Пропаганда нацизму в Україні: про декомунізацію та національну пам'ять говоримо з істориком Іриною Сколкіною

В Україні заборонена нацистська та комуністична символіка. Ще у 2019 році Конституційний суд зрівняв комуністичний і нацистський режими. Судді визнали закон про декомунізацію України, який набрав чинності в травні 2015 року, таким, що відповідає Конституції країни. При цьому 28 квітня в Києві відбувся марш з нагоди 78-річчя створення дивізії СС "Галичина". Близько 500 осіб колоною пройшлися з Арсенальної площі до Майдану Незалежності. Як заявили в столичній мерії, захід було заявлено як патріотичний парад вишиванок.

Прославлення військ СС — неприпустимо для європейської країни. Про це заявив голова Українського інституту національної пам'яті Антон Дробович. Він упевнений — це не підтримує абсолютна більшість українців.

Лідер партії "Слуга народу" Олександр Корнієнко зазначив, що марш на честь дивізії СС "Галичина" може підпадати під низку кримінальних статей, зокрема, в частині пропаганди тоталітарних режимів. Нардепи фракції "Слуга народу" також засудили парад. Їхній вердикт — все, що пов'язано з СС — "це злочин".

"Ставлюся погано. Вважаю, що будь-яке порушення закону неприпустиме, а пропаганда нацизму, пропаганда військ Вермахту на території нашої держави точно не додає нам (престижу, — ред.) — ні всередині суспільства, ні за межами нашої країни. І ми всі добре пам'ятаємо — я сподіваюся, що всі — що принесла війна в Україні", — заявив голова Верховної Ради Дмитро Разумков.

А от для прокремлівських телеканалів цей нечисленний марш став чудовою картинкою для інформаційних маніпуляцій.

Цю тему в програмі "На самом деле: Украина" телеканалу "Дом" обговорюємо з кандидаткою історичних наук Іриною Сколкіною.

Ведучий програми — Микола Сирокваш.

— Ваша особиста експертна думка: кому вигідні такі провокаційні марші?

— Безумовно, нікому не вигідні в Україні. Нікому, хто бажав би добра Україні. Можна, напевно, багато спекулювати про те, що це можуть бути якісь підступи ззовні. Що це може бути "рука Москви". Але мені здається, варто також самокритично визнавати, що в самій Україні є праворадикальні сили. Які не користуються практично жодною підтримкою серед широких верств населення, проте їхній вплив в останні роки зростає.

Вони намагаються спекулювати неначе на травмі, військовій травмі суспільства і, на жаль, це вигідно тільки дійсно маргінальним силам.

— Цей марш широко демонстрували російські ЗМІ. Як по-вашому, може, дійсно є підтримка ззовні, щоб сформувати картинку та піднести російським телеглядачам?

— Про це "ззовні" можна багато розмірковувати та спекулювати, однак ми не можемо відповісти на це точно. Цим повинні займатися спецслужби, а ми, звичайно, чекатимемо результатів з їхнього боку. Я би так само чекала і судового переслідування або, принаймні, будь-якого процедурного розгляду щодо того, чому організатори, які заявили "марш вишиванок", насправді провели щось зовсім інше.

Так само, думаю, що цей випадок повинен підштовхнути суспільство і державні органи до того, щоб дійсно подивитися ширше на проблему декомунізації, яка відбувається в країні. Не тільки в аспекті заборони пропаганди тоталітарного радянського режиму, як це формулюється в законодавстві, але так само і більш уважно до проблеми пропаганди нацизму і неонацизму.

Це добре, що у нас є Український інститут національної пам'яті, але хотілося б побачити більш конкретні кроки, які б засуджували діяльність тієї ж організації "С14", яка не тільки відрізняється подібними символічними пропагандистськими акціями, але й і прямими актами насильства, переслідування етнічних меншин.

Тобто я думаю, що не варто зосереджуватися лише на зовнішньополітичному аспекті.

Ми засуджуємо нацизм не для того, щоб мати хороший вигляд у чиїхось очах. Насамперед, для того, щоб будувати сучасне демократичне і толерантне суспільство. Щоб нам самим змінюватися зсередини. І зовсім не тільки тому, що нам потрібна коаліція з західними країнами у війні проти Росії.

— Яким чином держава повинна реагувати на спроби пропаганди нацизму, на те, як це використовують в Російській Федерації для формування лжеіміджу України?

— Думаю, що Україна може посилювати свої посили, зокрема і через створені не так давно культурні інституції, такі як Український культурний фонд, як Інститут книги, як Український інститут національної пам'яті та ін. Може пріоритезувати тему пам'яті та пропаганди, тему маніпуляцій історичною пам'яттю. Також має бути не тільки вивчення самого військового минулого, війни, але, насамперед, вивчення і критичне осмислення в проєктах мистецтва, в проєктах науки, журналістських проєктах.

Осмислення самого феномена пам'яті про війну та маніпуляції. Використання цього жупела неонацизму щодо країн Центрально-Східної Європи. Потрібно зв'язати тему військового минулого з сьогоденням, з питанням становища національних та інших меншин в Україні з завданням більшої інтеграції різних груп у суспільний простір. Вважаю, що це було б найкраще. З цим впоралися б створені сучасні культурні інституції, які існують на таких змагальних платформах.

— Конституційний суд зрівняв комуністичний і нацистський режими. Декомунізація дала українцям певне уявлення про те, що символи нацизму рівнозначні символам комунізму?

— Декомунізація, мені здається, насамперед, породила бурхливу дискусію, і це дуже добре. Однак декомунізація повинна була відбуватися не тільки в символах і зовнішніх проявах, але в створенні зовсім нової, іншої політики пам'яті, яка була б більш чутлива до місцевих думок, до місцевих громад. Політика, яка включала би більше людей в якийсь партисипативний процес ухвалення рішень щодо того, що вони будуть демонтувати або зберігати у своїх населених пунктах. Звичайно, вони не можуть зберегти, скажімо, пам'ятники Леніна в недоторканому вигляді, але запропонувати музейне рішення, збереження минулого в якомусь іншому вигляді — на жаль, цього все-таки не було зроблено. Насамперед, тому що це вимагає великих ресурсів та інституцій. Думаю, що це ще довгий процес.