Про те, чому Росія краде нашу історію, та як її відвоювати: акторка Ірма Вітовська у "Точці опори"

Ірма Вітовська — акторка театру та кіно, заслужена артистка України, два роки поспіль володарка національної премії "Золота дзиґа" та "Кіноколо" за кращі жіночі ролі у фільмах "Брама" (2017) та "Мої думки тихі" (2019). Лауреатка премії "Київ" імені І. Миколайчука  за вагомий внесок у розвиток українського кіномистецтва (2020) та театральної премії "Київська пектораль". Засновниця благодійного фонду "Вікторія вітає". Ірма знялася у понад 5- кінопроєктах, зокрема: в серіалах "Леся+Рома", "Останній москаль", у фільмах "Коза Ностра. Мама їде", "Найкращі вихідні". Заміжня, виховує сина. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Ірма Вітовська розповіла про боротьбу за українську історію, проєкт "Едігна. Донька Анни Київської і Генріха І. Початок славного служіння", філософію Росії, волонтерство та багато іншого.

Боротьба за минуле та майбутнє

— Зараз кажуть, що ми боремося за своє майбутнє. А ти якось говорила, що нам ще треба відвоювати своє минуле. Про що ти? З чого ж нам почати? 

— Ці процеси одночасні. Це війна на декілька фронтів і декілька часів. Минуле — це те, що цементує російську ідею, таку собі солідарність всередині російських народів. Якщо почитати, наприклад, листи Івана Грозного, то можна побачити, як починається перепис і знищення української історії і видавання цього за своє. Спадкова історія Московії починає свідомо спотворюватися наприкінці XV-XVI століття. Вони знищують те, що не можуть пояснити і те, що заперечує їхню написану "правду". Йдеться не лише про  стародруки, а й про археологічні пам'ятки, будь-які предмети вжитку.

— Ти береш участь у проєкті "Едігна. Донька Анни Київської і Генріха І. Початок славного служіння". Едігна втекла від неприйнятного для себе шлюбу і стала баварською святою. Ви повезли цей проєкт у Німеччину. Як німці сприймають вашу розповідь про те, що їхня свята має українську кров?

— Дуже велика робоча група працювала над поверненням Едігни в український простір і Україну в Німеччину. Я долучилася вже до мистецького проекту, але насправді там дуже багато працювала і церква, і історики. 

Розповідали, що у нульових роках Едігну в монастирі асоціювали з Росією. Приїздили представники російського духовенства і політики, намагалися забрати до Росії її реліквії. Десь із 2015-2016 років ведеться наша робота, тому вже все переписано — що це є Україна. 

Дуже багато боротьби навколо цього. Вони (росіяни, — ред.) весь час хочуть примазатися. 

Київська Русь — це теж наратив, я вважаю. Не було ніякої Київської. Русь була в кордонах Чернігівської, Київської і Переяславської областей. Потім на заході стала Галицька Русь, Русь короля Данила. "Київська Русь" була створена, щоб сказати, що було декілька Русів. Якщо почитати в літописах, Палія чи інших істориків, то ніде не пишеться "Київська Русь".  Писали "Я їду в Русь".

Вистава "Едігна. Донька Анни Київської і Генріха І. Початок славного служіння"

— Як німці сприймають вашу історію про Едігну? Чи розуміють в західних країнах, що їхні династичні королівські лінії тісно переплітаються з Києвом?

— Київ тоді був центром східної Європи, з Києвом всі хотіли дружити, женитися. Ярослав Мудрий це гарно втілив в життя, і таким чином Анна Ярославна стала королевою Франції, Анастасія стала королевою Угорщини, Єлизавета — королевою Норвегії. Ще є англійська королева Агата, яка на думку одних істориків є теж донькою Ярослава Мудрого, деякі кажуть, що сестра чи племінниця. Але це теж наша кров, яка стала прабабцею короля Річарда I Левове Серце. А Свята Маргарита Шотландська є онукою Агати. 

Європейці зараз цією історією цікавляться більше, бо цікава сама Україна. Постать Едігни наскрізна і об'єднує Францію, Німеччину і Україну. Це особливо важливо, враховуючи сьогоднішні події.

Коли Росія програє війну, виплатить репарації, обере, наприклад, ліберального лідера… Досвід Російської імперії свідчить, що ліберальні лідери затримуються дуже недовго. Сама система імперії, її філософія потребує ката. Це культивація смерті, де громадяни спокійно сприймають, що треба померти, за якусь "Родіну". Вони хочуть запліднити мертве, яке вже розклалося — чи то Радянський Союз, чи Російську імперію. Не будувати нові змісти, не еволюціонувати, а відроджувати старе.

Волонтерство

— З перший днів повномасштабної війни ти волонтериш. Як це почалося?

— Ми пробули у Києві перші три дні повномасштабної війни. На четвертий вирішили їхати. Коли я була у Львові, мене попросили де-чим зайнятися. Я приїхала туди і долучилася до вже створених волонтерських організацій. У нас було завдання по евакуації родин, чим я і займалася перший тиждень. 

— Ти зараз активно їздиш до військових. Що ви їм везете?

— Загалом, фільми, бо це мобільніше. 

— Ці зустрічі для тебе емоційно важкі чи ти вже загартована?

— Мені емоційно було важче працювати над евакуацією людей в перші дні. Я зустрічалася з дуже травмованими людьми. З військовими — це більше про гумор, коли ми можемо разом потролити ворога чи якісь зі своїх страхів.

