Добро чи піар: чому блогер роздає на вулиці гроші

Уявіть, ви йдете містом або сидите в парку, аж раптом підходить незнайомець і дає вам гроші, знімаючи це на відео. Ви подумаєте: "Хіба таке можливо?". Ще й як можливо! Але навіщо він це робить, який істинний мотив має: дарувати добро іншим чи робити піар собі? Про це львівський блогер розповів у програмі "Я не забуду" з Іриною Хоменко. 

Мати незрячого музики, якому блогер подарував гроші

Одного дня незрячий син Світлани Головацької повернувся додому з повними кишенями грошей. Спочатку незнайомий чоловік подарував йому 500 гривень, а потім — 5000. Виявилося, що щедрим незнайомцем був відомий львівський блогер, загальна допомога якого оцінюється у 3 мільйони гривень. 

— Світлано, чому для вас так важлива зустріч із цим блогером? 

— Такий вчинок, який він зробив для мого сина, мене дуже здивував. У такий важкий час він допомагає таким дітям, як мій син. Мене це вразило, бо як можна взяти і просто так подарувати такі гроші?

— Особисто ви його ніколи не бачили? 

— Я його ніколи не бачила, але дуже хотіла. Я бачила його відео, можу визначити його за голосом. Але він себе не показує. Мені дуже захотілося подивитись йому в очі і віддячити. 

— Як саме блогер Андрій допоміг вашому синові? Розкажіть про їхню першу зустріч.

— Моїй сім'ї доводиться виживати, бо на пенсіях важко прожити. Ми з сином вирішили виходити на вулицю — Антон там грає на інструменті, співає і таким чином трошки заробляє грошей. Коли він так грав, до нього підійшов Андрій і дав йому гроші. 

Була й друга зустріч. Мене не було поряд. Антон із моїм другим сином приїхали і розповіли, що цей же Андрійко вручив їм 5000 гривень. Гроші — то добре, звісно. Але те, чим він займається… Не кожен хоче робити такі добрі справи.  

— Як змінився ваш син після зустрічі з блогером? 

— В нього з'явився стимул жити, творити, писати пісні. Після того три нові пісні записали. Він відчув, що комусь потрібен, а не тільки мамі. 

— На що Антон витратив гроші?

— Не витратив, вони у нього вони на картці. На щось збирає. Каже, що на творчість.

— Розкажіть про вашого другого сина.

— Їм 18 років. Швидше за все, вони не близнюки, а двійнята. Другий навчається на другому курсі університету на реабілітолога. Підпрацьовує в доставці. Слабозорий, тому що вони народилися недоношеними. Коли я їх народила, мені був 41 рік. У мене четверта негативна група крові. Виношувати дітей було важко.

— А Антон взагалі не бачить?

— Так, там повна сліпота. Ліве око повністю деформоване і майже відмирає. У Києві йому зробили чотири операції, але шансів мало. 

— Ви самотужки виховуєте синів?

— Так. Їх батько, коли почув, що діти проблемні, одразу відсторонився.

— На які кошти ви живете? 

— Перш за все, на ці гроші з вулиці. У мене пенсія 2500 гривень, а Антона — близько 4000 гривень, Олег отримує 2100. Жити на такі гроші нереально.

Як на зло, цього року мені відмовили в догляді. До його 18-ліття я вважалася опікуном дитини-інваліда, а тут завідуюча поліклініки вирішила, що ця дитина може прожити самотужки.

Незрячий музикант, який отримав фінансову допомогу від блогера

Антон Головацький незрячий від народження. Хлопець грає на акордеоні та співає на вулиці, таким чином фінансово допомагаючи своїй матері забезпечувати родину. Мріє одного дня стати відомим артистом, а найближчим часом планує вступити до музичного коледжу. Антон не втрачає віри, що одного дня знову зможе бачити.

Пенсіонерка, якій блогер допоміг грошима на ліки та продукти

Львівський блогер допоміг пенсіонерці Ніні Вирсті грошима, ліками та продуктами харчування. Попри 80-річний вік, жінка самотужки приїхала потягом до Києва, аби подякувати блогеру Андрію.

— Розкажіть, де і як ви познайомилися з Андрієм? Чим він вам допоміг?

— У мене померла дочка і чоловік давно. Я лишилася одна. Ходила на обіди, які влаштовувала наша церква. Плакала, бо у 80 років мушу ходити на ці безкоштовні обіди. Він підійшов до мене і запитав, чого плачу. Я розповіла йому, що я сама, що в мене померла дочка, що після онкологічної операції ходжу сюди за прошеним обідом, що винна 20 000 гривень за лікування. Він дав мені ті 20 000, щоб я повернула борг, і оплатив мені лікування зубів у клініці — 4000 гривень. Він питав, що мені ще потрібно. Придбав мені взуття: зимове і літнє. У мене вкрали телефон, то він купив мені і телефон. Він — немов, мій янгол-охоронець.

