У світі дизайну одягу і авто: постаті Каринської, Савчика, Сахновського та їхня революція дизайну у програмі "Код ідентичності" 

Харків'янка Варвара Каринська отримала "Оскар" ще у 1948 році за створення костюмів до голлівудського фільму про Жанну д'Арк. Вона є співавторкою сучасної балетної пачки, в її костюмах ходили Марлен Дітріх, Вів'єн Лі, Ліз Тейлор. А українці Яків Савчик та Олексій Сахновський робили революцію у світі дизайну авто. Їхні автомобілі зараз безцінні. Втім, вони таки мають свою ціну, адже один із автомобілів Савчика оцінили у вісім мільйонів доларів. Про те, як жили та творили ці непересічні люди, у програмі "Код ідентичності" разом із ведучою Світланою Леонтьєвою говорять:

• художник, знавець біографії Варвари Каринської, голова громадської організації "Фонд імені Варвари Каринської" Микола Шемет, 
• педагог, заслужений художник України, керівниця кафедри сценографії та екранних мистецтв Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Людмила Нагорна,
• автомобільний історик, колекціонер, історик Києва Володимир Винник.

Каринська. Народитись у родині купця-мільйонера 

Їй вдалося підкорити Голлівуд та стати першою кінематографісткою українського походження, на поличці якої з'явився "Оскар", — це Варвара Каринська, видатна художниця з костюмів XX століття.

Варвара народилася у 1886 році, у Харкові, у заможній родині купця-мільйонера Андрія Жмудського. Варвара була третьою з 10 дітей у родині і старшою з доньок. Її батько торгував мануфактурними товарами і був одним із найбагатших підприємців. Саме він ініціював та частково спонсорував зведення в Харкові Благовіщенського кафедрального собору. Донька текстильного магната змалку цікавилася тканинами та вишиванням. Варвара здобула юридичну освіту в Харківському університеті, проте її професією та великою любов'ю став саме дизайн костюмів.

Каринська. Три шлюби з мільйонерами

Першим обранцем 22-річної Каринської став місцевий красень Олександр Мойсеєнко — син заможного харківського промисловця, який займався експортом чорної ікри, риби та інших морепродуктів. За 7 місяців після весілля чоловік помер від тифу, а у молодої вдови невдовзі народилася дівчинка Ірина.

За кілька років Варвара побралася з Миколою Каринським — видатним харківським адвокатом. Певний час подружжя з дітьми проживало у Харкові, а пізніше переїхали до Москви, де чоловік розвивав свою адвокатську кар'єру. Каринська ж у Росії вдосконалювала свою художню техніку, комбінуючи шматки кольорової шовкової тканини з фотографіями та малюнками. Восени 1917 року, у вирі жовтневих революційних подій Микола вимушено емігрував із країни, а його дружина розвелася з ним листівкою і ховалася від утисків та переслідувань у Криму.

Аби забезпечувати доньку й прийомного сина (дитина рідного брата), Варвара відкрила в Москві ательє з пошиття модних суконь і капелюшків. Приблизно у той же період 35-річна кутюр'є побралася з Володимиром Мамонтовим — сином одного з найбагатших московських дореволюційних промисловців. Він допоміг їй відкрити школу художньої вишивки ARS та модний салон Houte Couture.

Каринська у світі балету та в Голлівуді

У 1928 році Варвара емігрувала у Німеччину, звідки потім поїхала у Париж, а далі — у США. 1940-1960 роки були золотим періодом для неї, адже тоді в Нью-Йорку Каринська співпрацювала з відомим американським хореографом Джорджем Баланчіним. Разом вони створили десятки балетних вистав: "Лускунчик", "Сон літньої ночі", "Вальс", "Коштовності", "Шотландські симфонії" тощо. Баланчин називав її "Шекспіром костюма", від якої залежить половина успіху вистави. 

Каринська фактично зробила переворот у балетному костюмі. Аби під час виступів артисти мали більшу свободу рухів, Варвара модифікувала корсет і створила пачку з використанням м'яких спідниць, котрі не заважали танцям. До цього балерини одягали металеві обручі і конструкції, що нагадували парасолю. 

"Коли я почала знайомитися з Каринською, мене вразило, що вона завжди всередині пачки вишивала квітку для того, щоб балерині було приємно. Це був комплімент виконавиці. Безумовно, можливо, ці квітки вишивалися тільки на сольних пачках, але ми не знаємо цього", — розповіла педагог і заслужений художник України Людмила Нагорна.

Балетну пачку Каринської використовують і сьогодні.

"Її відразу визнали. Там також було багато кіношників, котрі виїхали і не хотіли повертатись. То вона робила костюми для їхніх фільмів: "Казанова", "Шахерезада", де ще Вертинський знімався", — каже знавець біографії Варвари Каринської Микола Шемет.

Уже в 1940-х у костюмах авторства Варвари Каринської в кадрі з'являлися Марлен Дітріх, Інґрід Берґман, Полетт Годдар, Вів'єн Лі та інші зірки того часу. Її неперевершеність найкраще проявлялася саме в роботі з історичними стрічками. Під час роботи над фільмом Вільяма Дітерле "Кісмет" (1944), Варвара одягала Марлен Дітріх у розкішні бра із золотих ниток, шовкові спідниці та складні декоровані головні убори, адже та грала наложницю Джаміллу в давньому Багдаді.

