Протезований наречений з вірусного відео шукає спонсорів — історія військового Михайла у програмі "Я не забуду"

Раніше ми слідкували за життям зірок, а нині наші зірки — це військові. Ми підходимо до них на вулиці з подякою чи питаннями про фронт, стежимо за дописами в соцмережах про реабілітацію і плачемо під відео зустрічей з мамами чи коханими. Та якщо зірки звикли до такої уваги і частого хейту, то військові — ні. Нерідко негативні коментарі можуть вплинути на їхнє життя. Історія нового випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко — про пару, заручини якої ви точно бачили, однак замість привітань закохані отримали засудження. 

29-річний Михайло втратив обидві ноги на фронті. Перебуваючи на протезуванні у США, він наважився стати на одне коліно перед коханою. Через втрату рівноваги чоловік ледь не впав, але не зупинився та продовжив освідчення. Відео цього важливого для пари моменту розлетілося соцмережами, однак реакція глядачів була неоднозначною: одні щиро раділи за пару, інші — агресивно критикували наречену, яка не підтримала Михайла в момент його падіння.

Наречена військового на протезах, яка отримала шквал хейту

29-річний Михайло втратив обидві ноги, підірвавшись на міні. Перебуваючи на протезуванні у США, він наважився стати на одне коліно перед коханою. У цей відповідальний момент чоловік втратив рівновагу, ледь не впав, але все ж таки продовжив освідчення. Разом з романтичною пропозицією його наречена Ірина Ботвінська отримала шквал критики у соціальних мережах.

— Напевно, всі бачили відео вашої пропозиції. Хто це фільмував? 

— Відео знімали наші друзі зі Штатів. Вони допомагали в організації. Пропозиція відбулася в місті Орландо штату Флорида у квітні 2022 року. Я не очікувала цього. Напередодні ми трішки посварилися. Я здогадувалася, що буде пропозиція, але не знала, коли. Одного вечора я сиділа біля басейну, коли мені подзвонила Ярина і сказала, що вона на завтра замовила столик в ресторані, бо ми скоро їдемо. Сказала обов'язково бути в сукні.

Ми гуляли на такій красивій локації, коли я побачила на березі надувні кульки і свічки. Я подумала собі, що хтось святкує день народження. Навіть не здогадувалася, що це буде мені пропозиція. Коли вже заходили, то помітила там ще й розсипані пелюстки троянд. Міша відразу став на коліно і зробив мені пропозицію. 

— Як Михайло відреагував на вашу відповідь? 

— У нього був план "Б" — скинути мене в озеро поряд, де алігатори плавають. Тож виходу в мене не було. Звісно, я жартую. Я завжди була згодна. Ми через багато чого пройшли разом, тож не було навіть думки про якусь іншу мою відповідь.

— До пропозиції у вас були розмови про одруження? 

— До поранення — не було, після — він казав, що коли будуть коліна, тоді буде й пропозиція. 

— На відео ми бачили, що Михайлу було важко ставати на коліна. 

— Так, звісно, йому було важко. Він не тренувався, для нього це був перший досвід ставати на коліна на протезах. Він старався це зробити самостійно. На відео видно, що я тримала його за руку, але він її відпустив, бо він хотів сам. Він не приймав ніякого жалю від самого поранення. Я пишаюся тим, що він це зробив майже без будь-якої допомоги. Всі хочуть чимось допомогти, але він завжди: "Я сам".

— Коли це відео з'явилось у мережі, воно стало дуже популярним. Були і не дуже добрі коментарі — думаю, ви їх читали… 

— Звісно, читала. Чесно, було смішно. Я не реагувала якось погано чи плакала. Люди, яке це пишуть, не були в нашій ситуації і не знають, як це — переживати з військовим його поранення і втрату кінцівок. Ми були разом 24/7 під час його лікування та реабілітації.

Люди бачать лише цю картинку і не знають, що військові не сприймають жалості і хочуть все самі робити. Вони не хочуть себе відчувати неповноцінними. 

Мої сестри і мама намагалися сваритися в коментарях,писали, що це все не так. Але тим людям нічого не доведеш. Вони пишуть, аби щось писати. Диванні критики. Їхні коментарі на моє життя ніяк не вплинули.

— Як ви познайомилися з Михайлом? 

—  Я навчалася в Рівному. Якось у грудні нам із подружкою було скучно сидіти в гуртожитку, тож ми вирішили зайти в чат-рулетку з кимось познайомитись. Натрапили на Мішу з його другом Дмитром. Вони займалися в спортзалі без футболок — такі накачані хлопці. Ми вирішили познайомитися. Михайло мені дуже сподобався! Завжди був добрим, підтримував мене у всьому, цікавився моїм життям. 

