Самотність у госпіталі: про військового зі складною ампутацією та його рідних у проєкті "Я не забуду"

Війна не ділиться на фронти. Вона не "десь там на кордоні", а тут, серед нас, на вулиці. Коли бачиш чоловіка з протезом, або коли в черзі до каси перед тобою стає жінка у чорній хустинці. Вона на кладовищі щодня ставить свої мітки. Війна продовжується і у військовому госпіталі — в душі ветерана, який намагається вижити після поранення. Добре, коли в цей період біля нього є ті, хто може обійняти, підтримати, поговорити. Проте, на жаль, багато військових лишається сам на сам зі своєю бідою і побратимом у його особистій війні стає лише самотність. Саме про це йдеться у новому випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко. 

За місяць до початку повномасштабного вторгнення Юрій Олійник повернувся з Німеччини додому і відмовився покидати Україну як волонтер. У кінці другого року великої війни Юрій наступив на ворожу міну. В лікарні чоловік отямився без двох ніг та наодинці зі своєю бідою.

Похресниця військового з високою ампутацією нижніх кінцівок

Аліна Мокра — похресниця військового Юрія Олійника. З хрещеним батьком дівчина має теплі стосунки, адже Юрій був поруч від самого її дитинства. У студії "Я не забуду" Аліна розповіла про те, як з Юрієм зник зв'язок, як його знайшли в лікарні та чому вже дві клініки відмовили йому в протезуванні.

— Розкажіть, ким вам доводиться Юрій?

— Це мій хрещений батько. У нас із ним дуже теплі сімейні відносини. Він не просто хрещений, а дійсно батько. Я його дуже люблю, поважаю і ціную. Він все моє дитинство приїздив. Якщо не був в Україні, то був на заробітках за кордоном, але щороку приїздив на мій день народження. Це було для мене справжнім святом. Ми їздили на риболовлю, на море, на шашлики, грали в різні ігри. Завжди дарував мені гарні подарунки. 

— Де був ваш хрещений, коли почалося повномасштабне вторгнення? 

— До повномасштабного він був у Німеччині на заробітках, але приїздив до мами в Лозовій (місто в південній частині Харківської області, — ред.). Там і був 24 лютого. 

Він від самого початку хотів іти на захист нашої країни. Йому спершу відмовили, а на другий раз  прийняли. Під час його служби ми регулярно зідзвонювалися по відеозв'язку, обмінювались повідомленнями. 

— Якою була ваша остання розмова перед його пораненням?

— Остання наша розмова була на Різдво, за три дні до його поранення. Все було добре, він казав, що йтиме на важку позицію, де багато втрат і незрозуміло, що буде. 27 грудня зв'язок із ним зник. Ми не знали, до кого звернутися, тому що, на жаль, не мали номерів телефонів його побратимів чи командира. Потім мені подзвонив тато і сказав, що його кум знайшовся — важкопоранений і без ніг. Ми одразу поїхали з мамою і сестрою до нього в реанімацію в Дніпро.

Я довго не могла туди зайти, бо боялася побачити те, що потім побачила. Але слава Богу, що живий. Я його обіймала і казала, що дуже сильно люблю. Обіцяла, що ми ще станцюємо разом. Він дуже зрадів, що ми приїхали. 

— Як ваш тато дізнався про те, що ваш хрещений поранений і перебуває в лікарні?

—  Коли він отямився в лікарні, то попросив телефон і почав сам дзвонити в нашу міську ОТГ та до нашої поліції, щоб знайшли його рідних. 

— Де зараз лікується ваш хрещений і що йому потрібно? 

— Зараз він лікується у Львові у реабілітаційному центрі. Його чекає ще одна складна операція — видалятимуть невроми. Потім будемо шукати реабілітаційний центр, який допоможе з протезуванням. На жаль, у нього дуже складний випадок — уже в двох реабілітаційних центрах відмовили.

— Як клініки, які дали відмови, пояснили це? 

— Сказали, що у нас занадто складний випадок і це не можливо. 

— Як відреагував Юрій на відмову? 

— Дуже складно. І він, і ми переживали та не знали, що робити. Він казав, що все — так і залишиться в інвалідному візку. Але волонтерка Мар'яна сказала, що ні, ми не зупинимося і продовжимо пошуки. І таки знайшли в Америці. Вони будуть його консультувати вже після операції з видалення невроми.