Я за 50 років роботи медсестрою в лікарні назбирала 4000 доларів, але в мене їх вкрали з дому. Я ходила до поліції, розповіла про тих людей, що мене обманули, а мені там відповіли, що я не перша.

Мені було соромно ходити на ті соцобіди. Коли часто хворіла, то й не могла ходити. Андрій приносив мені продукти на тиждень. Він мене відгодував.

— Пані Ніна, я знаю, що ви не лишились в боргу перед Андрієм і віддали йому чи не найдорожче, що у вас було. Що це?

— Я на п'ятдесятиріччя своєї доньки купила їй каблучку, але дочки не стало. Я знала, що в Андрія є донечка, то я ту невживану каблучку подарувала його дитині.

Директор громадської організації, котрій допомагає львівський блогер

Тарас Кобрин — директор громадської організації "Львівський центр піклування про дітей". Він доєднався до студії по відеозв'язку, аби розповісти, як блогер Андрій допомагає центру з придбанням продуктів та меблів, влаштуванням відпочинку для дітей та подарунками для них.

Блогер, який роздає гроші нужденним

Львівського блогера Андрія Кушніра багато хто пізнає по голосу, адже він не показує обличчя у своїх відео. Із власних заощаджень на допомогу нужденним він витратив понад 150 000 гривень, а потім долучив до своїх добрих справ інших людей. Чоловік завітав до студії "Я не забуду", щоб іще раз побачити тих, кому свого часу допоміг фінансово, та розповісти, звідки в нього гроші на допомогу українцям.

— Яким чином у вас з'явилася ідея роздавати гроші на вулиці? 

— Ідеї роздавати кошти не було. Друг запросив мене в агенцію екскурсій по Львову. Я люблю спілкуватися з людьми, але тоді не вмів це робити на камеру. Пропрацював так рік. Після 24 лютого 2022 року я помітив на вулицях багато літніх людей, котрі ходили з простягнутою рукою. Зі своїх заощаджень я міг їм допомогти хоча б якимись наборами продуктів. Хотів дати посил іншим робити добро і передавати далі. 

— Як довго ви робили це добро власним коштом із заощаджень? 

— Близько чотирьох місяців.

— Яку орієнтовну суму ви витратили?

— Понад 150 000 гривень. Потім підключилися добрі люди. Мені написав якось хлопець на ім'я Девід. Сказав, що я роблю дуже хорошу справу і що він хоче долучитися. Скинув мені на карту 3000 гривень і сказав по тисячі роздати трьом різним людям. З нього все і почалося. Потім доєдналися інші люди.

— Скільки загалом коштів ви передали людям на вулицях? 

— Загальна сума, яку я роздав на вулицях, становить більш як пів мільйона. А загалом — близько двох мільйонів. 

Була сім'я військового, якій потрібно було 1 200 000 гривень. Ми організовували величезний збір, у якому навіть взяв участь Артем Пивоваров та багато інших львівських блогерів.

— Чому ви не показуєте своє обличчя у цих відео? 

— Суть цього каналу — показувати хороший приклад. Багато блогерів та відомих людей питають, чому я не знімаю себе, адже я — обличчя цього каналу і люди, мовляв, мають знати мене. Але моя основна мета — допомога і хороший приклад. 

— Хто вам прищепив цю любов до добра?

— Моя бабця. У нас в Україні, на жаль, маленькі пенсії.  Вона мусила поїхати на заробітки в Італію. У досить маленькому віці я зрозумів проблему людей літнього віку.

Я з простої середньостатистичної української сім'ї. Моя мама продавала одяг на базарі, а батько займався автомобілями. На жаль, всі думають, що у мене мільйони грошей, що я з дуже заможної сім'ї. 

— На яку суму ви живете в місяць? 

— До появи дитини мені вистачало 15-20 000 гривень. Зараз — трошки більше. Живу з дружиною у її батьків. Нас там живе величезна кількість людей — 11 осіб. 

— Як зараз заробляєте? 

— Ще займаюся екскурсіями по Львову і в Карпати, а також працюю електриком. Своїм блогом я не заробляю взагалі. Всі кошти, які люди мені передають, я віддаю нужденним.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Самотність у госпіталі: про військового зі складною ампутацією та його рідних у проєкті "Я не забуду"
• Чи піде заміж відома снайперка "Фенікс" — освідчення військового у програмі "Я не забуду"
• Говорив з "двохсотим", аби не збожеволіти — історія військового Василя у програмі "Я не забуду"
• У 20 років став батьком для двох підлітків — історія Нікіти та його молодших сестер у проєкті "Я не забуду"
• Військовий хоче віднайти свого лікаря-рятівника — історія Ігоря Кучерова у проєкті "Я не забуду"
• Допомагає на прифронтових територіях в образі Пікачу — історія японця Чуджо Хідето