Стане в пригоді родинам зниклих безвісти та владі, — Кевін Салліван про свою книгу "Країна зниклих безвісти"

В Україні діє Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти. Вона співпрацює з державними установами, з родинами зниклих безвісти та з громадськими організаціями. Мета її діяльності — допомогти розробити процес, який дасть змогу знайти зниклих безвісти та возз'єднати їх із їхніми сім’ями, а також ідентифікувати людські рештки з масових та підпільних поховань.

У "Ранку Вдома" експерт з комунікацій Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти, автор книги "Країна зниклих безвісти" Кевін Салліван розповів про те, як ведеться пошук в Україні та як згадки людей допомагають шукати та ідентифікувати тих, хто зник.

— Розкажіть, про що ваша книга "Країна зниклих безвісти"?

— Книжка називається "Країна зниклих безвісти". Це цитата людини, яка описувала ситуацію в Херсоні та області під час окупації. Книжка про проблему зниклих людей в Україні внаслідок російського вторгнення. Вона описує масштаб того, що відбулось, та різні обставини, за яких зникали люди, та заходи, що має вживати влада, в деяких кейсах вони вже були зроблені, аби підрахувати кількість зниклих осіб. Авжеж, багато випадків зі зникненням військовослужбовців, пов'язані з бойовими діями.

Також чимало людей вважаються зниклими після бомбардувань. Зокрема, у таких містах, як Харків. Ще є зникнення після фільтраційних заходів на окупованих територіях і внаслідок масових переміщень надто на початку повномасштабного вторгнення. Це лише частина причин, котрі призводять до зникнення людей.

Я працюю з організацією, яка називається Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти. Вона має досвід у підрахунку зниклих безвісти в інших країнах, що мають велику кількість таких осіб внаслідок конфліктів, природних катастроф, міграції. Наприклад, у колишній Югославії організація співпрацювала з державними органами задля підрахунку та пошуку 30-40 тисяч зниклих безвісти після п'ятирічного конфлікту в 1990-х роках.

Головне, що винесла з цього організація — підрахунок зниклих безвісти можливий. Можна працювати навіть у цілковитому хаосі та з великою кількістю жорстокості під час конфлікту, заради того, аби знайти зниклих безвісти, померлих. Чи допомогти ідентифікувати осіб, які самі не здатні цього зробити.

— Розкажіть, як ви працювали над книгою, що ви в ній досліджуєте?

— Як я казав раніше, я багато років співпрацював з організацією, що займається пошуком зниклих безвісти, тож у книжці розглянути розв'язання цих кейсів. Наприклад, у Колумбії, Іраку, південно-східній Європі, а потім, як це роблять в Україні. Також там надані рекомендації щодо вирішення таких ситуацій у вас.

Я відвідав Україну восени торік. З моїми колегами ми побували в Чернівцях, де зустрілися з родинами військовослужбовців, які доєдналися до ЗСУ одразу після вторгнення і перебували на півночі від Києва. 

Внаслідок тих боїв багато українських військовослужбовців зникли безвісти. Ми поспілкувалися з їхніми родинами, запитали про їхній досвід, про те, як вони дізнались, що сталося. Мій колега взяв дуже невеликий зразок крові від найближчих родичів, щоб з неї можна було вилучити ДНК та порівняти з ДНК неідентифікованих людських останків. Конкретно у цій справі рештки перебували у морзі в Дніпрі чи десь біля нього.

На додачу до цього ми відвідали Ізюм, аби побачити на власні очі, як українська влада проводить ексгумацію тіл із масових поховань, одразу після того, як ЗСУ вигнали російські окупаційні війська з Харкова. Ми поговорили з представниками влади у головному морзі і відвідали центр, де проводять ДНК-тестування.

— Що виявили ви та ваші колеги?

— По-перше, влада у надзвичайно складних ситуаціях працює на повну, аби ідентифікувати непізнані людські останки. Приміром, використовую технологію ДНК, як частину процесу ідентифікації. Те, що ми знаємо з досвіду інших країн, аби це було успішним, усі елементи мають працювати разом, як у головоломки.

Якщо у вас немає всіх частинок, ви не складете повної картини. Приклад з ДНК-дослідження. У вас повинні бути зразки членів родини зниклого, зразки з людських останків, комплексна база даних, в якій можна зіставити ці ДНК-тести.

Для порівняння наші колеги з ДНК-центру у Харкові, котрі працювали над створенням профайлів на зниклих людей, до початку повномасштабного вторгнення мали орієнтовно п'ять таких справ на місяць. Одразу після деокупації Ізюма вони працювали з 20 такими справами щодня.

Звісно, перехід від п'яти кейсів на місяць до 20 на день викликає величезне напруження. ICMP рекомендує, як можна організувати цей процес, аби не перевантажувати лабораторії. У моїй книжці є така інформація. 