— Ви вже збираєте гроші на протезування. 

— Так, ми вже почали збирати гроші, тому що ця сума — непідйомна. Протез на одну ногу коштує два мільйони. Щодо іншої ноги, на котру нам всюди відмовляли, то суму навіть не назвали. Складно й уявити її. Тому ми раніше відкрили банку, тому що збір коштів — це дуже довготривалий процес. Ми хочемо, щоб він, як і всі, мав нормальне життя, міг ходити і не відчував себе безпомічним. 

Волонтерка реабілітаційного центру

Волонтерка Мар'яна Коць допомагає військовим не тільки ліками та одягом, а й розмовами, адже саме вони рятують ветеранів від самотності. Юрію Олійнику вона допомогла з отриманням візка та мотивувала на пошуки можливості протезування за кордоном.

— Звідки ви до нас приїхали та чим займаєтеся? 

— Я приїхала зі Львова. Працюю менеджеркою з продажу вікон і дверей, а також волонтеркою в реабілітаційному центрі "Галичина", де перебувають наші воїни з ампутаціями кінцівок. 

Волонтерством я стала займатися з початку повномасштабної війни, оскільки дуже багато моїх знайомих пішли добровольцями. Все почалося з пошуку продуктів та амуніції. Пізніше в нашому районі з'явився реабілітаційний центр, куди почали поступати наші хлопці. Там була потреба в усьому: посуді, одязі, харчуванні тощо. Зараз потреби не надто змінилися, особливо щодо ліків. Офіційно реабілітаційний центр не вважається лікувальним центром, тобто там ліків немає. Раніше хлопці потрапляли туди з лікарні — після того, як їхні рани загоювалися. У цьому центрі вони просто чекали на протезування. Зараз поранених хлопців набагато більше, а тому період перебування в госпіталі став меншим. Вони швидше потрапляють в центр реабілітації, а їх рани ще не загоїлися.

Також дуже велика потреба в психологічній допомозі, а особливо в мотивуванні людини жити. Багато хто не може усвідомити і прийняти цю ситуацію, тому їм дуже потрібні розмови, щоб вони бачили, що вони не самотні. 

— Як ви познайомилися з Юрієм? 

— Під час одного з моїх візитів приїхав Юра. Йому було важко їздити в банк чи в аптеку, тому що центр знаходиться в низині, а їхати йому треба було під гору. Облаштували перила для хлопців, але все рівно було дуже важко вибратися на ту гору. Він побачив, що хлопці можуть вільно виїжджати на візках, і звернувся до мене щодо придбання такого. Я йому розповіла, що перед тим знімаю коротеньке відео про саму людину, надсилаю його знайомим, а ті організовують збір коштів на візок. 

— Що він тоді розповів про себе? 

— З самого початку розповіді було зрозуміло, що це самотня людина. В його очах був сум. Розповідь починалася з того, що візочок йому необхідний для того, щоб він міг сам себе обслуговувати, тому що він не має сім'ї — лише стареньку маму. Йому було дуже важливо не стати тягарем. 

Після того ми почали спілкуватися. Коли приїжджаю, я намагаюся підійти до всіх і всім приділити час, бо кожен хоче поділитися своїми маленькими перемогами. З Юрієм розмови інколи тривали годинами. Я не бачила, щоб його там відвідували родичі. Попри свій стан, він завжди намагався бути позитивним, сам себе підтримував, ніколи не скаржився. 

— Чи вам вдалося таки зібрати кошти на візочок? 

— Так, ми зібрали кошти і вручили Юрію візок.

— Ми вже почули від похресниці Юрія, що дві клініки відмовили йому в протезуванні. Розкажіть, якою була його реакція і як він це переживав?

— Я запропонувала йому подати заявку за кордоном. Коли ми фотографували документи, в кінці був висновок: "Відмовлено у протезуванні. Рекомендація: навчання на візку". Це для нього був шок.

Юрій зірвався і почав випивати. Це не дивно, тому що хлопці багато пережили і кожен справляється з цим по-своєму. Це тривало кілька днів. Коли вийшов з того стану, взяв себе у руки, почав ходити на різні процедури, в тренажерний зал і в басейн. Зрозумів, що про нього піклуються люди, що йому готові допомогти, що його доля в його руках.

