "Кобзаря" Тараса Шевченка. Допоміг він також Михайлу Коцюбинському та Іллі Шрагові, за його матеріальної підтримки вели досліди і видавали праці Олександр Кістяківський і Павло Чубинський.

Ті самі яблука

У 1880-х після смерті Федора і Платона через кризу і проблеми з кредитами "Брати Яхненки і Симиренко" закрилися. Однак нащадки Симиренків не покинули сільське господарство і взялися за новий на той час напрям — садівництво.

Платон Симиренко був умілим садівником — у садах у Млієві він вирощував й удосконалював різноманітні плодові сорти. Його син Левко продовжив справу і став одним із найвідоміших українських помологів — ботаніків, які вивчають сорти плодових та ягідних рослин з метою відбору (селекції) найкращих з них для господарського розведення, постійного покращення та раціонального використання у плодівництві. 

Досвід садівника Левко отримав у Східному Сибіру, куди був засланий за участь у русі народників. Після повернення він заснував у Млієві помологічний розсадник — першу в Україні лабораторію садівництва такого рівня.  Станом на 1912 рік його помологічна колекція налічувала близько 3000 сортів плодових, ягідних, горіхоплідних і квітково-декоративних рослин. Саджанці із Мліївського розсадника надходили у різні куточки Російської імперії і навіть за кордон.

Після повернення із заслання Левко знайшов у занедбаному батьківському саду яблуню, яка залишилася після смерті Платона. У своїх щоденниках він згадував, що бачив ці яблуні на хуторі батька ще у студентські роки. Тоді не було ніяких наукових даних, звідки саме прийшов цей сорт, але поширився він саме з саду Платона Симиренка. Левко став першим, хто його описав, увів до каталогів та займався подальшим поширенням, назвавши на честь батька. Ці зелені яблука відомі кожному українцю — Ренет Симиренка.

Репресії та сталінський терор

Рано вранці 6 січня 1920 року Левко Симиренко помер від втрати крові, за кілька годин до того отримавши кулю від чекістів. Хоча російськомовні джерела пишуть: "Погиб при невыясненных обстоятельствах". У радянські часи казали, що Симиренка просто хотіли пограбувати, але з його будинку так нічого не взяли.

За радянської влади маєток Симиренка націоналізували і заснували на його території Мліївську дослідну станцію садівництва. Згодом її назвали іменем Л. Симиренка, а першим директором станції став його син Володимир. Саме він фактично дав путівку в життя Ренету Симиренка, зразок якого виріс у саду діда Платона. Проте видатний український садівник і вчений-селекціонер став жертвою сталінського терору за критику методів його російського колеги Івана Мічуріна. На початку 1930-х Володимир пережив кілька арештів за звинуваченням в "антирадянській шкідницькій діяльності". 

"Його заарештували якраз на різдвяні свята. Батька на різдвяні свята вбили і Володимира заарештували. Це був почерк КГБістів. У цій розстрільній справі Симиренка я знайшов матеріали, які свідчать про те, що були запити, чи дійсно існувала підпільна антирадянська організація. Виявляється, офіційно це не було зареєстровано. Це все було вигадане. Основним завданням було знищити Симиренка. Коли у 1933 році Симиренка забрали, центральна преса, а саме газета "Известия", написала, що нарешті подолали головну перешкоду на шляху поширення мічурінського вчення", — розповів історик аграрних наук Петро Вольвач.

У 1938 році Володимира Симиренка розстріляли в Курську і поховали у братській могилі. Землю з неї привезли до Млієва в капсулі вже за часів незалежної України.

Один із провідних садоводів, завдяки якому на початку XX століття Київ називали найзеленішою столицею Європи

1815 року у південній Саксонії (Німеччина) народився Вільгельм Крістер. Він отримав спеціальність ткача, набув досвіду і у 1838 році отримав запрошення від князя Радзивіллова щодо роботи на суконній фабриці в містечку Хабно (нині Поліське) Київської губернії. Вільгельм погодився.

