Про "культурне божевілля" для України розповів актор "Театру дю Солей" Арман Сарібекян: ексклюзивне інтервю "Ранку вдома"

Кочова школа "Театру дю Солей" працювала у Києві протягом двох тижнів. Перейняти досвід французьких акторів прийшли сотня українських митців: професіоналів та аматорів. Актор трупи, українець вірменського походження, Арман Сарібекян розповів ведучій "Ранку Вдома" Ірині Хоменко про залаштунки унікальної мистецької школи та про те, хто став ініціатором поїздки в Україну.

— Дякуємо, що ви погодилися на інтерв'ю. Ми завжди питаємо наших гостей про те, яким було їхнє 24 лютого. Де ви були у цей день та як сприйняли той факт, що в Україні почалася повномасштабна війна?

— Я був вдома. Я відчував, знав, що буде війна.

— Всі знали, але ніхто не вірив!

— Так, ніхто не вірив! Це був шок.

— Ви були вдома в Франції?

— Так, у Франції. Того ранку моя племінниця написала повідомлення: "Війна!". Вона була тут в Україні, згодом дві доньки мого рідного брата і донька двоюрідного приїхали до мене. Жили в мене. Потім одні поїхала у Вірменію, а старша донька брата залишилась зі мною. Зараз вона вчиться в Сорбонні.

Я її переконав у тому, що треба жити, а не просто чекати перемоги. Їм взагалі важко, тому що вони не знають що робити. Чи повертатися, чи залишитися. Але я сказав, що їм треба продовжувати життя, вчитися ставати мудрими. І повернутися в Україну з французьким дипломом.

— Ви з 2009 року працюєте в трупі "Театру дю Солей". Як ви наважилися на цей крок? Напевне ви багато від чого відмовилися заради мистецтва.

— Це драматично звучить "відмовився". Мені подобається моя робота. Я мав бажання бути частиною театру. Коли я вчився в Парижі, то відправив у театр мотиваційну картку. Переконував, що дуже хочу там працювати, але таки як я — багато. Тоді мені відмовили. Сказали почекати. Я не захотів чекати і повернувся в Україну.

Через чотири роки мені написали з театру. Я тоді не повірив, що це справжнє запрошення, думав, що друзі пожартували. Але то була правда. Я тримав у руках запрошення на воркшоп "Театру дю Солей". Це був квиток на стажування. Я поїхав на два тижні у Францію і залишився, став частиною трупи.

— Ви дуже багато подорожуєте разом з театром. Яке місце запам'яталося вам найбільше?

— Найбільше запам'ятовуються люди.

— Добре, які люди та в якому місті вам найбільше запам'яталися? Де найтепліше вас зустрічали?

— Я думаю, в Бразилії.

— Чому ви наважилися приїхати зараз в Україну? Тут не дуже безпечно, але все ж таки "Театр дю Солей" приїхав. Які були настрої у колективі перед поїздкою? Хто її ініціював?

— З початку війни ми старалися фінансово допомогти Україні, особливо театрам. Взагалі у нас багато вистав, і в холі нашого театру є ящик для збору грошей на якому написано: "Для України та демократії!". Актори та наші глядачі з лютого 2022 року поповнюють цю скриньку. До речі, зараз в нашому театрі є вистава українська

Так от, кожного вечора наш глядач підтримує Україну. Але наша режисерка Аріана Мнушкін не могла заспокоїтися, їй було мало цього. Вона наполягала на тому, щоб ми поїхали в Україну.

— Це справжній героїзм у її віці поїхати в країну, де триває війна!

— Так, вона наважилася, але для неї це не є героїзмом. Для неї герої на фронті. Герої — це ви. Ви живете тут, а ми приїхали на два тижні. Це не є героїчний крок.

Одного вечора вона запитала мене: "Як ти думаєш, поїхати в Україну і зробити "Кочову школу" там — це божевілля?". Я відповів: "Це не божевілля, але ви божевільна!".

Я зателефонував другові, режисеру в Києві, який скерував мене до Ольги Байбак. Вона все організувала. Так ми приїхали до Києва.

— Супер! Ви приїхали навчати наших акторів? Чи можливо й  виступати в Україні?

— Не навчати, а ділитися досвідом. Це "Кочова школа" Аріан Мнушкін. Щоб виступити, нам треба 20 вантажівок. Декорації три дні монтують, треба репетиції.

Думаю, що ми приїдемо виступати після перемоги. Ми віримо, що ви переможете.

— Ми переможемо? Ми всі перемагаємо. Весь демократичний світ перемагає!

— Так.

— Скільки українських акторів прийшли до вас на навчання?

— Це було 100 українців. Переважно це студенти з Києва, Харкова, Львова, Одеси та Миколаєва. Є професійні актори, є аматори. До речі, це дуже важливо втримати бажання розвиватися. Це стосується як аматорів, так і професійних акторів.

Днями я побачив серед студентів засмученого хлопця. Він зізнався, що у нього постійна тривога. Я обняв його і зрозумів, як це страшно. Водночас подумав, що театр є місцем, де наші тривоги можуть покинути нас.

Театр — це терапія. Взагалі місто, яке немає театру, не є містом. Там немає культурного життя. В Лондоні, під час Другої світової війни, грали Шекспіра в метро.

— Так, це дійсно допомагає. Куди поїдете після завершення вашої культурної місії в Україні?

— Повертаємося до нашого театру. Ставимо нову виставу. Будуть репетиції. Ми ніколи не зупиняємось.

— Це прекрасно. Дякуємо за те, що ви підтримуєте нас, за те, що наважилися приїхати в Україну. Для нас це дуже цінно. Я вірю в те, що ці 100 людей, які переймали ваш досвід, будуть розвиватися. 

— Так, це зерно, яке проросте. Дякуємо вам. Київ чудовий, Україна переможе!

Також цікаві гості "Ранку Вдома": Не будіть в українцях звіра: засновник проєкту Ukrainian Beasts розповів про нове життя картин Марії Примаченко