Військовий, котрий врятував життя Юрію

Володимир "Халк" — військовослужбовець ЗСУ. Добровільно приєднався до війська після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Був поряд із Юрієм, коли він отримав поранення, і врятував йому життя. Сам теж отримував поранення та має протез. 

— Володимире, скільки ви вже перебуваєте у лавах Збройних Сил України? 

— З початку повномасштабного вторгнення. Я доброволець. Записався в лави територіальної оборони Києва, після чого нас перевели у Харківську область, де почалися активні бойові дії. Там, у процесі контрнаступу ми потрапили на територію Луганської області у Сватівському напрямку, де я отримав поранення. Посадка була замінована, а я заходив першим. Наступив на протипіхотну міну — відірвало частину ноги. Я пройшов реабілітацію, протезування і повернувся на службу. 

— В якій бригаді ви зараз служите?

— У 92-й окремій штурмовій бригаді імені кошового отамана Івана Сірка. В складі батальйону безпілотних ударних комплексів "Ахіллес". 

— Якою була ваша зустріч з Юрієм? 

— Це був Бахмутський напрямок, околиці села Кліщіївка. Я виїжджав з бойової позиції, коли побачив підірвану бронетехніку, з якої боєць махав рукою. Я зупинився і запитав, в чому проблема. Він сказав, що він 300-й — підірвався на протитанковій міні і потребує допомоги.

Юра був при свідомості і намагався вилізти з люка. Інший боєць уже був 200-й — загиблий. Я намагався витягнути Юру через люк. Його ноги вже були відірвані під самий таз, висіли на самих лише сухожиллях, а одна взагалі була затиснута знизу.

Я вийшов по рації на своїх бійців. Два з них прибігли зі своєї позиції. Одну ногу Юрія довелося відрізати ножем. Вона так і лишилася в бронетехніці. Юру з другою ногою витягнули. Ми викликали евакуаційну броньовану машину, але треба було чекати. У Юри ж часу не було — була критична ситуація і значна крововтрата. Бійці надали йому першу медичну допомогу, перетягнули в мій пікап. Ми довезли його до стабілізаційного пункту. 

— Як ви наважилися різати по-живому ногу? 

— Є ситуація, яку треба було вирішувати. Іншого виходу не було. Юрій був при свідомості і казав мені, щоб накладав турнікети. А я йому говорю: "Юра, в тебе, на жаль, немає на що накладати турнікет". Була дуже висока ампутація. 

— Як він відреагував на цю фразу?

— Юра — залізна людина. Поводився як справжній чоловік, жодних істерик, криків і сліз. Привіз я Юру в стабілізаційний пункт, його прийняли медики, а я поїхав далі у справах. 

За два дня я сам підірвався на машині. Отримав контузію і незначні поранення. Мене доставили в той же стабілізаційний пункт і зустріли ті ж люди, котрі надавали допомогу Юрію. Вони мене впізнали. Я запитав їх, що з тим бійцем, которого я їм привіз. Вони відповіли, що нижніх кінцівок у нього не буде, але він живий і переведений у Дніпро.

Військовий з високою ампутацією нижніх кінцівок

До повномасштабної війни Юрій Олійник їздив на заробітки в Росію, Польщу та Німеччину. Після 24 лютого 2022 року відмовився від допомоги роботодавця з переїздом до Німеччини та пішов до військкомату в Україні. Під час виконання бойового завдання отримав поранення, внаслідок чого йому ампутували обидві нижні кінцівки. Дружина та діти Юрія живуть в Росії.

— Юрію, розкажіть про своє життя до повномасштабного вторгнення. Чим займалися, де працювали? 

— До вторгнення я працював в Росії на будівництві та водієм. Працював і в Польщі та Німеччині. Закінчився термін дії візи, тож я повернувся в Україну, щоб продовжити візу та взяти ще чотирьох хлопців із собою. Поки оформлювалися документи, почалася повномасштабна війна. Мій роботодавець пропонував мені зробити посвідку волонтера, виїхати і лишитися в Німеччині. Я відмовився, бо знав, що потрібен свій державі і що я можу принести користь. Я проходив строкову службу в прикордонних військах та був у Карабаху. Після навчань я потрапив до 92-ї бригади у перший стрілецький батальйон. 

