Будні медиків та лікарські помилки: "Утро Дома" з автором книги "Сміх у кінці тунелю"

Іван Черненко — лікар-анестезіолог з Одеси, автор книги "Сміх у кінці тунелю", яка розповідає про медицину та будні медиків, непростих пацієнтів та незворотні лікарські помилки.

Як з’явилася ідея написати книгу і чому автор хоче, щоб її критикували, — розповів Іван Черненко в ефірі програми "Утро Дома".

Ведучі — Анна Кузіна та Костянтин Войтенко.

— У вас вийшла книга "Сміх у кінці тунелю" про будні медиків. Як прийшла ідея написати таку книгу?

— У планах не було писати книжку цього року чи наступного. Тобто планував, що колись обов’язково про це напишу. Але не так швидко. Проте навесні мені написав редактор видавництва "Віхола", який запропонував написати книгу. Я спочатку думав відмовитися, бо саме була хвиля коронавірусу, часу було вкрай мало. Але потім вирішив, чому б і ні. Тож так і написав.

Частина книги написана десь між 22:00 та 00:00 годинами ночі у лікарні. Саме в цей час було найменше роботи. Тому частину книги написано на роботі.

— Чому видавництво запропонувало контакт саме вам? Як вони про вас дізналися?

— Уся ця історія почалася зі статті "Української правди". "Один день із життя лікаря районної лікарні" — здається, так називалася стаття на "Українській правді". Її прочитав редактор видавництва, і запропонували в такому ж стилі написати книгу.

Зрозуміло, не про один день, а трохи більше. Так і була написана книга про 13 років життя лікаря — від вступу до медичного університету до практики, до коронавірусу.

— Як ви писали книгу? Чи ви дотримувалися медичної етики — змінювали факти, імена, прізвища?

— Усі імена людей, незнайомих мені, і тих, у кого я не питав, чи можна писати їхнє ім’я у повній версії — або змінені, або вигадані. Так, звичайно, анонімність героїв книги була збережена. Тобто в книзі є лише кілька імен, які є реальними та які я знав, що можу написати. Втім, я не можу сказати, що щось переробляв. Тому що метою книги не було когось викрити, показати злочинців, когось спровокувати чи ще щось. Хоча у книзі дуже багато провокаційного. Але я намагався бути чесним.

— Тобто ця книга написана за реальними подіями?

— Я не можу прямо відповідати на це запитання. Мені юрист заборонив, сказав: "Якщо будеш на це питання відповідати чесно, тебе посадять". Скажімо, я на це відповідаю так: нехай читач сам вирішує, чи могли ці події мати місце в реальному житті в ідеальній українській медицині.

— Тобто юрист вносив виправлення?

— Ні. Єдине — на початку книги з’явилася передмова, в якій ми пропонуємо читачеві вирішувати, правда в книзі чи ні, не кажучи прямо, це художня література чи нон-фікшн. Виправлення були на етапі написання. Першими читачами цієї книги була моя дружина та мої добрі друзі Діма та Марина.

Власне, вони були першими читачами, їм і присвячена книга. Коли вони прочитали, вони сказали, що не можна публікувати одну частину книги, яка їх найбільше турбувала. Вони більше переймалися за мене. Тому деякі моменти були десь пом’якшені — не у всій книзі, а лише в деяких розділах.

— Що це за такі теми, через які ваші близькі боялися за вас?

— Лікарські помилки. Тобто я дуже відверто пишу про власні лікарські помилки, і саме тут вони переживали, щоб не було до мене претензій. Але всі ці лікарські помилки, про які я пишу, — це не ті помилки, де лікар намагався спеціально завдати якоїсь шкоди пацієнтові. Це ті моменти, коли лікар справді намагався надати допомогу, але через нестачу технічних можливостей у нього просто не було цієї можливості надати допомогу повною мірою.

