Музей військового дитинства — як працює і навіщо потрібен: "Утро Дома" з Юлією Скубицькою

У червні в Києві запрацював Музей військового дитинства. В Україні 48 тис. осіб мають статус "діти війни". Понад 400 тис. неповнолітніх проживають в зоні бойових дій на Донбасі. Травми дітей, які зіткнулися з війною, досі вивчають.

Які експонати представлені в музеї, що передали діти з Донбасу в колекцію установи та як працівники Музею військового дитинства комунікують із дітьми з окупованих територій — розповіла директорка Музею військового дитинства в Україні Юлія Скубицька в ефірі програми "Утро Дома".

Ведучі — Анастасія Касілова і Костянтин Октябрський.

— Для чого потрібен цей музей?

— Військове дитинство — це те, що ми, особливо в Україні, не можемо ігнорувати. У нас все ж 7 років вже триває війна, і величезна кількість людей її переживають щодня.

До нас приїжджали, наприклад, учасники проєкту, деякі з них були з Красногорівки, вони виїжджали під обстрілами. Тобто вони 7 років живуть під обстрілами. Найменше, що ми можемо зробити — це послухати, дізнатися, поставити питання: "А як вам? Що у вас відбувається? Як ваш день? Як ви з цим справляєтеся? Як ви продовжуєте жити?"

Власне, з цієї ідеї і почався Музей військового дитинства, тому що він був заснований людиною, яка сама в дитинстві пережила війну. Це Ясмінко Заліловіч, наш засновник у Боснії та Герцеговині. Наш центральний офіс розташований у Сараєво, він відкрив свої двері в 2017 році, і в 2018 році ми вже отримали премію Парламентської асамблеї Ради Європи.

Це проєкт, який дає голос тим, кого часто не питають. Ми часто не питаємо дітей. Ми думаємо, що їх батьки якось захищають. Ми на них не дивимося, як на діючих осіб у збройних конфліктах.

Вони є не просто жертвами війни. Музей — це не тільки про страх. Це ще про дружбу, турботу про батьків, порятунок тварин із-під обстрілу.

Це найголовніше, що ми намагаємося показати. Звичайно, неможливо уникнути розповідей про втрату близьких. Про те, як страшно, як дитина кілька днів із дому не виходила. Але ми хочемо показати, що для того, щоби банально жити під обстрілами сім років, потрібна велика мужність і велика надія. І коли ми читаємо історії наших учасників, ми дуже багато цього бачимо. Коли вони приїхали, ми теж дуже багато цього побачили.

— Як виглядає сам музей?

— У Сараєво у нас є свій музей, своє приміщення. Але в Україні ми тільки в 2020 році відкрили офіс, а дослідження почалися в 2018 році.

Наша експозиція побудована на історіях, які ми записуємо з дітьми, і на якихось речах, які вони асоціюють зі своїм досвідом війни. Це часто, звичайно, іграшки, але у нас є такі об’єкти, як, наприклад, парфуми. Є обгортка від квитків, наприклад, останніх квитків, коли людина їхала з Луганська.

Малюнки. Іноді ми просимо дітей намалювати, коли вони не хочуть віддавати річ, тому що люди на війні багато втрачають, і при переселенні вони теж багато втрачають. І просити у них улюблену іграшку — навіщо?

— У якому вигляді представлені ці розповіді? Це аудіо або їх почитати можна?

— Ми записуємо аудіомонологи, а потім на їхній основі збираємо невеликі історії. Тобто можна побачити об’єкт, і під ним буде невелика історія.

Ми дуже просимо читати текст, тому що без тексту ця річ не має сенсу. Ви не дізнаєтеся, що вона означає для людини, яка її передала.

— Чи працюють у вас психологи? Адже така розмова із дитиною може бути занадто емоційною для неї.

— В офісі в Сараєво працюють, там укладено договір зі службою психологічної підтримки. В Україні, оскільки ми тільки починаємо, ми підійшли до цього трохи по-іншому. У нас був опитувальник, який ми розробили з психологом.

Головний принцип — це те, що ми не ставимо питання, які можуть повернути учасника до дуже важких спогадів. Якщо учасник сам починає говорити про якісь подібні речі, так, ми не зупиняємо, але ми не питаємо про поранення, про близьких і так далі. Ми спокійно обійдемося без цього.

Ми багато запитуємо про повсякденне життя, і ми дуже ретельно підходимо до підбору дослідників, які з нами працюють. Ми проводимо для них спеціальні майстеркласи, де ми їх готуємо до тих ситуацій, які можуть виникнути. Але, звичайно, в майбутньому ми будемо працювати з психологами.

Наша перша виставка буквально нещодавно відбулася в Музеї історії Києва, але далі ми плануємо показувати її в інших містах України. Ми ще обговорюємо, куди саме поїдемо найближчим часом. Це будуть і великі міста — як Харків, Одеса, Львів, і міста поменше, насамперед, на сході, тому що там живуть наші учасники. Ми б хотіли, щоб вони теж побачили, що те, що вони зробили, не пропало кудись, а що є виставка і їхні історії перетворилися на щось відчутне.

— Учасники проєкту відвідали виставку в Києві? Які у них враження?

— Так, ті, хто захотів, приїжджали. Ми всіх обдзвонили, і ми були дуже раді, що вони змогли приїхати.

Оскільки я директор, я не можу сама проводити дослідження, і для мене було дуже цінно познайомитися з батьками, з дітьми, поговорити з ними. Дізнатися, як вони живуть. І вони були дуже раді.