— Як ви отримали поранення? За яких обставин це сталося? 

— Вивезли людей на позиції, відкотилися назад і чекали, поки пройде зміна. По рації передали, що зміна на підході. Я доповів, що ми будемо за 20 хвилин. Почали виїжджати і підірвалися на протитанковий міні. Водій мій, на жаль, миттєво загинув на моїх очах. Машина була розірвана, а мої ноги боліли — я зрозумів, що їм дуже не пощастило. Я попробував вилізти з машини, бо був по пояс зверху, але бронежилет не давав, бо люк невеличкий. І всередину не виходило залізти. Я подумав, що ноги просто застрягли і за щось зачепилися. Одну ногу я наче ще відчував. 

Зрозумів, що треба звати на допомогу. Ми стояли десь метрів за 25-30 від дороги. Я став подавати сигнали ліхтариком і гукати. Дві машини проїхали повз, а потім зупинився Володя. Він заліз усередину і підтвердив, що мій хлопчик-водій загинув, а нога приварилася до металу. Довелося ногу відрізати і тільки тоді мене витягнули нагору. 

— Ви розуміли, що вам відрізають ногу?

— Так, я про це сам просив. Казав, що треба звільнити ногу, інакше я втрачу життя. Я дістав ножиці і сказав: "Відрізай".

— Коли ви отямилася в лікарні і побачили, що вам ампутували дві ноги, про що думали? 

— Про те, що я залишився живий, що вдалося вижити.

— Ми знаємо, що у вас старенька мама. Скільки їй років? Вона знає про ваш стан зараз?

— 78 років їй. Я трохи приховую від неї інформацію про свій стан — вона не знає, наскільки все... Я сказав, що коли повернуся додому, тоді й побачить сама. Я хочу повернутися вже на протезах.

— Боїтеся, що мама не витримає цього зараз?

— Звісноно, для неї це буде тяжким ударом. Вона мене втішає зараз. На щастя, у мене є похресниця, кума, знайомі, які підтримують мене. 

— Ми сьогодні ще нічого не чули про вашу сім'ю — дружину та дітей. 

— Коли в Україні було мало роботи, я поїхав на заробітки в Росію. Там познайомився з дівчиною. Ми одружилися. У неї був дворічний хлопчик. У нас ще народилася донька. Ми прожили 17 років разом, але потім довелося розлучитися. Я повернувся в Україну. З дружиною, донькою і сином я зв'язок підтримую. 

— Коли ви востаннє бачилися?

— Перед війною. У 2014 році я приїжджав по роботі. Діти намагалися нас помирити і звести знову, але ми за рік розійшлися.

— Зараз дружина, дочка і син у Москві. Що вони сказали про ваше поранення? 

— "Слава Богу, що живий, ми дуже раді". Хвилюються і морально підтримують. 

— Дочка не приїжджала?

— На жаль, зараз не можна приїхати з Росії. Була б можливість, то вони б приїхали усі. 

— Зараз ви перебуваєте в центрі самі?

— Сам, але мене підтримують волонтери — Мар'яна та її команда. Вони мені мов рідня.

— Як ви адаптуєтесь до нового життя після ампутації? Що ви вже можете робити самостійно, а де ще потрібна допомога?

— Сам можу я робити те, що можна робити сидячи. Дуже сподіваюсь, що мене запротезують, і я знову зможу ходити.

Якщо ви хочете допомогти нашому захиснику: 
5375 4112 1640 1369 (monobank)
Олійник Юрій Миколайович

Попередні випуски "Я не забуду":

• Чи піде заміж відома снайперка "Фенікс" — освідчення військового у програмі "Я не забуду"
• Говорив з "двохсотим", аби не збожеволіти — історія військового Василя у програмі "Я не забуду"
• У 20 років став батьком для двох підлітків — історія Нікіти та його молодших сестер у проєкті "Я не забуду"
• Військовий хоче віднайти свого лікаря-рятівника — історія Ігоря Кучерова у проєкті "Я не забуду"
• Допомагає на прифронтових територіях в образі Пікачу — історія японця Чуджо Хідето
• Після ампутації ніг освідчився коханій: історія кохання бійця ЗСУ, яке перемагає навіть війну