Каринська і "Оскар"

Новим етапом для Варвари стала премія "Оскар", яку вона разом зі своєї колегою Дороті Дженкінс здобула 1948 року за костюми у масштабному історичному фільмі "Жанна д'Арк" Віктора Флемінґа. 

Інґрід Берґман, яка зіграла Жанну д'Арк, з'являється у кадрі в аскетичних сірих сорочках, кольчузі, в темно-зелених оксамитових ансамблях. Для амбітної Каринської було принципово зберегти реалістичність і зобразити героїню сміливою, чесною, стриманою зовні. Спочатку вона повикидала червоні шовкові сукні екранної Жанни д'Арк, аргументувавши це тим, що бідняки не носять подібні фактури. Аби створити максимально відповідні для тієї епохи костюми, кутюр'є занурилася в історію. Каринська перечитала чимало книг і навіть відвідала Францію, батьківщину Жанни, аби якнайкраще зрозуміти, якою була легендарна історична постать. Саме тому витвори Варвари і сьогодні вивчають у світових вишах, а одна з вулиць Харкова носить її ім'я.

Загалом стрічка про Жанну д'Арк отримала дев'ять "Оскарів", серед яких була одна статуетка і для дизайнерки. У 1952 році Варвару номінували на "Оскар" ще раз — за костюми до фільму-балету "Ганс Крістіан Андерсен" режисера Чарльза Відора.

Яків Савчик — кутюр'є, який робив автомобілі для заможних людей 

Яків, або Жак Савчик (справжнє прізвище — Савчук) — французький дизайнер українського походження, який створював дизайн ексклюзивних Rolls-Royce, Bentley, Mercedes і Bugatti. Їх купували мільйонери та зірки кіно.

Яків родом із Житомирщини, певний час жив у Києві, на Подолі, та працював в ательє "Вегера". Емігрував з родиною до Франції близько 1899 року. Меблевий майстер за фахом, він зайнявся новою та перспективною на той час справою — проєктуванням та будівництвом на замовлення кузовів для легкових автомобілів. 

На початку XX сторіччя виробники автомобілів надавали тільки шасі з агрегатами, а кузов покупець замовляв на свій смак одному з численних майстрів-кузовників. Попри розповсюдження конвеєрного виробництва, чималий попит на цю послугу існував і пізніше. 

У 1905-1906 роках Савчик відкрив власну майстерню в паризькому передмісті Неї-сюр-Сен. Вироби Савчика відрізнялися неперевершеною якістю та особливим стилем. В 1920-ті його роки ательє стало одним із провідних в кузовній справі. Кузови Савчика монтували на шасі дорогих і престижних марок — Isotta-Fraschini, Hispano-Suiza, Delahaye, Cord та інші. 

"У Савчика, був дуже складний характер. Він не любив політиків, не любив магнатів. Він любив принців, королев, королів і творчих людей. Він випускав найкрасивіші автомобілі. Він дуже любив багатофункціональні кабріолети, де місце пасажира відкривалося окремо від місця водія. Він працював тільки з найдорожчими марками — любив робити кузова на базі Rolls-Royce, наприклад", — каже автомобільний історик Володимир Винник.

Найстарішими роботами ательє Saoutchik, що збереглися до наших днів, є строгий Rolls-Royce Silver Ghost 1913 року та яскравий іспанський Hispano-Suiza H6B 1923 року, що нагадує розкішну карету.

Однією з улюблених марок Якова Савчика була Hispano-Suiza. У його ательє створили кузови для кількох моделей цього розкішного іспанського бренду, але всіх їх перевершило купе H6C Xenia 1938 року, збудоване на замовлення гонщика та пілота Андре Дюбонне. Обтічне авто нагадує дирижабль, а його двері виконані зсувними, як у сучасних мінівенах — їхню конструкцію Савчик запатентував.

"Блакитна Hispano-Suiza була автомобілем королеви Сіаму. На ньому вона каталась від палацу до центральних вулиць Бангкока. Ця Hispano-Suiza була продана за вісім мільйонів фунтів у Британії. Він робив дуже дорогі кузови для митців, для акторів, для танцівників, для королів бізнесу і королів держав. Любив дуже східних людей", — розповів Винник.

Із 1949 року Яків Савчик створював кузови для 10 Talbot-Lago T26 Grand Sport — найшвидшого авто тих років. 190-сильний спорткар міг розвивати 200 км/год. Українець розробив кілька різних варіантів дизайну — від класичного до обтічного.

Після Другої світової війни попит на кузови індивідуального виробництва майже зник. У 1952 році 72-річний Савчик відійшов від справ і передав справи синові П'єру. Три роки по тому ательє Saoutchik перестало існувати. У 1957 році Якова Савчика не стало, проте його роботи увійшли до всіх підручників із автодизайну та в наші дні збирають нагороди на різних автофестивалях.

Попередні випуски програми "Код ідентичності":

• Душа шістдесятництва Алла Горська та лицар незалежності Євген Сверстюк: невідомі факти про відомих українців у програмі "Код ідентичності"
• Як зберегти Київ: про заснування стародавнього міста, хрещення Русі та забудову столиці у програмі "Код ідентичності"
• Феномен Володимира Івасюка: невідомі факти про великого композитора та співака у проєкті "Код ідентичності"
• Скіфське золото: історія врятованої колекції — у програмі "Код ідентичності"
• Українські медики, які змінили світ, — у програмі "Код ідентичності"
• Особисте життя та непросте рішення, щоб відокремитись від Москви: продовження вивчення постаті Івана Мазепи у програмі "Код ідентичності"