Ірма Вітовська. Фото: kanaldim.tv

Кіно

— У 2022 повинні були зніматися п'ять проєктів з твоєю участю. До глядача дійшов лише "Коза Ностра". Ти їздила на презентацію фільму в Італію, що казали італійці?

— Я вдячна італійцям за те, що у тому заповненому пресою і глядачами великому залі половину з відведених п'яти годин віддали тому, що відбувається зараз в Україні. Їх дуже цікавило минуле.

— Чи розпочалася робота над стрічкою "Мої думки тихі 2"?

— Ми зняли декілька хвилин екранного часу для трейлера. Я дуже люблю таку кіномову, де за простим текстом ховаються складні змісти. У другій частині ми введемо третій подразник. Стосунки "мама-син" вже дуже зрозумілі. А ми додамо "свекруха-невістка", бо з'являється дівчина.

— Чому так багато побутовості 90-х?

— Бо мама ж — представниця 90-х, це її законсервована молодість. Вона залишилися там, де в неї було завтра. Тут прийшла старість, дитина йде в доросле життя. Це не про деградацію, просто для неї найяскравіший час був у період молодості.

— Якби тобі у кадрі потрібно було лягти в труну, наприклад.. лягла б?

— Це ж не я лягаю, а героїня. 

— Ти відокремлюєш себе від них?

— Так, бо інакше б я втратила здоровий глузд. Я скоріше їм віддаю щось своє, аніж беру в себе їх.

— А роздягтися в кадрі готова? На що скоріше підеш: на труну чи оголену сцену?

— Колись була згодна роздягнутися. У мене було трохи оголеності в серіалі "Леся+Рома". Але таких прям пропозицій тоді не було. Зараз я думаю: "А для чого?" Виправдайте мені це, як це буде. Зараз буде складніше.

— Для чого взагалі режисери кажуть роздягатися в кадрі?

— Мене до такого не примушували. У кожного може бути своя думка, бо, звісно, буває, коли оголена сцена справді вирішує. Ну, наприклад, не можна грати "Мадам Боварі" без сексу. Тому що там три різних секси, три коханця, які ведуть її до миш'яку. Є речі, які неможливо уникнути. Так само неможливо не оголити людей в концтаборі, яких роздягають перед розстрілом. Бо треба показати сам жах і приниження людської гідності. А от коли просто так, аби було, я не розумію оголених сцен.

— Що ще хочеш зіграти? Є якісь мрії?

— Я не люблю мріяти. В молодості ми мріємо грати те чи інше, але воно пролітає. Мрії, які не збулися, травмують. Тому давайте робити те, що сьогодні пропонують і намагатися полюбити це. 

Часом треба робити те, що ти зовсім не хочеш, тому що є виробнича дисципліна або ситуація, коли не можеш відмовити.

Ірма Вітовська в ролі матері Лукаша у виставі "Лісова пісня на полі крові". Фото: dramteatr.if.ua

Актор не повинен жити і вмирати в одному театрі

— Ти повернулася додому і граєш на рідній івано-франківській сцені. Живеш на два міста?

— Я живу на два міста з 2015 року. Я долучилася до трупи Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка і забрала трудову книжку з Київського національного академічного Молодого театру. Але залишила в Молодому театрі дві вистави разові. Ми маємо позбуватися стереотипу, що актор живе і вмирає в одному театрі.

— В Івано-Франківському драмтеатрі у виставі "Лісова пісня на полі крові" ти граєш матір Лукашеву. Чому обрала цю роль?

— Перш за все, я не змогла відмовити Ростиславу Держипільському (режисер, — ред.). Не скажу, що це роль моєї мрії, але там дуже цікаві рішення, сама концепція вистави. Ця моя мама-свекруха є в контрапункті до духовного і земного світів. Мама і Килина знаходяться в абсолютному горизонті хреста, Лукаш стоїть на переході, а три Мавки — це духовний світ, як три пори року: весняна — наївна, лірична; літня — пристрасна, з бажанням заради нього змінити все, вдатися до земного; і та, яка як Ісус Христос — розплачується за своє бажання.

— Це інтерактивна вистава, так? Глядачі є учасниками подій?

— Так, там немає бар'єру. Глядачі сидять за столом на іменинах свекрухи, потім вони опиняються у лісі. Тож приходьте на виставу — можна випити олів'є і випити 50 грам.

— Ти отримала унікальний досвід зіграти одного і того ж персонажа — бабу Прісю — у виставі "Сталкери" за п'єсою Павла Ар'є "На початку і наприкінці часів" і у фільмі "Брама (2017) за тією ж п'єсою. У фільмі був надзвичайно складний грим, адже ти грала 86-річну жінку. Де було втілити Прісю складніше: в театрі чи у фільмі?

— Ця роль у виставі, я вважаю, є моєю найкращою в плані складності. Це різні види мистецтва, по-перше. В театрі складність полягала в тому, що треба було без засобів гриму переконати глядача. В кіно я починала з того градусу, який був у театрі.

— У тебе досить жорсткий графік з частими переїздами і виставами ледь не щодня. Де знаходиш сили, як відновлюєшся?

— Я традиційна — мені допомагає повалятися вдома на дивані. Один вихідний вдома, коли можна нікуди не виходити, — найдорогоцінніший час. Такого в мене майже ніколи не буває.

— Чи є хвилювання, коли зараз виходиш на сцену?

— Ні, не має. Мені навіть потрібна така вистава, як "Сталкери", з такою ж глибокою драматургією, перед якою б я хвилювалася і дійсно готувалася. Я зараз в пошуках такого персонажа і такої трансформації.

Попередні випуски "Точки опори":

Прямий ефір