Резонансне фото останнього рукостискання: таємне кохання, загибель та пам'ять про бійця ЗСУ в проєкті "Я не забуду"

Чи сумісні такі поняття, як війна та кохання? Мовляв, війна — то про смерть, а любов, навпаки, — про життя. Які правила коханню диктує війна та на які вчинки ми здатні заради почуттів? Сьогодні у програмі "Я не забуду" з Іриною Хоменко неймовірна історія кохання навіть після смерті.

Шлях до Бахмута

Пів року тому зворушливу і водночас страшну світлину побачив увесь світ. Дівчина востаннє тримає за руку загиблого коханого, військовослужбовця Збройних сил України. Цей знімок опублікували десятки видань, тисячі людей поширили його в соцмережах.

Євгену Базилевському (позивний "Бас") було лише 27 років. На світлині за руку тримає його дівчина Алла Карпенко. Сьогодні вперше на телебаченні друзі й та сама дівчина відверто розкажуть все, що криється за всесвітньо відомою світлиною.

Микола Кіреєв — найкращий друг загиблого героя. Зараз він зберігає годинник, який всі могли побачити на тому фото.

"Женя постійно носив годинник на лівій руці, і він був з ним у момент його смерті. Мені хотілось, щоб у мене щось залишилось на згадку про друга. Можливо, від того, що ми були близькими друзями, тому саме годинник передали мені. На ньому ще тоді були залишки землі, крові", — розповідає Микола.

Після перемоги Євген мріяв відкрити свій бізнес — послуги з оренди електровелосипедів для кур'єрів. Написав бізнес-план, придбав перший велосипед. Зараз велосипед у Миколи Кіреєва, який хоче з часом реалізувати мрію друга.

— Миколо, ви з Євгеном з одного міста?

— Ні, я з Запоріжжя, а він з Києва. У 2019 році, коли ми вже були друзями, я також переїхав до Києва.

А познайомилися ми у 2016 році. Тоді я прийшов на службу до армії, я був медиком. Я приїхав у бригаду, Женя там вже був старожилом, гранатометником. Ми зійшлись на багатьох темах, а найбільше на історії. Його, так би мовити, фішкою була Друга світова війна. Він її дуже добре знав, знав багато цікавих, маловідомих фактів.

Женя любив читати. У нього вдома велика бібліотека, в якій він, здається, всі книги перечитав. Він не просто колекціонував, а перечитував.

— А з чого почалася військова служба Жені?

— Його історія почалася з Революції Гідності. Звідти він потрапив до групи "Марусині ведмеді", де пройшов бойову підготовку, а потім потрапив до ЗСУ, саме до 89-ої бригади. В нього були проблеми зі здоров'ям, в нього була епілепсія.

— Але ж з таким діагнозом не беруть служити.

— Ну, як ми бачимо, його це не зупинило. Його рішенням було піти. Він приховав діагноз.

— Про що ви розмовляли з Євгеном перед загибеллю?

— Женя з початку повномасштабного вторгнення брав участь у бойових діях спершу на Київщині, потім далі пішов, аж до звільнення Херсона. Там він дістав поранення, але все одно повернувся в стрій.

У нього було якесь передчуття. Він постійно думав, що вдача його рано чи пізно закінчиться. І останнім часом постійно на цьому наголошував. Я йому хотів зробити шеврон, написав Жені про це. Він тоді мені написав, що йому страшно. Я, так би мовити, питав за шеврон — не сподобався чи ще щось. А він каже — і те, й інше. Це було останнє повідомлення від нього. Через три дні я дізнався про його смерть.

— А де загинув Женя?

— Під Бахмутом. Він потрапив під обстріл, багато уламків влучили в нього. Шансів не було.

Андрій Бокій — ще один друг Євгена Базилевського. Вони познайомилися у 2015 році, коли Євген проходив тренування у "Марусиних ведмедях". Потім служили в одному підрозділі.

Андрій згадує про Євгена як про найкращого друга, з яким було цікаво спілкуватися, жартувати, який завжди готовий був підтримати, дати пораду.

"У нас були дуже цікаві ситуації. Женя був такий хлопець, який міг всунутися з мішком "мівіни" під кулеметний обстріл. Це ми вдвох висувалися з точки вивантаження боєприпасів, по нас починає працювати крупнокаліберний кулемет. Ми попадали, відповзли, чекаємо. Над вухом просвистіло. Коли смерть поруч і вона проходить повз, то про це можна розказувати, як про цікаву пригоду. На жаль, в останній раз вона не пройшла повз Жені", — говорить Андрій.

