Розповідати про війну: інтерв'ю з воєнкором Олександром Маховим

Сьогодні, 16 лютого, в Україні відзначають День воєнного журналіста. Це день кореспондентів, які разом із бійцями ЗСУ перебувають на передовій та передають звідти останні фронтові новини. Також сьогодні згадують журналістів, які загинули на Донбасі.

Про особливості Лня військового журналіста, як стають воєнкорами, якою є ситуація сьогодні на лінії дотику — у програмі у програмі "День Вдома" говоримо з військовим репортером телеканалу "Дом" Олександром Маховим.

— Ми знаємо, що ти переселенець з Донбасу, а саме, з Луганську. За чим ти більше сумуєш?

— Немає такого одного місця, і це можуть бути нематеріальні якісь речі. Але загалом, там залишився мій дім, моє місто, в якому я виріс. І сьогодні я не маю змоги повернутися в місця свого дитинства, наприклад. Звичайно, за цим я сумую.

— А можеш показати, що в тебе на футболці написано?

— Так. Це такі журналістські штампи, які використовують журналісти на війні. "Смертоносне залізяччя", "Контрольована ситуація", "Працює снайпер"… Тобто обіграв ці моменти.

Ця футболка цікава тим, що її на моє прохання зробила дівчина, яка живе в Мар'їнці — це прифронтове місто, і лінія фронту починається прямо за її будинком. І вона там живе, навчається в школі й мріє бути дизайнеркою. І щоб підтримати її, я замовив в неї кілька футболок, на яких попросив таке написати.

— Сьогодні день вшанування військових кореспондентів. А коли взагалі цей день започаткували?

— 16 лютого 2015 року при виході з Дебальцевого загинув пресофіцер однієї з бригад Дмитро Лабуткін. І відтоді цей день вирішили присвятити вшануванню не тільки його пам'яті, а пам'яті всіх військових журналістів. А також вшановують тих цивільних журналістів, які з 2014 року висвітлюють війну, їздять на Донбас.

В той день, 16 лютого 2015 року, я теж працював на Донбасі, я мав поїхати разом з Дмитром знімати матеріал. Я йому напередодні ввечері подзвонив, ми все обговорили й домовились, що я зранку наберу його. І вже коли зранку я його набрав, то його телефон не відповідав. Думаю, що він тоді вже був загиблий, нажаль.

— А різниця є між воєнним і військовим кореспондентом?

— Дуже великі суперечки серед журналістів, кого називати військовим журналістом, чи називати цивільного журналіста, який їздить на війну, військовим журналістом. Але я дотримуюсь тієї думки й радився, зокрема, з літературними редакторами, що воєнний журналіст — це той, хто висвітлює війну.

От, наприклад, як я — воєнкор, який іде на війну як цивільний і знімає війну. А військовий журналіст — це той, який, наприклад, на контракті служить, він знаходиться у війську і паралельно працює журналістом.

Думаю, так можна відрізняти.

— Ти теж учасник бойових дій, можеш розказати про це детальніше? І коли ти зрозумів, що хочеш стати воєнкором?

— У 2014 році, коли почалася війна, я був журналістом, працював в Луганську. Потім переїхав до Києва, став переселенцем. І почав їздити на війну як журналіст.

До якогось моменту мені вистачало цього вкладу, як журналіста, в цій боротьбі проти російського агресора. Але в якийсь момент я зрозумів, що цього недостатньо. І вирішив приєднатись. Пішов у 2015 році до військкомату і попросив, щоб мене мобілізували. І відправився солдатом в піхоту, як звичайний солдат на передову. Служив в збройних силах, в 57-й бригаді. Ми стояли неподалік окупованої нині Горлівки.

— Ти ведеш підкаст "Воєнкор", про що йдеться в ньому? Наскільки зручна ця форма спілкування?

— Я намагаюся використовувати різні майданчики для того, щоб розповідати людям про війну. Працюю журналістом. Зараз роблю спецрепортажі на телеканалі "Дом" про те, що відбувається на Донбасі. Але намагаюся використовувати ще й аудіомайданчики, подкасти. Аудіоподкасти — це один із можливостей доносити інформацію про те, що відбувається на передовій. Розповідаю, що там відбувається. Беру інтерв'ю у солдатів або розповідаю про якісь моменти та цікавинки, які іноді неможливо показати з різних причин. Або не вистачає часу показати в матеріалах.

— А як знайти твій підкаст? 

— В Instagram, у Facebook на моїй сторінці можна знайти всю інформацію. Там я постійно викладаю посилання.

— А ти їздиш на "нульовку"? Як взагалі тобі хлопці там дають інтерв'ю? Бо, кажуть, що це не дуже гарний знак…

— Насправді немає такого упередження, щоб не давати інтерв'ю. Є тільки деякі солдати, які не дають інтерв'ю. Наприклад, у них родичі на окупованій території лишились. Або родичі на не окупованій території, але вони не знають, що хлопець зараз на передовій. Звичайно це індивідуально.

Але здебільшого солдати розуміють, що треба доносити інформацію, і що не всі люди знають, що відбувається зараз на передовій, чи були обстріли, чи є загиблі, поранені. І тому це можливість їм донести правдиву інформацію. А я як журналіст намагаюся також якомога частіше там бути й розповідати про ситуацію на фронті.

— Коли ти востаннє був на фронті, які там зараз настрої?

— Востаннє був два тижні тому. В принципі, можу сказати, що там у солдатів бойовий настрій. Це ми тут занепокоєні, трошки відірвані від тієї реальності, що там відбувається. Тому у нас тут "тривожні валізки" і все таке інше.

А в них війна там вже з 2014 року, війна зранку, ввечері й завтра вона буде, й післязавтра буде. Тому вони всі налаштовані по-бойовому і готові до будь-яких дій, які може Росія запровадити щодо України. Ми готові як оборонятися, тримати лінію фронту, так і, якщо треба буде, наступати, звільняти території. Тому до розвитку будь-яких подій вони там готові.

— Сьогодні також День єднання. Що для тебе єдність?

— Думаю, що в часи, коли в нашій країні йде війна, то нам всім треба бути об'єднаними навколо цієї боротьби. І необов'язково бути на фронті та тримати в руках автомат. Кожен має змогу щось робити тут для того, щоб підтримувати армію: ви можете надсилати гроші волонтерам, ви можете плести маскувальні сітки, ви можете просто передати якийсь смаколик солдату на передову. І це вже буде підтримка, це значить, що ми об'єднані заради однієї мети — заради визволення наших територій, визволення людей, які живуть в окупації.