— Через скільки часу після онлайн-спілкування відбулася ваша перша зустріч? 

— Приблизно через дев'ять місяців, коли він приїхав зі Щастя, з АТО. Ми планували зустріч, але напередодні йому зламали щелепу і саме зробили операцію. Я вже не розраховувала на нашу зустріч, але він швиденько відпросився у лікарів погуляти дві годинки і приїхав зі Львова до мене в Рівне. Ми просто гуляли цілий день. 

— Як часто вам вдавалося бачитися з Михайлом? 

— Старалися часто бачитись. Він тоді вже не їздив в АТО. У нього були полігони й навчання, бо 25 лютого [2022 року] він мав звільнятися. 24-го він зібрав свої військові речі в рюкзак і пішов у військову частину.

— Як ви дізналися про поранення і ампутацію? 

— Я згадую про це з посмішкою, бо Міша завжди любив жартувати. У нього дуже чорний гумор. 

Він напередодні мені подзвонив і сказав, що буде виходити на зв'язок по можливості, бо їде на завдання. Він завжди старався мене попередити, щоб я не хвилювалася. Я просила надсилати мені хоча б крапочку якусь, щоб я знала, що він живий. 

Наступного разу він зателефонував мені наступного ранку близько 10:00. У слухавці я почула писк медичного обладнання, але подумала, що вони когось евакуювали і Міша прийшов провідати побратима. Сказав мені: "У мене для тебе є дві новини". Я запитала, що за новини, бо ж знаю про його жарти. Каже: "Перша — я живий, друга — мені ампутували ноги". Я не повірила відразу, але потім розплакалася і сказала, що все буде добре, ми з цим впораємось, однак своїй мамі сам про це розказуватиме.

Я поїхала до батьків, розповіла їм і сестрам. Одна зі старших сестер сказала мені, щоб я навіть не думала його кинути, бо інакше я їй більше не сестра. А я про таке навіть і не думала! Яке "кинути"? Він за нас воював! Поки я спала в теплому ліжку, він був у холодному окопі. 

Третього червня його привезли у Львів, а п'ятого вже я до нього приїхала. Я казала, що не буду плакати, тож стримувалась. Ми обійнялись, поцілувались. Він сказав мені: "Хоче покажу прикол?". А тоді відсунув ковдру і показав ампутовані й обмотані бинтами ноги. Все було в крові. Я там ледь не впала, але після того вже було все нормально. Я у той перший день все побачила і вже до того звикла. 

— Коли весілля? 

— Весілля як такого ми не плануємо. Але досить скоро буде розпис, можливо, друзів зберемо. Я не відчуваю різниці: дівчина я чи наречена. Ми живемо в одному будинку і весь час разом.

Тренер військового, який втратив ноги на війні

Євген Лукащук — керівник громадської організації, яка займається розвитком адаптивного спорту для військовослужбовців та ветеранів. У програмі "Спорт для незламних" він також є тренером адаптивної фізичної підготовки Михайла, який втратив на війні ноги. Шукає інвесторів для фінансування спортивного залу для ветеранів з ампутаціями, опорно-руховими та зоровими порушеннями.

— Як військовослужбовець-ветеран може потрапити в програму "Спорт для незламних"? 

— Ця програма є ініціативою Львівської міської ради. Є електронна форма, де військовослужбовець може зареєструватись. Я отримую його контакти, зв'язуюсь і запрошую на перше тренування.

— За яких обставин ви познайомилися з Михайлом? 

— Він записався на мій напрям — адаптивна фізична підготовка. По ньому зразу було видно, що є тренувальний досвід, він був фізично розвинутий. Уже на першому тренуванні ми з ним виконували такі вправи, котрі з іншими ветеранами зазвичай через два-три місяці робимо. У нього не було якогось пригніченого стану. Навпаки був дуже позитивним і готовим підкорювати спортивні вершини. 

— Я знаю, що зараз ви готуєтеся до міжнародних змагань. 

— Так, до національного відбору на "Ігри нескорених". Збірна з найкращих спортсменів буде відправлятися у Ванкувер.

— Як Михайло почувається в залі, де займаються інші чоловіки без ампутації? 

— У залі дійсно мало атлетів з опорно-руховими порушеннями чи з ампутацією. У багатьох людей Михайло викликає велику повагу і мотивацію. Але є і неприємний для Михайла момент — він ловить багато зайвої уваги від людей, котрі ще не дуже готові до людей з такими пораненнями. Є погляди співчуття, які Михайлу приносять неприємні відчуття. 

В Україні дуже складно з доступністю в залах. Там, де ми з Михайлом займаємося, йому доводиться піднятися на третій поверх. За його високої ампутації, половина тренування у нього проходить дорогою до точки, де ми тренуємося. 

