Життя після підриву Каховської ГЕС: історії мешканок Херсонщини у проєкті "Я не забуду"

6 червня 2023 року о другій годині ночі окупанти підірвали греблю Каховської гідроелектростанції, що призвело до затоплення близько 80 населених пунктів. У зоні лиха опинилося 60 тисяч людей.

До студії програми проєкту "Я не забуду" ведуча Ірина Хоменко запросила постраждалих внаслідок цього штучного стихійного лиха, яке приголомшило весь світ.

Героїні випуску — жительки Херсонщини Тетяна Куткіна, Олена Маляренко та Лариса Чабан. Донедавна цих жінок об'єднувала одна спільна мета — вигнати окупанта з рідної Херсонщини. Та 6 червня прийшла нова біда. В проєкті "Я не забуду" мешканки Херсонщини розповіли, як і де живуть зараз, чи відновлюють свої затоплені будинки і де беруть сили на нове життя.

Тетяна

Жительці Херсона Тетяні Куткіній — 49. Після народження двох синів вона мріяла про дівчинку, але стала втретє мамою особливого хлопчика.

"Що в Антона синдром Дауна, мені сказали в лікарні після його народження. Мені пропонували відмовитись від нього, тому що є двоє старших. Але прийшла кума, подивилась, який він гарнюня, яка він золота дитина, і в мене настрій помінявся. Старші діти теж мене підтримали, і Антоша зростає в нашій сім'ї, як звичайна дитина", — говорить Тетяна.

Зараз старшому Івану 27 років, Сергію — 25, а молодшому Антону — 14.

Після окупації російськими військами Херсона Тетяна Куткіна відмовлялася покидати рідний дім і стійко пережила цей період, ракетні удари, страх за життя молодшого сина, полон середнього. На всі пропозиції евакуюватися жінка відповідала, що буде зустрічати українських військових.

Та проти повені внаслідок підриву окупантами Каховської ГЕС вона не встояла.

— Тетяно, пригадайте той день, коли ви втратили домівку і були змушені тікати.

— Я пам'ятаю його щохвилини. О пів на шосту зранку мені зателефонувала сусідка, каже: "Таня, я прочитала, що Каховку розбомбили, йде вода". Підскочила. Подивилася: сонце світить, все добре. Почала читати Telegram-канали. У всіх репортажах йшлося, що вода досягла критичного рівня вже об 11-й годині.

Син побіг на річку. Наш дім розташований на другій лінії річки Кошова, це притока Дніпра. Будинок, мабуть, у 20 метрах, тобто дуже-дуже близько.

Прибігає, каже:"Мам, там трішки. Там є насип залізниці метра два. Ну, все буде добре".

Ну, добре, просиділи до 11-ої. У дворі сухо. А далі десь о 13-й годині вода почала просочуватися від першої лінії.

Ми з сином намагалися насипати землю в мішки і перекладати всякі дірочки в парканах, щоб затримати воду. Бачимо — результату нема. Захожу в будинок — вже пливе лінолеум, ламінат, уже по щиколотку води. А потім почали спливати іграшки. Коли води вже було вище коліна, то поплив холодильник.

Це було вже десь уже о 14-й годині.

Я зрозуміла, що тут сидіть більше нема сенсу. А з огляду на те, що в мене молодший син з інвалідністю, я просто б його не витягла. Проте Антон не розумів всього глобального жаху, який відбувався.

— Як ви пояснювали синові, що вода в хаті?

— Говорити йому, що Каховську ГЕС розбомбили, для нього це буде вища математика. Він не знає, що таке ГЕС і що таке розбомбили. Хоча в нас гепають з ранку до ночі. Тому спочатку я сказала: "Водичка прийшла, щоб ти ноги помив". Вже ліжко плавало, він на ньому сидів і ногами бовтав. Йому було весело. Він сприймав це як гру.

Проте мені було дуже страшно. Я не розуміла, як врятувати дитину, як її вивезти.

— І що ви робили тоді?

— Зателефонувала волонтерам, домовилася, що вони нас вивезуть. Нам треба було вийти на суходіл. Вони сказали, мовляв, коли будемо під'їжджати до вас, ми вас наберемо, щоб ви виходили.

А тут вода почала бігти через вікна, я зрозуміла, що потім вже не буде, кого витягувати.

І я — сумки на голову, Антошу за руки, щоб його течією не знесло, і так з сином ми йшли.

