Полон, загибель до народження сина та 24-річний тато для 8 дітей — спецвипуск "Я не забуду" до Дня батька

18 червня в Україні відзначають День батька. Однак через війну тисячі дітей цього року не зможуть привітати своїх тат. Бо хтось зараз на війні, хтось у полоні, а когось більше немає. До студії програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко завітали ті, для кого цьогорічний День батька буде не таким, як завжди.

Тато родини Гур'євих — військовослужбовець, нині він перебуває в полоні. Шестеро діток залишилися його чекати. У Євгенії троє дітей, найменший син народився вже після загибелі чоловіка на війні. А Володимир із Житомирщини в 24 роки став татом для 8 дітей.

Тато 6 дітей перебуває в російському полоні

17-річна Каріна — найстарша з шістьох дітей в сім'ї Гур'євих. До повномасштабного вторгнення сім'я жила в Оріховому на Запоріжжі. Нині їхнє місто межує з тимчасово окупованою територією, а будинок розбитий. Тато шістьох дітей, 35-річний Антон, перебуває у російському полоні

— Який ваш тато?

— Він дуже добрий, підтримує у важку хвилину, легко може розвеселити. Працює на заводі, де виготовляють ковші та прицепи, фарбують їх. Ми полюбляли вранці разом пити каву, а ще у нас була традиція — на кожне свято тато сам готував олів'є.

— Де зараз ваш тато?

— На війні, але наразі перебуває в полоні. Ми [з сестрами і братом] приготували йому на День батька подарунок. Коли він повернеться, подаруємо йому його. Це футболка з нашою фотографією — щоб він завжди знав, що у нього є ми.

— Як він пішов на війну?

— Мій хрещений сказав, що йтиме в тероборону і ставатиме на захист рідного міста. Його підтримали двоюрідні брати. Тато сказав, що самих їх не пустить і піде теж. Було важко, ми не хотіли, щоб він йшов. Коли йому подзвонили, я з двоюрідною сестрою пішла його проводжати. Трималася до останнього, аби не заплакати. Не змогла. Я віддала йому підвіску у формі половинки сердечка.

Спочатку він воював в Оріхові, потім їх відправили до Запоріжжя, а 31 березня — під Донецьку область. Раніше ми зідзвонювались рази два на день, він завжди казав, що у нього все добре.

— Як ви дізналися, що тато потрапив у полон?

— Татовій старшій сестрі зателефонувала якась жінка, вона говорила російською. Нам сказали, щоб ми не дзвонили їм, інакше татовому двоюрідному брату, який разом із ним у полоні, відірвуть голову.

— Ви у цей час були разом із мамою у Польщі?

— Так, ми повернулися в травні до Запоріжжя. Наш будинок [в Оріхові] розбитий вщент — влучила ракета. Стін немає. Зараз ми живемо у тітки у місті Вільнянськ Запорізької області. Через Червоний Хрест нам передали лист від тата. Він написав, що в нього все добре, їх там годують, можна прати речі і ходити в душ. Але лист написаний не почерком тата…

— Ви гадаєте, це не він писав?

— Це був не тато.

Народила сина після загибелі чоловіка-військового

Євгенія Нусер із трьома дітьми живе на Закарпатті. Два місяці тому до двох донечок Мілени та Жені додався довгоочікуваний хлопчик Михайло, названий на честь батька. Михайло — особлива дитина в родині, бо народилася вже після того, як загинув його тато-військовий.

— Що сталося з вашим чоловіком? 

— Мій чоловік загинув під час бойових дій в Бахмуті. З побратимами він потрапив у засідку. Його вивіз побратим. Останніми словами його було "Не залишай мене тут, довези мене додому". 

— Якими були ваші відчуття після пологів? З одного боку — неймовірне щастя народження дитини, але з іншого — трагедія, бо батька вже немає. 

— Після того, як я дізналася про те, що сталося (про смерть чоловіка, — ред.), я не могла ані їсти, ані пити. Просто плакала. Вночі вибігала на вулицю — хотілося кричати, я задихалася. Але розуміла, що скоро маю народити дитину. Я дуже її чекала, щоб хоча б переключитися. Коли він народився, я і засміялася, і заплакала. Він такий схожий на свого тата. Стало набагато легше. 

— Перші два рази, коли ви народжували ваших донечок, чоловік вас зустрічав з пологового. Хто зустрічав цього разу?

— На другий раз ми народжували із ним разом — він і підтримував, і зустрічав. Мав і третій раз, але не встиг. Цього разу були донечки і його мама.

— Як ви познайомилися з чоловіком? Яка ваша історія кохання?

— Ми познайомилися, коли мені було 14 років, а йому 15. Він приносив фрукти, шоколадки і якісь квіточки. Жити одне без одного не могли. Бувало таке, що тікали з дому одне до одного, бо не пускали гуляти. Одружилися дуже скоро — мені було 17 років, йому — 18. Я у 18 вже народила донечку. 

Останнім часом він працював за кордоном. Напередодні повномасштабного вторгнення, на мій 30-й день народження, він приїхав і ми відсвяткували. Це було 20 лютого, а 24-го почалася війна. 

— Він був добровольцем?