"У багатьох військових, напевно, формується такий погляд на смерть типу того, що життя — це шлях до неї. І якщо думати про це, боятись, нагнітати, то це призведе до погіршення морального стану. А коли ти знаєш, що вона поруч і ти сприймаєш це з гумором, це більш лояльно для психіки. От Женя міг жартувати інколи на цю тему. Це специфічний військовий гумор", — додає побратим.

Таємне кохання

Алла Карпенко — кохана Євгена Базилевського, саме вона на світлині тримає руку загиблого героя. Саме Алла зробила це фото та поширила в соцмережах. Чому Євген приховував свою кохану навіть від друзів, де насправді був зроблений знімок останнього рукостискання і чим дорікають дівчині за фото в соцмережах — про це Алла розповіла в студії "Я не забуду".

— Микола привіз до студії годинник і книгу Жені. А які речі коханого ви залишили собі?

— Побратими Жені після його смерті привезли всі його речі та віддали мені. Також речі, які були з ним в морзі. Це, наприклад, той самий годинник, жетон, що були на ньому, коли він загинув у Бахмуті. Жетон я завжди ношу з собою, я в це вкладаю такий сенс, що жетон, як Женя, мене оберігає. Можливо, це сила самонавіювання, можливо, щось там вище, але коли я сплю в жетоні, мені ніколи не сниться Женя. Коли я знімаю, іноді він сниться мені.

— Я дізналася від Миколи та Андрія, що Женя спочатку приховував ваші стосунки.

— Я також все тримала в таємниці. Ніхто не знав, що в мене є хлопець. Мама — перша людина, яка теоретично здогадалася, що в мене хтось є. Але про наші стосунки з Женею вона дізналася тільки після його смерті, коли я виклала нашу фотографію зі словами: "Я вже не дівчина, яка чекає. Я вже дівчина, яка ніколи не дочекається".

Для мене було важливо зберігати все в нашій такій оболонці.

— Як ви познайомилися з Євгеном?

— Я в нього в телефоні підписана "Алла. Броніки". Я сама з Вінниці. У квітні минулого року я їхала до Польщі, й мені написав якийсь хлопець: "Алло, вітаю! Нам потрібні бронежилети. Ви допоможете?" Я відповіла через хвилини три, й він дуже здивувався, що о четвертій години ранку хтось відповідає.

Він мені й потім щось писав, проте я не звертала уваги на нього, бо в мене була обітниця: жодних хлопців із ЗСУ, жодних військових. Тому що я знала, чим це може закінчитися.

І одного разу він пише: "Яку ти музику слухаєш?" Я відправила йому скріншот пісні, яку в той момент слухала, це була "Весна" групи "Без обмежень". А він записує мені відеоповідомлення, де він сидить, я так зрозуміла, на концерті, перевертає камеру — і там виступає "Без обмежень" з піснею "Весна". Я просто в шоці була: "Як так?" Він каже: "Ну що, доля". І десь за шість днів він приїхав до мене у Вінницю.

— Ми знаємо, що в Жені був якийсь список. Що це за список?

— В нього у програмі було десь до 50 списків. Він записував, які книги хоче прочитати, які фільми подивитися. В нього був величезний список. Було й таке, наприклад: "Алла, стрибок з парашутом".

— Ви щось знаєте про сім'ю Жені, про його дитинство?

— Коли він був живий, я знала, що в нього дуже погані стосунки з матір'ю, він ріс без батька. Він жив з бабусею. Він казав, що не може пробачити матері. Я його не розпитувала, тому що розуміла, що йому боляче про це говорити.

— Як Женя поводився напередодні загибелі?

— Він говорив, що дуже втомився, що хоче відпочити. Якось він написав: "Пробач мені за все, обіймаю, цілую". Це був перший раз, коли він попрощався.

— Як ви дізналися про смерть Жені?

— Я телефоную, трубку взяв його побратим із позивним "Равлик". Питаю: "Як там Женя?" Мовчить, а потім каже: "Я не знаю, як тобі сказати. Жені сьогодні зранку не стало".

Про Женіну смерть я сказала його мамі. Я подзвонила до неї, кажу: "Вітаю, мене звати Алла, я дівчина Жені. Женя помер. Я їду в Дніпро забрати його тіло". А вона: "Навіщо? Його ж через тиждень-півтора привезуть". Для мене це було дуже важко чути.

— Що відбувалося в морзі в Дніпрі?

— Картина, яку я запам'ятала назавжди, — це каталки. Було близько шести каталок, на них лежали хлопці. Потім мені пояснили, що це були неупізнані тіла. В одного голова висіла, в ще одного не було ноги. Підходжу до останнього, а в нього дуже сильно обвуглене обличчя. В мене були серветки, починаю витирати його обличчя, щоб зрозуміти, чи це Женя.