Потім сіли в машину до волонтерів. Вони кажуть: "Куди вас везти?" "Не знаю. Знайомих у мене нема, родичів, до яких можна приїхати, — нема. Всі повиїжджали". Вони: "Ну, зараз зробимо".

І везуть. Проїжджаємо Херсон, проїжджаємо Миколаїв. Я кажу: "А куди ви мене везете?". Вони: "До Одеси".

Поки ми їхали, вони домовились, куди мене везти, де мене поселять. Єдине, що вийшло, що вони збирали людей, яких могли. І коли ми прийшли втрьох, то у них залишалося лише два місця, тому старший син залишився в Херсоні. Його там прихистили сусіди, яких не затопило. І за кілька днів волонтери до нас привезли й сина.

— Куди вас по факту поселили?

— Спочатку нас привезли в Червоний Хутір в Одеській області. Там, щиро дякую всім господарям, надали велику кімнату на 30 днів безкоштовно.

Там ми дізнавалися, що вода у нашому будинку у Херсоні дійшла до даху, було видно лише трохи даху.

— Після 6 червня коли вперше ви приїхали подивитися на ваш будинок?

— 25 червня. Мені зателефонували сусіди, повідомили, що вода вже зійшла і мій двір майже сухий. Я зібралася і поїхала подивитися. Ззовні будинок обкладений силікатною цеглою. Так дивишся — ну, стоїть. Думаю: ну, може, й всередині так.

Проте, коли відчинила двері, побачила весь цей жах. Стіни попадали, стелі попадали. Навіть чиєсь колесо від машини запливло до хати. В мене нема машини, а колесо є.

— Як ви живете зараз, на які кошти? Хто вам допомагає в Одесі?

— Волонтери допомагають. Привозили речі, постіль, посуд. Квартиру нам надали майже безкоштовно. Я вражена, стільки людей відгукнулося, стільки допомагають. Антон отримує допомогу по інвалідності, я отримую як мати-одиначка. За ці кошти ми живемо. Нам переказують на карту гроші на відбудову, я їх не витрачаю, зберігаю.

— Тобто у вас ще є надія на те, щоб відновити будинок?

— Може, не відновити цей, проте на цьому місці поставити інший. Бо відновлювати його я не бачу сенсу, він же глиняний, після води він розсипається. А ось обережно розібрати, розчистити ділянку і на ній звести якийсь невеликий будинок — так.

Поки вертатися нам нема куди. Дитину я туди поки не привезу, нема куди дітей повертати. Там камін був викладений моїми руками та моїми дітками, на стіні були розписи моїх дітей, на одвірках були позначки, як вони росли.

Зараз — у мене просто чистий аркуш, а тобі вже ж не 18 років. Як це страшно.

— У вас ще є біль за середнього сина, він у полоні окупантів.

— Так, він зараз на лівому березі Херсонщини, в полоні. Його вивезли туди, коли наші заходили в Херсон. Деколи виходив на зв'язок. Я знаю, що він живий, чекає ЗСУ. Я дочекаюсь, він повернеться додому, і сини будуть всі втрьох, будемо відбудовувати наш будинок.

Олена

44-річна Олена Маляренко — херсонська письменниця, її будинок також постраждав після підриву Каховської ГЕС.

За освітою Олена — педагогиня, але присвятила себе творчості. Спочатку працювала редакторкою в херсонському інтернет-виданні, а згодом стала авторкою більше десятка поетичних книг.

"Перший вірш я створила в 5 років. Зараз я просто письменниця, яка живе в Херсоні, пише оповідання про те, чим ми зараз живемо. Я не збираюся припиняти своєї діяльності попри війну", — розповідає жінка.

22 квітня 2022 року Олена втратила чоловіка.

"З початком війни чоловік мій помер, після того, як він поспілкувався із російськими солдатами. Вони літньому вже чоловікові штрикали в живіт автоматом, і у нього стався інсульт", — розповідає вона.

— Олено, як ви дізналися, що окупанти підірвали Каховську ГЕС?

— Дізналася від друзів, які живуть в інших містах України. Вони мені зателефонували десь о 6-й ранку. Подивилася в інтернеті, перевірила інформацію, зрозуміла, що вода буде скоро в Херсоні. Я колись працювала в системі ДСНС і сама писала пам'ятки, що робити у випадку катастрофічного затоплення.

