Подяка та загрози, життя та смерть: про роботу в гарячих точках Донбасу говоримо з воєнкоркою Анастасією Волковою

Сьогодні, 6 червня, відзначається професійне свято — День журналіста України.

Анастасія Волкова — воєнна кореспондентка телеканалів "Дом" та UA, яка детально висвітлює події у Луганській області. У 2014 році Анастасія змушена була залишити рідний Луганськ, переїхала до Сєверодонецька. Але сьогодні й це місто — у центрі бойових дій.

В ефірі телемарафону "Говорить Україна" Анастасія Волкова розповіла про особливості роботи воєнкору в умовах повномасштабної війни, а також як справляється зі страхом перед бойовими діями.

Ведучі програми — Олексій Мацука та Анна Нитченко.

— Ти вже давно працюєш у Луганській області. Твої репортажі стали такими популярними, що твої контакти в мене просять колеги із західних ЗМІ. Зараз на пару днів ти приїхала до Києва. Який контраст між нинішнім Донбасом та нинішнім Києвом?

— Київ та Донбас сьогодні — дуже контрастні регіони. От я вчора щойно приїхала до Києва, моє перше запитання — а де ж тут війна? Тут за зовнішніми ознаками практично не помітно, що ми всі зараз перебуваємо у війні. Нема зруйнованих будівель. Наприклад, мій Сєвєродонецьк зруйнований практично на 95%, обстріли — постійні, звуки війни — оточують тебе скрізь, ти живеш або біля підвалів та укриттів, або пересуваєшся між підвалами та укриттями. У Києві, звісно, цього немає. І слава боже.

— Ти регулярно відвідуєш найнебезпечніші міста Луганщини. Крім Сєвєродонецька кілька днів тому, поки це було можливо, їздила до Рубіжного, нещодавно була у Лисичанську. Коли ти їдеш у небезпечну зону, коли ти розумієш межу небезпеки? Адже ще чотири місяці тому ти як журналістка робила сюжети про мирну Луганщину, відвідувала засідання облдержадміністрації... А зараз ти ходиш у бомбосховища та підвали. Як ти собі сформувала механізм виживання у війні?

— Ну, я ж із 2014 року живу на війні, із цих 8 років 4 роки я працюю на телеканалі UA, а потім вже й "Дом". І вже тоді починала знімати свої воєнні репортажі. Після 2014 року я зрозуміла, що хочу займатися саме воєнною журналістикою.

Тому що російські війська вижили мене із рідного Луганська. Я втратила будинок. І події 2014 року відіграли основну роль у становленні мене як журналіста та людини, яка хоче і це робитиме далі.

Влітку 2014 року я виїхала з Луганська спочатку до міста Щастя. У листопаді 2014-го приїхала на кілька тижнів до Сєвєродонецька, і думала, що у грудні повернуся до Щастя. Але на лінії фронту тоді почалися сильні бої, і повернутись у прифронтове Щастя було неможливо. І тоді мені довелося починати все з нуля, бо я до Сєвєродонецька приїхала без грошей, без речей… Це було незнайоме для мене місто, без друзів, без даху над головою. І я просто почала все з нуля. Наступного дня пішла на місцеву телекомпанію. І так розпочався мій кар'єрний шлях уже у Сєвєродонецьку. Я 2014-го не змогла повернутися додому, і, можливо, я вже не зможу повернутися до Сєвєродонецька — але усвідомлення цього мене ще наздоганяє, бо я буквально два тижні тому побачила, як згоріла моя квартира на моїх очах.

А, власне, ступінь ризику я зрозуміла в перші дні цієї війни, коли вже розуміла, що це повномасштабне вторгнення, коли "прильоти" були дуже близькі.

Я розуміла, що кожен мій репортаж може стати для мене не крайнім, а саме останнім. Я маю бути морально готова до того, що мене або може поранити, або взагалі вбити. І ось коли все почалося, у мене промайнула думка: напевно, це добре, що я не маю своєї сім'ї, чоловіка, який за мене переживатиме. А тим паче добре, що я не маю дітей, які могли б залишитися без мами.

Але мені сьогодні допомагає і мій попередній досвід війни. І допомагає захистити не лише своє життя, а й життя інших. Наприклад, була історія у волонтерському штабі у Сєвєродонецьку. Після основної роботи я ходила допомагати у волонтерському штабі формувати продуктові набори. Збирала пакунки, працювала з напарником. І раптом почався обстріл. І перше про що я подумала, що треба захистити цю людину. Я його штовхнула, щоб він упав, упала на нього зверху, і снаряд просто просвистів над нашою головою. І ось просто не зорієнтувалася б на секунду, і, можливо, тими ж уламками нас посікло.

— Що для тебе найважче у цих зйомках і що надає сили? Тому це ж і твоя особиста історія, твої особисті втрати, твоя хата, твоє місто, твоє оточення…

— Дуже підтримує реакція людей та глядачів, які дякують за сюжет, кажуть, як висвітлення подій із Луганщини для них важливе. Тобто, коли є реальна допомога від моєї роботи, особливо для тих, хто перебуває в зоні бойових дій.