Після урагану Катріна у США, влада штату Луїзіана просила представників міжнародних організацій, зокрема ICMP, допомогти з ідентифікацією людей, оскільки попит на такі процедури був значно вищий, ніж зазвичай. То ж це не про те, що розвинені країни можуть дозволити собі таке, а інші ні. Кожна країна може з таким зіштовхнутися. Україні наразі потрібно залучати міжнародні ресурси, і моя книжка описує, як це можна зробити.

Ще одна важлива річ. На додачу до спілкування з родинами у Чернівцях я мав можливість поговорити з представниками сімейних організацій, що працювали над багатьма такими кейсами з 2014 року.

Приміром, я зустрів жінку з організації "Надія", котра працювала над пошуком та ідентифікацією солдатів, які зникли 2014 року. Мене вразило, що їхній досвід був схожий на досвід жінок із Боснії й Герцеговини після Сребрениці, на жінок з Колумбії, чиї чоловіки зникли понад 20 років тому, але їх досі розшукують. Ще вони солідарні, об'єдналися, знають свої права. Вони мають право на розслідування і підтримку уряду.

Тож коли вони звертаються до місцевої влади або військових представників, то йдуть не як прохачі, а як громадянки, які мають право на відповіді. Отже, після об'єднання в такі організації та сімейні асоціації можуть відстоювати ці права та мати до них доступ. Щось схоже зараз відбувається в Україні.

— Кому ця книга буде корисною в Україні та закордоном?

— Виходячи з контексту того, що ми щойно обговорювали, гадаю, найбільш зацікавленими в цій інформації будуть українці, які щодня стикаються з такими викликами. Зокрема родини зниклих безвісти.

Книжка досліджує, як можна організувати та відкрити таку справу, пояснити іншим людям, чому ви робите певні кроки. Тож родини зниклих — це перша група, інша група — політики й представники місцевої влади й області.

Жінка з "Надії" вказувала на те, що в багатьох областях влада не знає кількості сімей у певних містах чи селах, котрі розшукують близьких. Якби вона це знала, то могла б реагувати ефективніше. Отже, книжка буде корисною для представників влади, аби ті знали, які послуги вони можуть надати людям, котрі цього потребують.

Політики самі зацікавлені в тому. Коли я спілкувався з ними, вони мали бажання створити таку систему, яка допоможе родинам знайти якомога більше та якомога швидше інформацію про те, що сталося з їхніми родичами. Чи їх вбили, чи вони перебувають у полоні. Загалом, який статус має людина. Тому книжка справді адресована політикам і представникам влади, аби показати, як це успішно було втілено в інших країнах і що це так само вдало можна зробити в Україні.

Також, на мою думку, книжка буде корисна міжнародним організаціям, котрі зараз допомагають Україні. З нашого досвіду у Боснії й Герцеговині та інших країнах, коли багато міжнародних організацій приходять допомагати одній державі, дуже часто вони заважають одна одній, конкурують, створюють аналогічні проєкти, або не там їх провадять. Тому в книжці розглядаються способи координації міжнародної допомоги.

Маю сказати — ICMP працює аби допомагати урядам, а не конкурувати. Ми заявляємо, що є альтернативою. Ми надаємо послуги, які є кращими чи просто інакшими. Все це у координації з владою. ICMP не є гуманітарною організацією. Вона працює, ґрунтуючись на верховенстві права у тісній координації з урядами задля створення законодавчих установ, які потім можуть розв'язати цю проблему. Ми підтримуємо їх у цьому.

Загалом книжка розроблена, аби показати, що ви можете мати комплексний процес у пошуку зниклих безвісти навіть у надзвичайно складній ситуації, в якій сьогодні перебуває Україна. В довгостроковій перспективі це є основою для відновлення верховенства права. Адже дуже часто люди зникали безвісти через військові злочини.

Тому, коли ви розшукуєте місцеперебування та ідентифікує та зникло безвісти особу, ви маєте докласти всіх зусиль, щоби будь-які докази, зібрані у цьому процесі, могли бути представлені в суді. Дуже важливо, аби під час ексгумації поховань увесь процес був правильно задокументований. Тож я назвав основні сторони, які мають бути зацікавлені у книжці.

У Боснії й Герцеговині, Колумбії, Мексиці зараз широка громадськість не усвідомлює масштабів проблеми. Звісно, жертви та їхні родини, все це знають. Але важливо, аби всі в країні розуміли скільки людей зникли безвісти і яких зусиль коштує те, щоб їх знайти. Коли я кажу про кількість зниклих, то важливо зазначити, що зараз в Україні дуже складно це підрахувати.

Також цікаві гості "Ранку Вдома":

• ДНК-тести, розслідування злочинів Росії та пошук зниклих безвісти в Україні: інтерв'ю з гендиректоркою Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти Кетрін Бомбергер
• Як світ допомагає Україні з пошуком зниклих безвісти: інтерв'ю з керівником програми Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти Метью Холідеєм