Про що вистава "Я, війна і пластикова граната": розмова з Григорієм Баклановим та Ігорем Рубашкіним

21-22 жовтня у Київському академічному театрі на Печерську відбудеться прем'єра вистави "Я, війна і пластикова граната" за п'єсою Ніни Захоженко. До ефіру "Ранку Вдома" приєдналися актор Григорій Бакланов та режисер, заслужений артист України Ігор Рубашкін. Вони поділилися з шеф-редакторкою каналу "Дом" Олександрою Березовською цікавими подробицями про виставу та міркуваннями про те, як мистецтво реагує на сьогодення у контексті війни.

Вистава "Я, війна і пластикова граната" — своєрідний альманах різних історій, які відбувалися з людьми у різних містах України у перші місяці повномасштабної війни. П'єса була написана на початку вторгнення Росії, ще в лютому, і є фіналістом міжнародного драматичного конкурсу "Аврора". 

— П'єса значиться як вистава-антологія. Чому саме таке визначення підібрали, з чим пов'язаний вибір формату?

Ігор Рубашкін: Форма пов'язаний з тим, як побудована сама п'єса. Ніна Захоженко — наш давній друг, ми вже співпрацювали в театрі. Антологія — тому що це альманах абсолютно різних історій, які відбуваються в різних містах нашої країни з різними людьми. Ніна спробувала схопити перші зміни мирного населення після початку масштабного вторгнення в різних містах. Події присвячені здебільшого першому місяцю війни. Є історія про Харківський метрополітен і бомбардування міста. Деякі речі в тексті Ніни відчуваються дуже автобіографічними. Нові новели пов'язані з подіями в Херсонській області.

— Григорію, про що історія вашого героя?

Григорій Бакланов: Перша історія відкривається саме з перших секунд 24 лютого. В центрі — цивільна родина у Львові. Мій герой зазнає змін від "треба тікати звідси, нас зараз усіх вб'ють" до "я піду захищати і буду тут до кінця". Друга новела, в якій я беру участь, написана нещодавно. Дія відбувається на Херсонщині і присвячена роботі партизанського руху. Я граю з актором, родичі якого перебувають там в окупації.

— Чи посприяла війна покращенню роботи українських драматургів і полегшенню роботи з  матеріалами воєнної тематики, оскільки ми самі опинилися в таких обставинах?

Григорій Бакланов: Після 2014 року стало менше, а зараз взагалі не стало, запозичень сюжетів у росіян. Вони були не про нас, в нас дуже різна ментальність, всі ці історії були нам чужими. Я радий, що зараз нарешті взявся курс і фокус на українських драматургів, сценаристів, які пишуть про те, що нам болить, і що нам одразу впадає до душі і до серця.

— Чи не зарано ще говорити про війну зі сцени?

Ігор Рубашкін: Ця вистава, все ж таки, про життя, а не про війну. За що ж ми воюємо, якщо життя немає? Про життя постійно треба говорити. 

Григорій Бакланов: Ми робили читку, аби саме перевірити, як це звучить зараз і чи потрібно воно. Я не очікував таку реакцію глядацького залу. Люди казали, що їм стає легше від розуміння того, що ми всі переживали одне й те саме. Вони усвідомлюють, що цей біль — не лише їхній, це біль кожної родини у кожному місті.

— Що в вас самих змінила війна? 

Ігор Рубашкін: Я став нічого не чекати, просто живу сьогоднішнім днем. Ми відкрили для себе, що ми, українці, — неймовірні.

Григорій Бакланов: У мене з'явилася соціальна відкритість, перестав бути поза політикою. Зараз розумію, що не можу бути осторонь від будь-яких речей, які відбуваються навколо. Читаючи новини, я відчуваю себе і в Запоріжжі, і в Миколаєві, і у Львові, і в Харкові.

Читайте також: Режисер Олександр Довженко: 5 фактів, які має знати кожен