У мене виникла ідея створити перший адаптивний військовий хаб — спортивний зал. Я розказав про це Михайлу, він підтримав ідею. Я знаю, що в нього навіть колись була мрія стати тренером. Тож ми спільно продовжуємо цю тему просувати і розвивати. Знайшли приміщення, хочемо залучити кошти та знайти людей, які нас підтримують. Хочемо створити максимально зручні умови для ветеранів, які втратили кінцівки і мають зорові чи опорно-рухові порушення. Щоб вони себе там комфортно почували і мали своє спортивне ком'юніті. Є багато ветеранів, які вже досягли високих результатів у спорті і у цьому залі вони могли б ділитися досвідом. Туди могли б ходити і звичайні цивільні люди без ампутацій та порушень, але вже за гроші. Було б ідеально, щоб нас підтримала держава в цьому. 

— Що вам зараз необхідно для створення цього тренажерного залу?

— Основне — це фінансова підтримка. Треба зробити ремонт у приміщенні, закупити тренажери, тож ми шукаємо інвесторів.

Втратив на війні обидві ноги та хоче відкрити адаптивний ветеранський спортивний зал

Михайло Варварич мріяв стати військовим з дитинства, адже його батько та дядьки служили у десантно-штурмових військах. Під час виконання бойового завдання зазнав важкого поранення, пережив ампутацію, а нині вчиться жити та займатися улюбленим спортом на протезах. Працює над відкриттям адаптивного ветеранського спортивного залу.

— Михайле, розкажіть про свій шлях у війську.

— Я йшов до армії близько лютого 2016 року, хоча планував у 2015-му, однак сталося лихо. Я з відчимом рубав дерево, і гілка, коли падала, перебила йому артерію в нозі. Якраз у цей момент підійшла моя мама з моєю маленькою сестрою, тож вони це все бачили на власні очі. Я зняв з себе ремінь і намагався ним перетягнути ногу. Ми чекали на швидку та рятувальників, однак відчим помер від втрати крові ще до їхнього приїзду. Вони приїхали, щоб зняти його з дерева і засвідчити смерть. Мама була дуже стривожена, залишилася сама з півторарічною дитиною. Вона попросила, щоб я поки не йшов до армії і ще трішки залишився, щоб вона прийшла до тями. 

— Ми знаємо, що наступного дня після повномасштабного вторгнення у вас мав би закінчитися контракт… 

— Так, на той момент я прослужив шість років і контрактна служба мала закінчуватися. Служба мені подобалась, тому що я отримав багато побратимів, котрі стали мені мов рідні брати. Я вже хотів звільнятися, що ми почали зустрічатися з Ірою, а в армії сімейного життя майже не може бути. Тож ми з Ірою з'їхалися, прожили разом днів з три-чотири і все… О п'ятій ранку мені зателефонував друг і сказав, що бомблять Київ. Я початку, звісно, не повірив, а тоді перевірив новини. 

— Чи не могли б ви пригадати той день, коли отримали поранення? 

— У такі дні ти якось відчуваєш, що щось наближається, що з тобою щось має статися. Було 29 травня, Білогорівка. Тоді якраз була атака на переправу — вони переправляли понад 100 одиниць техніки, а ми їх нищили. Пішли, щоб розвідати і зрозуміти, скільки їх там. Наближаючись до цього посту, хтось із нашої групи зачепив розтяжку. В народі її називають "Відьма", після неї складно вижити, бо дуже важкі наслідки. Вона закопана в землю, але вистрибує на висоту близько 70 сантиметрів. Має 2500 осколків, тож на своєму шляху розрізає все.

Я був досить високим — 181 сантиметр. Мав гарні ноги з татуюваннями. Зараз від мене залишилося 110 сантиметрів. Мені пощастило зі зростом, бо якби я був на сантиметрів з 10 нижчим, мені б тоді перебило таз. Тоді б я вже не зміг пересуватися ані на протезах, ані на чому.

Я підірвався і все — фух! А тоді ти лежиш і нічого не розумієш. Я підвів голову, спробував поворушитися і зрозумів, що ніг у мене вже не буде. Кров'ю не стікав і свідомість не втрачав. Затягнув джгутом одну ногу, а тоді й другу. Евакуація буладосить довгою, тому що ми були в лісі, а туди майже нічим не під'їдеш. Близько години я полежав-прочекав, поки до нас підійдуть і заберуть. 

Найважче було не одразу після поранення, бо коли ти лежиш і не рухаєшся, то більш-менш усе нормально. А ось коли тебе починають піднімати, класти на носилки і нести ще три кілометри, то дуже важко. Мені закривали рота… 

У 2016-му, коли я тільки пішов служити, ми з хлопцями розмовляли про те, що робитимемо у випадку поранення і ампутації. Були думки про те, щоб у такому разі покінчити з життям, аби не бути тягарем для родини. Однак коли я підірвався, навпаки відчув жагу до життя і бажання боротися.

