Як із цього жаху зробити мистецтво: про війну говоримо з художником-авангардистом Дмитром Врубелем

Дмитро Врубель — російський художник-авангардист та організатор виставок. Активно працює із технологією віртуальної реальності, створюючи VR-музеї, VR-галереї. З початку 90-х живе в Німеччині. Автор знаменитого графіті на Берлінській стіні "Господи, допоможи мені вижити серед цієї смертної любові" ("Братський поцілунок", "Безкінечний поцілунок"), на якому зображений поцілунок Брежнєва та Хонеккера. Сам себе художник вважає за краще називати політичним живописцем.

В інтерв'ю телеканалам "Дом" та UA в межах телемарафону FREEДОМ Дмитро Врубель розмірковує про те, як мистецтво переживає трагедію російського вторгнення в Україну.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

Війна — це й дуже особисте

— Як ви дізналися про війну, якою була побутова картинка цього першого дня?

— 24 лютого о 5 годині ранку мене розбудила дружина і зі сльозами сказала, що війна почалася. Моя дружина Віка Тимофєєва — уродженка Одеси, моя теща Рита Миколаївна на той час була в Одесі. Тобто ця війна пішла і по нашій родині, війна для нас — це й дуже особисте.

— Але теща вже виїхала до вас і зараз у безпеці.

— Так. Найскладніше було вмовити. Людині 84 роки, квартира, дача, знайомі, подруги, родичі... І як це все раптово залишити? Умовляли приблизно два тижні. Причому це відбувалося поперемінно — моя дружина розмовляла з Ритою Миколаївною то вдома, то в укритті. І в якийсь момент у ці переговори вліз я просто зі страшними криками. Аргументом з мого боку було: подивіться, скільки людей приїжджають, біжать, не маючи ні знайомих, ні родичів, біжать у нікуди. А у вас є найближчі родичі, є де зупинитися, до того ж не останні люди в Німеччині та інше. Так і вмовили.

Рита Миколаївна їхала автобусом через Румунію. Вікторія з нашим сином Артемом поїхали до Бухареста, там зустріли бабусю. Так ось Рита Миколаївна привезла з собою — хліб. Це річ, яка викликає сльози. А ще дві пачки масла, яке я із задоволенням їв, бо ми самі масло не купуємо, а тут ось привезла.

— А зараз уже Рита Миколаївна спокійно почувається? Чи хоче повернутися?

— Щодня хоче повернутися, каже про це. І, знаєте, напевно це жахливо, але я насамперед, коли отримую повідомлення про черговий огидний обстріл Одеси чи області, біжу до неї й кажу: "Рита Миколаївна, ось, дивіться, не можна ще їхати". І це діє. Решта не діє.

Мистецтво робить інформацію безсмертною

— А як ви живете в потоці таких новин? Як не збожеволіти від нападів тривожності?

— По-перше, ми — художники… Згадайте графічні серії Гойї "Лиха війни" (цикл із 82 офортів, — ред.), там повний кошмар. Але художник у цьому живе.

По-друге, у перші два тижні я реально нічого не міг сказати. Було незрозуміло, що робити, як говорити, як до цього ставитися, бо сталося щось жахливе.

А потім, як художник може реагувати? Тільки мистецтвом. А мистецтво полягає в тому, щоб постаратися з цього страху зробити мистецтво. Це може комусь здатися трохи цинічним, — ні. І ми почали працювати.

І коли виникає відчай, ти маєш цей відчай передати, зафіксувати. Тому що всі ці новини, інформаційне сміття — пройдуть, забудуться.

А мистецтво робить цю інформацію безсмертною. Якщо це сильне мистецтво, воно лишається назавжди.

Знову ж таки у разі Гойї. Кому зараз цікава іспано-французька війна, Іспанська герилья 1808-1813 років? І лише завдяки Гойї...

Та й про Герніку (німецьке бомбардування іспанського міста Герніка у 1937 році, — ред.), можливо, люди не згадували б, якби не було б Пікассо [і його картини "Герніка"].

Тобто ми всередині знаходимо якісь між собою поєднання начебто непоєднуваного.

Наприклад, після того, як з'ясувалося, що сталося в Бучі. Я зрозумів, що це треба якось зафіксувати. І вийшла така композиція: кругла кімната десь діаметром 10 метрів, зверху — фотографії з Бучі, знизу під рівнем підлоги — фотографії жахливої секс-вечірки в барі "Еверест" в Омську, де бидлота веселиться зовсім якимось жахливим, кошмарним, блювотним способом. А між ними ось той самий текст із статті в "РІА Новини", який постулює ідею знищення України. Ось для мене це була відповідь на запитання: а яким чином ця огидна погань отримала доступ до вбивства людей? І це робить із задоволенням, тому що за ними стоять ось ці мерзотники, які дають їм виправдовувану ідеологічну індульгенцію. Ви не просто ґвалтуєте і вбиваєте і стіни мажете своїм гівном, а ви це робите з великою метою.