Першого разу мені подякували, коли я зняла один з укриттів у Сєвєродонецьку. Це було укриття у школі, воно було великим, на той момент там було близько 500 мешканців. Після мого репортажу їм привезли генератор. Люди плакали, бо вони мали змогу заряджати свої телефони, зв'язатися з родичами. Вони дзвонили, дякували, і мені це було дуже несподіваним.

Вдруге мені подякували, коли я знімала сюжет в іншому укритті, там був малюк, який народився всього 3 тижні тому. Він народився у підвалі й три тижні він не бачив світла. І після мого репортажу їм привезли памперси, привезли дитяче харчування. Вони дзвонили, плакали... Це було круто.

А що найважче… Це коли я бачу, як родичі плачуть над трупами своїх чоловіків, жінок, людей, які були найближчими в цьому житті. Нещодавно я бачила, як люди збирали останки свого сусіда — просто совком та віником, яким вони прибирають удома. Тому що людину просто розірвало снарядом, а в цей час він готував їжу на багатті біля свого під'їзду. Це було тяжко для мене.

— Але ти чуєш не лише подяки, а й погрози на свою адресу… Як ти на це реагуєш?

— Я вже звикла до них. На мою адресу погрози надходять із 2014 року, як тільки я почала знімати репортажі на Луганщині. Або коли я знімаю в різних гарячих точках, або коли я знімала, припустимо, процес відновлення мосту на КПВВ "Станиця Луганська", який з'єднує з окупованою територією. Тоді мені починали надходити перші серйозні загрози про те, що "ми на тебе чекаємо в Луганську, приїжджай". Просто на цьому мосту було встановлено вебкамери та було видно, хто там працює. А я висвітлювала повністю роботу з відновлення, тобто була там щотижня, раз у два тижні.

Серйозніші загрози були вже, звичайно, під час повномасштабного вторгнення. Коли навіть приходили ночами до мене додому, стукали, загрожували. Це була година, дві години ночі. І для дівчини, яка жила на той момент одна у квартирі, отримувати вночі загрози, звичайно, не дуже приємно. Але морально до цього я була готова. Це не так страшно, як бачити горе людей, які втрачають родичів, які гинуть просто на їхніх очах, яких розриває снарядами на їхніх очах. Це набагато страшніше.

— На жаль, на війні гинуть наші колеги, журналісти. З 24 лютого в Україні під час виконання професійних обов'язків загинуло 8 журналістів, троє — громадяни України, п'ять — іноземці. І 24 журналісти загинули як учасники бойових дій або через російські обстріли. Тобто ми говоримо не лише про українські ЗМІ, а й закордонні. Журналісти, оператори приїжджають до нас із різних країн, щоб показати правду. Хоча війна не в їхній країні, вони розуміють всі ризики, але вони все одно їдуть, і деякі з них, на жаль, гинуть.

— Тому що ми готові жертвувати своїм життям, щоби показати, що відбувається. І справді, одна річ, коли українські журналісти жертвують своїм життям, а інша — міжнародна преса. Але й для них дуже важливо висвітлити війну в Україні. Але вони мають вибір. Вони можуть не їхати на війну, але вони приїжджають сюди, щоб показати, що відбувається на Донбасі та інших регіонах, і що справді російська армія тут знищує українців.

— Чи є якась захисна реакція, щоб не збожеволіти від пережитого?

— Напевно, як і у будь-якій стресовій ситуації — сміх. Мені іноді люди пишуть, мовляв, як я можу посміхатися на тлі будинку, що горить. А вони не розуміють, що це мимоволі. Це захисна реакція організму — це розуміння, що я вижила.

Звичайно, ми, воєнкори, намагаємося убезпечити себе — ті ж каски, бронежилети. Але ж наш французький колега загинув, власне, у касці, у бронежилеті — уламок потрапив у шию… Тобто від поранення та загибелі на фронті ніхто не захищений, навіть у повному екіпіруванні.

— Війна. Зрозумілий ворог. Чи можливо українському журналісту залишатися у своїй роботі неупередженим?

— Я намагаюся розділяти — я професіонал-журналіст та я людина. Під час роботи я розумію, що маю бути максимально беземоційною, щоб давати глядачеві саме факти. А коли вже виходжу з кадру, тоді мене вже може "накривати" як звичайну людину. Вже за кадром до мене доходить те, що побачила, з чим я зіткнулася.

Наприклад, свого дня народження я просто йшла вулицею, був авіаудар, і я побачила як біля мого будинку розірвало чоловіка на балконі. Я його знала візуально. Я розуміла, що як журналістка я маю це показати. Але як людина я розуміла, що цього не хотіла бачити. Просто кров, що стікає балконом — це точно не те видовище, яке ти хочеш бачити у свій день народження.

— Перебуваючи на Донбасі, як часто ти стикаєшся з дезінформаційними кампаніями? І про що ця дезінформація?

— Саме зараз йде дезінформація, що Сєвєродонецьк повністю окупований. Це не правда. Там точаться вуличні бої. Так інформацію, що місто повністю окуповане, я отримувала ще в Сєвєродонецьку — вона йшла з перших чисел березня. Але тоді ти просто виходиш надвір, дивишся на український прапор і думаєш "ну, супер, чергова деза".

Тому з самого початку війни ми з оператором виходили на площу, включалися до прямого ефіру і показували — ось наш український прапор, місто під контролем України.