За кілька хвилин вийшов черговий, каже: "Є такий". Викотили каталку, відкрили. Жетони на тілі були. Я його впізнала. Починаю гладити його щоку. Думаю: чого вона така холодна? Починаю терти, щоб відігріти. А потім до мене доходить, що не відігріти, помер.

— Стосовно фото. Де ви його зробили?

— Коли я опублікувала це фото, багато хто казав, що воно було зроблене в морзі. Насправді ні. Воно було зроблене по дорозі з моргу до Києва.

Я Жені обіцяла, що завжди триматиму його руку. Він любив, коли його за руку тримають. Мені в морзі довго не давали контактувати з його тілом і водію заборонили показувати тіло. Він мені пояснював, мовляв, хай завтра вже на похованні, щоб не збереглися якісь погані спогади про Женю.

Я все хитрощами. На зупинці кажу: "Підіть, випийте чаю, кави, з'їжте хот-дог". Він пішов. І у мене було 20 хвилин, щоб побути з Женею на самоті.

Я оглянула його і потім потримала його за руку. І саме тоді я зробила фото, суто для себе на пам'ять. Пам'ятати — як це, тримати за руку. Бо Женю кремували, тому навіть дотик був пам'яттю.

Він ще раніше просив, щоб його обов'язково кремували і поховали на Лісовому кладовищі [в Києві].

— Алло, я знаю, що ви дізналися таємницю Жені після його смерті.

— Був список справ "Після повернення до цивільного життя". Там якісь буденні речі. Останнім пунктом: "Дорога каблучка Аллі. Тіффані". Він знав, що я дуже боюсь, коли мені зроблять пропозицію. Я йому казала, щоб навіть не думав про це. Можливо, війна вносить корективи, коли ти розумієш, що якоїсь миті раптом усе може скінчитися.

— Як відреагувало суспільство на вашу фотографію?

— Дуже багато підтримки було. Але багато і негативних коментарів: "Чого вона так побивається?", "Іншого знайде швидко, вона ж молода". А ще моя колишня одногрупниця писала, що я нафарбувалася на похорон. Це абсурд.

Якщо в мене далі ще будуть стосунки, я боюся того, що в них буде троє — я, він та Женя. Що всі майбутні стосунки я порівнюватиму з тими, які в мене були. Тому що вони не закінчилися. Я написала щось на зразок заповіту на випадок моєї смерті: як мене поховати, що зі мною покласти, який макіяж мені зробити, яку сукню одягнути. Що хотіла б, щоб його жетон, який завжди ношу, був похований зі мною. І ще фото Жені, що під телефоном завжди ношу, також покласти туди.

Я хочу зараз, щоб у судовому порядку було визнано факт проживання цивільним шлюбом, щоб мати можливість бути підхороненою до нього.

— Сценарій свого поховання... Я дуже сподіваюся, що ви переключитеся з теми смерті на тему життя, бо воно у вас триває. І я впевнена, що Женя хотів би, щоб у вас було повноцінне життя, щоб ви раділи, усміхалися, щоб у майбутньому у вас була прекрасна сім'я, люблячий чоловік. Це все у вас буде. Ви просто знатимете, що у вас є янгол-охоронець, який вас оберігає і оберігатиме все ваше життя.

— Я хотіла б, щоб він і далі жив у якихось наших справах, в якихось речах.

Ми зараз встановлюємо на будинок, де він проживав, меморіальну дошку на його честь. Плануємо висадити з його друзями алею з деревами. Також я продовжую воювати з його допомогою. Я волонтерю, закуповую дрони. Це робиться на честь Жені.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Київщина, Суми, Дніпро: історії дітей, які загинули внаслідок збройної агресії Росії
• Ракетний удар по Умані: історії живих і загиблих мешканців зруйнованого будинку у проєкті "Я не забуду"
• Має будинок з бункером і кінотеатром та зустрічався з Далай-ламою: як волонтер-мільйонер евакуював тисячі людей з гарячих точок
• Двічі переселенка: як 9-річна Лера Сакун допомагає ЗСУ
• Під час окупації переховувала у себе двох поранених українських бійців: історія 75-річної Євгенії Глухої у проєкті "Я не забуду"
• Врятував 52 дітей під час окупації Херсонщини: історія мужності директора центру реабілітації Володимира Сагайдака
• У 75 років приїхав з Токіо до України, пів року жив у метро і далі допомагає мешканцям Харкова: Фумінорі Цучіко — герой програми "Я не забуду"