Звання класика у 36 років — лякає: інтерв’ю з Любко Дерешем

Любко Дереш — один із найвідоміших сучасних українських письменників. На його книгах вже виросло ціле покоління українців, а до 36 років письменник встиг стати українським класиком.

Чому таке звання лякає та коли шанувальникам варто чекати на нові книги — розповів Любко Дереш у програмі "Утро Дома".

Ведучі — Костянтин Октябрський і Анастасія Касілова.

— Кажуть, на книгах Любка Дереша вже виросло ціле покоління. Це правда?

— Напевно, ці книги мали своє певне значення, тому що на презентації часто приходять люди і кажуть: "Ви знаєте, я зростала/зростав саме на ваших книгах". Найчастіше "зростала", тому що на презентації зазвичай приходять 80% дівчат.

— Твої книги — в списку рекомендованої літератури для 11 класу. Тобто ти — класик?

— У поганому сенсі цього слова. Це завжди лякає, коли тобі 36 років, а тебе вже називають класиком. Шкіра раптом починає набувати бронзового відтінку, і це не засмага, а щось таке, що починає тебе стискати, увічнювати.

Від тебе чекають продовження якихось конкретних тем. Однак, на щастя, я був достатнім невдахою в літературі й отримав кілька гучних антипремій. Наприклад, премія "Золота булька" за найгірший роман, премія "Золотий хрін" за найгірший опис сексу в українській літературі. Це дуже допомагає тримати себе в тонусі. Тобто ти цю бронзову засмагу з себе потихеньку знімаєш.

— Які з твоїх книжок можна рекомендувати для читання дітям?

— Я б їх не рекомендував дітям. Це та література, яку потрібно читати всупереч заборонам. Одна з цих книг — роман "Культ" — писалася в 11 класі. Вона була написана за всіма правилами, всіма нормами пристойності. Мене трохи лякає, що може бути з молодими людьми, яким радять: "Почитайте це, подивіться".

Мені часто кажуть: "Ваші книги — це про матюки та про наркотики". Я категорично з цим не погоджуюся, але про це там теж згадується. І чомусь непідготовлений читач насамперед бачить саме це. Хоча, мені здається, книги — це більше про пошуки себе, про дорослішання.

— Чому люди не захоплюються українською літературою?

— Я думаю, що їм просто не траплялися ті автори, які їм були б цікаві. Шкільна програма закладає уяву, що українська література — це Коцюбинський, Іван Франко, Леся Українка. Коли тобі 14-16 років, чи можеш ти занадто багато дізнатися про життя зі сторінок Михайла Коцюбинського? Можливо, зовсім небагато, але не все.

— Що ти рекомендуєш читати зі шкільної програми з української літератури?

— Наприклад, Макс Кідрук. Прекрасний письменник, пише чудові, забійні трилери. Технотрилери про роботів, про штучний інтелект, про проблеми свідомості. Все це абсолютно науково, на рівні Майкла Крайтона, тобто на рівні світових майстрів.

Можна Ірену Карпу порадити. Це дуже контроверсійна література для дівчат. Марк Лівін говорить про людей з певними вадами.

— Що потрібно зробити для популяризації української літератури?

— Я думаю, що коли публічні люди, відомі люди будуть більше говорити про те, що вони читають українську літературу, це буде дуже хороший промоушен.

Я досі пам’ятаю, як мені зробив фантастичний промоушен колишній міністр Юрій Єхануров: якось на зустрічі в Києво-Могилянській академії чи в іншому київському виші у нього запитали, що він читає, і він сказав: "Любко Дереш — "Трохи пітьми". Аудиторія зааплодувала. Я думаю, це приклад того, як можна було б просувати таку літературу.

— Ти за освітою бухгалтер. Шкодував, що не працював за фахом?

— У момент найбільшого відчаю — звичайно. Я думав, чому я не бухгалтер, чому я не пишу звіти, а література — не моє хобі на дозвіллі.

Не так багато авторів, які можуть жити виключно від продажу своїх книг. В цей привілейований клас можна увійти, коли ти стаєш кимось на кшталт Стівена Кінга чи Джоан Роулінг. А взагалі письменники викладають письменницьку майстерність, дають лекції в університетах або в приватних школах.

— І ти цим займаєшся?

— І я цим займаюся теж. Пишу статті, іноді сценарії.

— Хто саме звертається до тебе по допомогу?

— Зараз дуже багато таких людей. Курси письменницької майстерності зараз забиті. Це пов’язано з карантином. Тому що бізнеси масово переходять в онлайн, і людям потрібні соцмережі, потрібні люди, які вміють писати, які вміють комунікувати з аудиторією.

— Чому саме ти навчаєш?

— Сюжет, структура, побудова персонажа, що таке конфлікт, яке взагалі призначення художнього тексту, чим воно відрізняється від інструкції до холодильника. Даю основні інструменти, з якими людина може хоча б статтю написати, текст в соцмережі, а може спробувати й книгу написати.

— Можна кого завгодно навчити бути письменником?

— Це моє улюблене питання. Я впевнений, що так. Частина навчання — це певні алгоритми, матчастина: структура, композиція тощо. Але існує і те, що називається покликанням. Саме тут скептики кажуть: "Ну, ось немає у людини покликання, немає у неї дару. Не мучте конячку!" Але я вважаю, що якщо людина хоче писати — вона навчиться. Інше питання — скільки це займе в неї часу, і чи буде в людини достатньо рішучості, щоб дійти до кінця.

— Скільки книг ти написав за 20 років?

— Значно менше, ніж міг би. Наразі їх близько 10, може, 12. Якби я не халявив, їх було б удвічі більше.

— Скільки часу займає написання однієї книги?

— Якщо увійти в ритм, то можна сказати, що одна книга на рік — це нормальний ритм для професійного письменника. Але іноді бувають дивні життєві ситуації, і тобі потрібно, наприклад, написати три книги за рік. Як у мене зараз. Я дві книги закінчую і одну пишу.

— Це натхнення чи так потрібно?

— Є серйозніші речі в цьому житті, ніж натхнення — доля називається. Доля, обставини. До мене звернувся один співавтор, щоб я йому допоміг написати книгу, і вже до 30-річчя Незалежності ми цю книгу опублікуємо.

Водночас у мене вже була інша домовленість, був інший контракт, тому так сталося, що кілька проєктів відразу наклалися. Це досвід, який я нікому не побажаю. Тепер я знаю, що я можу писати три книги одночасно, але більше так не потрібно робити. Насправді, я повністю щасливий. І якщо говорити, чи робить мене письменництво щасливим, то так — більше, ніж будь-що інше.