Але про це чесно у книзі також є. Тому що я вважаю, що ми повинні почати чесно та відверто говорити про лікарські помилки не в тому контексті, коли лікаря треба розстріляти чи посадити. Ми повинні цивілізовано про них говорити, як це трапляється в цивілізованих європейських країнах, де лікаря не саджають за помилку, де держава страхує лікаря від помилки та у разі чого виплачує потерпілому пацієнтові чи його родичам грошові компенсації. Тому що там не бачать сенсу садити лікаря, який справді чесно спробував допомогти, але щось пішло не так.

Тому що лікарі — це такі самі люди, які теж можуть помилятися. Чомусь в Україні помилятися можуть абсолютно всі, окрім лікарів. Тобто це якісь святі роботи, які просто не мають права на помилку. Ні. Це не так. І коли ми не говоримо про лікарські помилки, лікарі від цього менше помилятися не починають. Вони просто перестають про це говорити, от і все.

— Ця книга допомогла впоратися з вашим болем у професії?

— Ця книга — це закриття гештальту. Я знав, що я колись обов’язково напишу про це саме для того, щоб поставити крапку в багатьох історіях, які описані в книзі. Десь усередині — так, стало трохи легше після того, як написав. Але досі недостатньо задоволений, бо книга загалом тільки вийшла, ще не було презентації, бо коронавірус, зараз збирати людей якось не дуже розумно. Ще не було презентації, а мені хочеться поспілкуватися з людьми, які прочитали цю книгу. та почути їхню думку.

Ця книга — привід для діалогу, гарна нагода поспілкуватися. Тому я, напевно, буду задоволений, коли поспілкуюсь із читачами, почую як хейт, так і якісь позитивні відгуки. На жаль, зараз лише позитивні. Був лише один негативний відгук. Хоча хотілося б багато негативного.

Але я впевнений, що воно є десь, кипить. Але про це не кажуть, на жаль. Це теж дуже, знаєте, добре характеризує той пузир, у якому ми всі перебуваємо. Тому що я ж розумію, що багатьох, хто цю книгу прочитає, вона пектиме. У багатьох головних лікарів, у тих, хто викладає у медичних університетах. Я ж знаю, що їм це буде пекти, боляче пекти. І вони б з радістю мене четвертували, книгу спалили б, заборонили б тощо. На жаль, ми живемо в суспільстві, коли ці люди теж не можуть говорити про це відверто. Тому що на крадії й шапка горить.

Але мені здається, що ми зараз перебуваємо у тій точці, коли ми маємо провести якусь лінію, оголосити таку амністію для всіх. Для лікарів, для пацієнтів, для медичних університетів, і спробувати почати з чистого листа.

І на цьому етапі почути кожного. Тобто почути як і тих, хто пише, що круто, класна книга, нарешті хтось написав правду, так і тих, хто скаже: "От же цей негідник, сопляк малолітній, що він там пише, життя він не розуміє". Тобто хотілося б і це теж почути, бо інакше розпочати діалог із цими негативними героями книги неможливо. Тобто вони мовчать, але продовжують робити свою темну справу.

— У вас є улюблені фільми чи серіали про медицину?

— Це фільм "Пробудження" про людину, яка виходить із кататонії. Це коли винайшли дофамін та почали його давати пацієнту.

Також мені дуже подобається, хоча це не зовсім про медицину, але це добре показує психіатричну службу — "Пролітаючи над гніздом зозулі".

Мені, до речі, не подобається "Доктор Хаус". Хоча те, що стосується експертної частини, все дуже правильно, класно показано. Але я завжди кажу: "Блін, у реальній медицині не буває так, що ти працюєш в одній і тій самій лікарні, і в тебе щодня якісь такі унікальні випадки, один на мільйон, і вони чомусь потрапляють саме на доктора Хауса". Так не буває у житті. Я, як медик, його дивитися не можу. Тому що кожного разу в кожній серії на КТ, на МРТ, червоний вовчак у всіх там. Але загалом цей серіал дуже наближений до реалій. І є дуже цікавий факт, що траплялися випадки, коли лікарі поставили правильний діагноз саме тому, що дивилися "Хауса". Бо там розглядали цю ситуацію. Це класний момент, бо неможливо знати все. Особливо якщо це стосується якихось рідкісних синдромів.