— Так. Він подивився відео про те, як чоловіки почали тікати за кордон, і сказав: "Я не буду тікати з своєї землі. Я й так постійно рвуся з-за кордону додому". 28 лютого він нікому нічого не сказав і пішов до воєнкомату. Після обіду мені подзвонив і сказав, що сьогодні не прийде додому ночувати.

— Коли ви тоді вперше побачили чоловіка?

— У липні, коли поїхала до нього в Миколаїв. Він дуже довго думав, казав не їхати туди, бо були постійні прильоти. У серпні він зробив нам сюрприз і приїхав у Київ.

— Як і коли ви зрозуміли, що завагітніли? 

— Я не знала, що вагітна. Не відчувала. Просто одного разу записалася на огляд до свого лікаря. Вона мені сказала, що у мене все добре і що вона може мене привітати — я скоро стану мамою. Я розплакалася. Чоловік завжди хотів мати трьох дітей, але я казала, що нам треба спочатку цих двох на ноги поставити. Казала, що подумаю над третьою дитиною, коли ми збудуємо власний будинок і переїдемо від його мами.

— Як повідомили чоловіку про вагітність?

— Ми з доньками купили блакитний дим і зняли відео. Відправили йому з повідомленням "У тебе буде син". Він відповів купою смайликів і текстом: "Що? Серйозно? У мене буде син?".

— Якою була ваша остання розмова з чоловіком? 

— Остання розмова була в день його загибелі. Через кожні два-три слова він мені казав, що любить мене. Я йому відповідала, що теж люблю його, але не розуміла, чому він стільки повторює ці слова. У той день після обіду до мене прийшли і сказали триматися — чоловік загинув. 

— На якому терміні вагітності ви були? 

— Сьомий місяць, восьмий пішов. 

— Як повідомили про це дівчаткам? Як вони пережили втрату батька? 

— Мілена замкнулася в собі. Могла сидіти над його фотографією і писати листа про те, що не встигла сказати.

У 24 роки став батьком для 8 дітей

Рік тому Володимир Дубровець із Житомирщини боронив країну на Донеччині, а шість місяців тому 24-річний хлопець змінив роботу військового на роботу багатодітного татуся. 

— Як ви опинилися на війні? 

— 24 лютого я пішов до військкомату і записався. Оскільки я не проходив строкову службу, мене одразу не взяли. Сказали, що багато людей, місця поки немає. Почекав тиждень, а тоді знову прийшов до військкомату. Сказали, що мій номер у них є, мені подзвонять. Ще тиждень почекав — так ніхто і не набрав. Тому я в інтернеті знайшов оголошення про деблокаду Маріуполя і приїхав у Запоріжжя. Тиждень-два нас навчали. Після ми поїхали на донецький напрямок. Відслужив я дев'ять місяців. Не пішов би, якби не сталася одна ситуація.

— Чому вирішили піти з військової служби? 

— Була трагедія — загинули брат із дружиною. Вони їхали додому, була слизька дорога. Їх занесло на узбіччя, де їх авто підірвалося на міні. Вибух був сильний, бо мені військовий розповідав, що у нього на блокпосту за три кілометри від вибуху вибуховою хвилею вибило з рук телефон. Кажуть, вибухнули п'ять із десять мін. Від машини майже нічого не залишилося. 50-кілограмовий залишок мотора ми знайшли за 200 метрів.

 — Розкажіть про сім'ю вашого загиблого брата. 

— Це мій старший брат Петро Дубровець. Йому було 38 років, а дружині — 31. У них лишилося вісім дітей. Найстаршому — 13 років, найменшій Марічці на той момент було два місяці. 

Ми спершу думали, що наша старша сестра буде опікуном. Але вона сказала, що не зможе. Потім думали, може, наші тато і мама. Але їм по 70 і 60 років уже. А це вісім дітей і маленька — геть маленька. Тоді я запропонував себе в якості опікуна. Це було найкращим варіантом, бо у них є свої сім'ї, свої діти, а я сам і дітей своїх не маю.

— Вам лише 24, ви ще не були одружені. Не боялися йти на цей важкий крок — ставати опікуном одразу для 8 діток?

— Я не переживав, бо з малими дітьми давно грав, був за няньку. 

— Як гадаєте, якою буде реакція дівчини, яка вам у майбутньому сподобається, коли вона дізнається, що ви — опікун 8 дітей?

— Не знаю, коли це ще буде. Я не знаю, як і наскільки можливо знайти таку. Я з ними до останнього буду, а не до їх 18-річчя. Я їм замість тата і мами. Не вдасться, звісно, але я старатимусь.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Резонансне фото останнього рукостискання: таємне кохання, загибель та пам'ять про бійця ЗСУ в проєкті "Я не забуду"
• Київщина, Суми, Дніпро: історії дітей, які загинули внаслідок збройної агресії Росії
• Ракетний удар по Умані: історії живих і загиблих мешканців зруйнованого будинку у проєкті "Я не забуду"
• Має будинок з бункером і кінотеатром та зустрічався з Далай-ламою: як волонтер-мільйонер евакуював тисячі людей з гарячих точок
• Двічі переселенка: як 9-річна Лера Сакун допомагає ЗСУ