Крістер завжди захоплювався садівництвом, тому пропрацювавши на ткацькій фабриці близько 10 років і накопичивши грошей, він нарешті зміг реалізувати давню мрію. У 1848 році Вільгельм купив у князя Естергазі ділянку площею близько 40 га на Пріорці (на той час — передмістя Києва).

"Купує в тому місці, де нічого будувати було не можна. Ландшафт там був досить веселий — кілька озер, літописне місце Кинь-Ґрусть.Там нічого немає. Навіть зараз, під час чергового будівельного шабашу, нічого нема. Там Крістер почав розбудову", — розповів києвознавець Володимир Винник.

Вільгельм Крістер побудував на придбаній ділянці маєток, куди згодом переїхав та у 1850 році заснував фірму "Садівництво і насіннєве господарство "В. Крістер". На території з'явилися альтанки, на столиках — чай, пироги та інші смаколики. Завдяки цьому кияни та гості столиці приїжджали до Крістера екіпажами. Відвідувачі платили певну суму за вхід, сиділи під розкішними кущами та деревами, відпочивали, пили і їли, слухали запрошений духовий оркестр і танцювали. Коли гості йшли, Крістер пропонував їм саджанці, аби в них вдома з'явилися такі ж сади.

Рослини, які були вирощені у садівництві Крістер, поширювались як у Південно-Західному краї, так й далеко за його межами по всій Росії. Відомо, що саджанці декоративних видів дерев з садівництва Крістера висилались до родового хутора Івана Скоропадського в Тростянці та до Левка Симиренка. Сам Вільгельм теж бував у гостях в Симиренків, каже симиренкознавець Петро Вольвач.

"У Крістера був дуже складний ландшафт на території садів. Він привозив готові саджанці і насіння з Нижньої Саксонії, з заходу. Ландшафтні і кліматичні особливості були дуже подібними до німецьких і австрійських. Він зробив бетонні тераси для троянд! Це було унікальне явище!", — розповів києвознавець Володимир Винник.

З часом фірма стала відомим розплідником, що постачав саджанці плодових і декоративних рослин не тільки приватним садівникам, а й для благоустрою паркових зон Києва. На базі цього господарства відкрили агрошколу, випускники якої працювали садівниками по всій Україні. На території були також виноградники, городи, молочна ферма, пасіка, ставки з лебедями і рибою.

Помер Вільгельм Крістер у серпні 1890 року і був похований на території свого маєтку, як і заповідав. Могила збереглася, але знаходиться у занедбаному стані. Місце колишнього садового господарства було частково забудовано житловими масивами, а незабудована територія відома як урочище Гірка Крістера. 

Двоповерховий дерев'яний будинок Крістерів має статус пам'ятки архітектури і розташований на території Інституту харчової біотехнології та геноміки НАН України. У грудні 2011 року його було розібрано. Будинок планували відновити, але завадив брак фінансування. 2020 року у Громадському бюджеті Києва переміг проєкт відтворення зменшеної копії Будинку Крістера і встановлення її у парку "Гірка Крістера".

Спадщина Симиренків зараз

До наших днів збереглося кілька приміщень маєтку Симиренків, а також родинна Симиренківська церква, на відкритті якої був присутній Тарас Шевченко. У 1924 році більшовики перетворили Симиренківську церкву на клуб. Довкола церкви був цвинтар, де були поховані представники роду видатних господарників. У середині 1960-х бульдозером цвинтар стерли з лиця землі, а надмогильні мармурові пам’ятники позакопували у землю. 

У 2005 році після багаточислених звернень громадськості та нащадка роду Тетяни Симиренко-Торп, почався процес відновлення церкви та цвинтаря. Археологи встановили точне місцезнаходження багатьох могил та виявили 13 склепів представників роду Симиренків, Яхненків, Хропалів, близьких друзів їхніх родин, спеціалістів фірми. В будинку, де мешкала сім'я видатних українських господарників, нині діє меморіальний музей.

Читайте також: Чи розгаданий талант Архипа Куїнджі: історія художнього генія з Маріуполя у проєкті "Код ідентичності"