Минуло дві години: мене донесли, поклали в машину і повезли на Бахмут в лікарню. Було темно, дорога в ямах від авіабомб, постійний обстріл з артилерії. Зі мною намагалися говорити, щоб я не втратив свідомість, тому що дуже багато крові вже стікло. Сил розмовляти у мене вже не було, пив воду і економив сили. За півтори години дороги тричі втрачав свідомість. Але ми таки зустріли швидку і тоді мене вже пересадили.

— Я знаю, що навіть у лікарні ви намагалися жартувати.

— Це було наступного дня в Бахмуті. Операційна, бачу лампочки на стелі, три лисих чоловіки переді мною… А тоді зранку просинаюсь без ніг. Прийшли медсестри і запитали зріст та вагу. А я їм: "Вам з ногами чи без? Бо без ніг я ще не зважувався". Вони посміхнулися. 

Десь за три дні я потрапив у Львів, де близько трьох тижнів лежав у реанімації, тому що ноги протягом чотирьох годин були зі жгутами без жодного втручання. А це ще й влітку було — кров було заражено. Дуже довго чистили гній — кожен другий день мене возили на операцію. Не могли ніяк зашити. Найважче починається якраз у лікарні, коли ти потрапляєш в реанімацію і коли тебе вже не бере наркоз, а болі страшенні.

— Ви протезувалися в Америці. 

— Так, вже рік і три місяці я на протезах.

— Як зараз почуваєтеся на протезах у побуті?

— Буває важко: щось натирає, нога болить чи якось не так вдів, бо кожен день їх можна по-різному взувати…  Але як би важко не було, я в них почуваю себе більш повноцінним. На кріслі колісному ти дивишся на людей знизу нагору, і вони тебе не помічають. Мене всі питають, чи звик я до протезів… Але ти не можеш до цього звикнути.

— Ми бачили відео вашого освідчення — це неймовірно гарно! Але на ньому Ірина не допомогла вам піднятися після падіння, і деяких коментаторів це обурило. Що відповісте цим хейтерам? 

— По-перше, я не хотів, щоб мені хтось допомагав. Мені й подруга Таня намагалася допомогти, але я їй сигналізував рукою, що не треба. Це момент, який я хотів зробити сам. Я вдячний, що Іра мені не допомогла. Я багато читав, що вона за два-три місяці мене кине і що вона мене такого не хоче. Але минуло більше року, а ми все ще живемо разом і все прекрасно.

— Зараз у вас є дуже крута ідея, яка потрібна і вам, і таким самим ветеранам, як ви. 

— Ми хочемо створити адаптивний зал для спортсменів, для ветеранів, для дітей, які втратили батьків на війні. Щоб після закінчення реабілітації люди могли йти у спорт і відновлюватися. Поки йде твоє лікування та реабілітація, тобою займаються. Але потім тебе звільняють, закінчується твоя реабілітація і ти залишаєшся сам. Людини доводиться знаходити, що їй робити, де займатися, де взяти таких же однодумців.

У першу чергу ми шукаємо спонсорів — людей, які готові підтримати наш проєкт і хочуть нам допомогти. Це дуже важлива місія наразі, тому що війна триває і дуже багато хлопців, які після поранення не мають залишатися самі. Ми зняли проморолик. Маємо "банку", де збираємо кошти на першочергові речі, які нам потрібні. 

По відеозв'язку до студії "Я не забуду" долучився перший інвестор адаптивного ветеранського спортивного залу — засновник компанії RN-SPORT Євгеній Нечит. Ця торгова марка випускає спортивні товари в Україні. Він погодився допомогти з тренажерами для майбутнього спортзалу для ветеранів.

Підтримайте створення адаптивного спортзалу для ветеранів:
5375 4112 1127 9463 (monobank)
Лукащук Євген Євгенович

Попередні випуски "Я не забуду":

• Замість кар'єри футболіста обрав захист батьківщини — історія Артема та сюрприз для нього від ФК "Шахтар" у проєкті "Я не забуду"
• Добро чи піар: чому блогер роздає на вулиці гроші
• Самотність у госпіталі: про військового зі складною ампутацією та його рідних у проєкті "Я не забуду"
• Чи піде заміж відома снайперка "Фенікс" — освідчення військового у програмі "Я не забуду"
• Говорив з "двохсотим", аби не збожеволіти — історія військового Василя у програмі "Я не забуду"
• У 20 років став батьком для двох підлітків — історія Нікіти та його молодших сестер у проєкті "Я не забуду"