Зателефонувала товаришеві, який міг би мене та двох котів забрати машиною. О 14-й годині води в моєму подвір'ї ще не було. Я просто закрила хату і пішла. А о 20-й вечора мені зателефонували і сказали, що у дворі півтора метра води. А на ранок 7 червня, коли я прийшла, то побачила, що води у моїй оселі вже понад два метри. Висота стелі в будинку — 4 метри.

— Що ви робили, коли ваш будинок вже був затоплений?

— Залізли з подругою в воду та попливли. Почали галасувати до людей з багатоповерхівок, щоб вони виходили на балкони, сигналізували, що вони є в будинках, що їм потрібен порятунок. Люди почали виходити на балкони. З одного будинку чотирьох людей дістали, з іншого чотирьох.

— Я знаю, що ви рятували не лише людей. Розкажіть історію з котом.

— Коли ми попливли далі вздовж будинків, то на мене з дерева звалився дворовий котик. Він був дуже наляканий, він мене сильно подряпав і пішов під воду. Я його дістала з-під води, він заскочив на мене, з мене скочив на будинок, врізався в стіну і знову пішов під воду. Я його знову виловила. Повз мене якраз пропливали рятувальники, я схопила того кота і закинула до хлопців у човен.

А сама далі попливла до своєї хати.

— Як довго трималася вода у вашому будинку?

— 6 днів. 12 червня я вже туди зайшла і побачила, що у мене нічого нема, бо впали навіть перестінки, впала груба, яку я розписувала під час окупації.

— Скільки знадобиться часу, щоб відновити ваш будинок?

— Коли закінчиться війна і ми переможемо або хоч би відсунуться далі бойові дії, то потрібні просто гроші та кілька робочих рук — і протягом пів року будинок буде відновлений.

Лариса

74-річна Лариса Чабан мешкає у селищі Комишани Херсонського району. Жінка 33 роки провела за кермом вантажівки і має почесне звання Заслужений автомобіліст України.

"Я була найщасливіша на світі. Я дуже любила свою роботу, працювала на "Газ-52", на "ЗІЛ-130". Було прекрасне життя. Якби можна було зараз знову все повернути назад, я б знову сіла за кермо", — зазначає жінка.

— Як ви дізналися, що окупанти підірвали Каховську гідроелектростанцію?

— Ще не було 6-ої ранку. Зателефонувала сестричка з Херсона, говорить, що Каховку підірвали.

Мій будинок розташований на самому березі річки Вірьовчина. Город прямо сходить до берега. І в краю города в мене причал.

Вода швидко почала підніматися. У мене двоє папуг, я їх посадила в одну клітку, а також у сумку посадила двох курочок і півника. А ще були п'ять курчат — їх у коробку. Всіх віднесла до сестри, вона живе дуже високо, туди вода б не піднялася.

Прибігла назад, повідв'язувала собак. У мене три собачки та три коти. А тоді вже сусідні хлопці прийшли, винесли холодильник, пральну машину. А всі інші речі, квіти, город — все пропало, нема нічого. Де був город — стояла вода.

— За скільки днів зійшла вода?

— Через чотири дні. Дверні коробки перекосило, тепер двері не зачиняються. В хаті все пообвалювалося.

— Що ви плануєте робити з будинком?

— Буду відбудовувати. Що зможу, те зроблю. Бо я одна — чоловік помер 12 років тому, а дітей у нас не було. Проте я сильна, я все можу. Я все підійму, відбудую, на городі знову в мене будуть квіти, в мене буде знову все.

Мій план — заїхати у хату до зими. Хоча б зробити кухню і першу кімнату.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Шоста дружина в Україні, 15 дітей та продане майно в Англії — історія британця Джеймса Капріні
• Об'єднав навколо себе сотні людей і безкоштовно відбудовує зруйновані оселі — історія Андрія Гарлюги
• 12-річний посол, фільтраційний табір, зникнення мами та звернення до росіян: історія 8-класника Сашка
• 30 мільйонів, врятовані військові та шахрайство: як влаштоване виробництво імплантів в Україні
• Поділ мільйонів, будівництво спортивного комплексу, таємні подарунки — історія матері загиблого героя у проєкті "Я не забуду"
• Патріот України попри громадянство іншої держави та допомога ЗСУ при законній можливості виїхати — історія Деміра Мерта