Тобто вийшов такий художній об'єкт, який мене самого шокує.

— Ще ваше переосмислення фрески Мікеланджело "Створення Адама", де Господь, Адам та їхні руки...

— Так, це відоме фото, здається, з Ірпеня, — рука вбитої жінки, рука з манікюром у стилі змійки… І у мене вийшло, що ця рука тягнеться назустріч іншій. Тільки в одному випадку — це створення світу, в іншому — створення війни. У Мікеланджело бог дає життя, його фреска у Ватикані [в Сикстинській капелі] знаходиться вгорі, у моєму варіанті — на рівні людини. А ось ці руки вбитих лежать на підлозі, внизу фотографії.

— Тобто ви зараз фактично створюєте VR-галерею, VR-музей війни?

— Майже так. Ми три роки займалися музеями у віарі, пов'язаними з Ван Гогом, з Рембрандтом, з Мікеланджело, це була велика робота. А крім неї мені весь час здавалося, що я займаюся чимось дрібним, чимось не тим. І ось 24 лютого все стало на свої місця. Я раптом уперше за багато років, починаючи десь із 1991-1993 років, відчув себе у своїй тарілці.

Я народився і виріс у Радянському Союзі, виховувався в напівдисидентській сім'ї, в інтелектуальному середовищі, десь у 1975-76 році я прочитав "Архіпелаг ГУЛАГ" Солженіцина. І для мене років із 14-15 було чітко зрозуміло, хто — ворог, а хто — друг. Весь світ ділився на чорне та біле. Друг — це людина, до якої можна повернутись спиною, якій я можу спокійно принести цей "Архіпелаг ГУЛАГ" у ті роки. А ворог — це інша людина, яка забороняє мені читати "Архіпелаг ГУЛАГ" і таке інше.

А потім десь після 1993 року все це розмитим стало. І починаєш розмінюватися на дрібне — там хтось у когось дружину увів, ще чогось.

А тут знову стало зрозуміло, хто — ворог, хто — друг. І те, що ми зараз робимо у своєму мистецтві, це настільки щиро, настільки природно, і мені не соромно заходити ще раз до цих віртуальних залів і дивитися, і про них розповідати та показувати…

Я багато дивлюся відео, фото, читаю соцмережі про війну. Саме враження про побачене простих людей, їх фіксація того, що відбувається. Це не можна назвати документалістикою, це щось інше. Це набагато важливіше для мене, наприклад, ніж аналітика, що йде традиційна еховська.

Ось чоловік (він не журналіст) вперше в'їхав [після звільнення], здається, в Бучу. Він їде на своїй машині повз трупів, це все фіксує його реєстратор. А з іншого боку — кадри в логотипах "Раша Тудей", коли їде танк, вибирає ціль та стріляє по невеликому селу. І ось він просто стріляє по всіх будинках.

І я це дивлюся, і мене всього розриває на частини. Далі завдання художника — не залишити це все в чиємусь щоденнику, на території цього позавчорашнього дня, а перенести це в мистецтво. Щоб це розривало все подальше життя людство, щоб це працювало.

І ми будемо створювати такі віари, це дуже швидко робиться у 3D, коли зайшов за посиланням, надів VR-окуляри та опинився в Бучі, в Маріуполі, будемо ходити цими місцями.. Це теж дуже-дуже важливо бачити на власні очі, пройти своїми ногами. У фізичному житті там не можна ходити, а у віртуальному — можна. І коли ти стоїш поруч кілька хвилин під руїнами, які перед тобою на повний зріст — це зовсім інше сприйняття та переживання.

— Ви створили своє знамените графіті з поцілунком Брежнєва та Хонеккера у 1990 році. Було кілька варіантів його переосмислення. Останні 15 років центральним персонажем у них був Путін. Був варіант поцілунку Путіна та Брежнєва, Путіна та колишнього канцлера ФРН Шредера... Якщо говорити про сьогодення — кого б на такому графіті Путін міг би цілувати з живих? Все-таки Шредер дрібнуватий для його рівня лиходійства.

— Я боюся, що Путін також — це дрібнувато. Ні, зараз би в жодному разі не малював би нікого з них. Я намалював би щось на українську тему.

Ось коли малював Брежнєва та Хонеккера — Хонеккер був при смерті, а Брежнєв уже 10 років як помер. Тоді (при падінні Берлінської стіни у 1989 році, — ред.) ми перемогли. На той час була стаття про Берлінську стіну, вона називалася "Майбутнє настало". Ось ми й жили вже у цьому майбутньому.

А зараз — ні, зараз у жодному разі не треба їх пропагувати.