Майданчики для спорту й дітлахів, зона відпочинку та кінотеатр: як родина загиблого воїна відроджує село на Черкащині

Ярошівка — село на Черкащині, відродження якого спонукала трагедія однієї родини. Завдяки сім’ї загиблого воїна в селі зробили спортивний майданчик, у дитячому садочку з'явився батут та гірки, облаштовується зона відпочинку. В планах — відкрити кінотеатр.

Історія сім'ї Чабаненків — у проєкті "Я не забуду" з Іриною Хоменко.

Ініціативи родини Чабаненків

Олег Біляк — староста села Ярошівка, Вікторія Пипа — сільський голова Мокрокалигірської територіальної громади Черкаської області, до якої входить Ярошівка.

Вони повідомили, що з початку повномасштабного вторгнення близько 80 чоловіків з Ярошівки захищають Україну на передовій, зі всієї територіальної громади — близько 300.

Місцеві керівники розповіли про родину Чабаненків з Ярошівки. Валентина виховала п'ятьох дітей, з них Михайло та Василь пішли на фронт, дочка Інна теж служить у ЗСУ.

На жаль, Михайло Чабаненко загинув. Йому було 32 роки, 7 з яких віддав військовій службі.

На згадку про Мішу, який любив спорт, його мама Валентина та сестра Інна запропонували побудувати в селі спортивний майданчик, якого тут не було. Керівництво села та тергромади підтримало ідею.

"Спочатку планували побудувати майданчик у сільському парку. Вже вибрали місце, але за держстандартами воно не підійшло. Там був схил, були дерева. Подивилися територію на місцевому стадіоні — там все підходило. Вирішили ставити на стадіоні", — згадує Олег Біляк.

"Вийшов гарний комплекс: і велике футбольне поле, і спортивний майданчик. Тобто можна і вболівати за футболістів, і паралельно займатися спортом. Вийшло дуже гарно", — додає Вікторія Пипа.

Майданчик будували всім селом і назвали його "Фокс" — такий був позивний у старшого сержанта Михайла Чабаненка на фронті.

"Розмір майданчика 13 на 15 метрів. Містить вісім спортивних снарядів, тенісний стіл, рукоходи. На кожен снаряд є сертифікати якості, що гарантує безпеку нашій молоді. Дівчатка та хлопці завжди тут, починаючи десь з 16:00. Буває, і жінки 50-60 років приходять, їм цікаво, як це працює. На тенісний стіл завжди черга, всі в нас люблять теніс. Якби знали, можна було б два столи. Ввечері тут дуже багато людей, осіб 30-40 збирається. Знаєте, діти дійсно почали займатися спортом, почали себе культурніше вести, вони підтримують чистоту. Цей спортивний майданчик дав позитивний поштовх для розвитку нашої молоді", — зазначає Олег Біляк.

Проте спортивний майданчик — це не єдине, що зробили для села рідні Михайла. Також родина Чабаненків подарувала дитячому садку батут і дитячий майданчик, який скоро встановлять.

"На майданчику планується поставити велику гірку, вдвічі більшу, ніж та, що зараз є. Дитячий потяг має бути, невеличкі дитячі будиночки і пара пісочниць. У нашому дитячому садку на сьогодні 40 діточок. З появою майданчика у них з'явиться можливість весело проводити своє дозвілля, займатися і розвиватися", — розповідає Олег Біляк.

Староста села наголошує, що сім'я Чабаненків об'єднала всіх односельців. І зараз в селі взялись за зону відпочинку біля річки.

"Тут були зарослі, ми все тут вирізали, вичистили. З решти пеньків змайстрували столи, табурети. Зробимо мангал. Ініціатором цього всього також є родина Чабаненків. Дійсно, гарна зона відпочинку буде. Поруч річка, чисте повітря", — демонструє майбутнє місце для відпочинку Олег Біляк.

Спогади про брата

За яких обставин загинув Михайло, на згадку про якого родичі відроджують село? Скільки коштів на відбудову села вже витратила родина полеглого воїна? Та хто зараз ходить у його шоломі? Про це розповіла його старша сестра Інна Шкляр.

— Інно, чия була ідея побудувати в селі спортивний майданчик?

— Мені зателефонувала моя мама і каже, що вона бачила сюжет по телебаченню про те, як мама із Закарпаття на отримані кошти, які виділили після загибелі її сина, побудувала спортивний майданчик. І мама запропонувала, що коли ми отримаємо кошти, то ми також можемо їх власти в щось корисне.

Міша займався спортом і дуже любив спорт, вдома після нього залишився спортивний інвентар — гантелі, дошка для підтягування. І ми вирішили побудувати спортивний майданчик.

— Як ви відреагували на те, що односельці почали допомагати вам у будівництві?

— Спочатку я не була впевнена, що мені хтось допоможе. Проте на перший суботник, який в нас був, зійшлося дуже багато людей. Я була дійсно вражена. Мені хотілось до кожного підійти і кожному сказати "дякую". Працювали всі — і школярі, й дідусі, й бабусі.

— Вибачте за некоректне запитання. Однак скільки коштів ви витратили на будівництво спортивного майданчика?

— Сам майданчик і його встановлення коштувало 220 тисяч гривень. І мені допомогли на 60-70 тисяч гривень, бо це було безкоштовно — була техніка, пісок, щебінь, були роботи.

— Що ви плануєте ще робити у вашому селі?

— У нас дуже багато молоді. А найближчий кінотеатр у місті Черкаси, за 125 кілометрів. 80% наших дітей жодного разу не бачили цього. Вони бачать мультфільми по телебаченню, в інтернеті. Тому мені хочеться зробити кінотеатр.

Це як з батутом вийшло. Батут в місті коштує 50 гривень 20 хвилин. Багато дітей не бачили цієї розваги. А зараз ранок в садку починається з того, що діти стоять в черзі, щоб пострибати на батуті.

У нас є будівля, де раніше був кінотеатр, але ж все міняється — екрани, техніка, колонки для звука, освітлення. Нової техніки в нас немає, вона дуже дорого коштує — від 170 тисяч до 370 тисяч гривень. Я шукаю спонсорів, щоб нам купили цей кінотеатр.

Дорослі розуміють, що зараз відбувається, що йде війна, що гинуть люди. Але ж дитинство одне,  воно минає, і наші дітки нічого не бачать хорошого.

Вони не бачать, заради чого гинуть їхні батьки, брати. Вони тільки чують: збираємо кошти, загинув, загинув, зустрічаємо, загинув, квіти, зустрічаємо, загинув… А вони ж діти.

— Чому саме кінотеатр? Це якось пов'язано з вашим братом?

— Михайло любив кіно. Коли він дивився фільм, він хотів знати, хто режисер, які актори брали участь, які актори відмовилися від участі. Його любимий режисер — Тім Бертон.

Кожного приїзду Міша маму водив у кіно. А коли він був востаннє, він засмучувався, що вони так і не сходили з мамою цього разу в кіно.

— Інно, розкажіть про вашого брата.

— Він навчався в будівельному ліцеї. Коли його закінчив, я запропонувала йому вищу освіту. Він вибрав Харків, провчився він там два роки.

Я вже на той час була військовослужбовцем. Я йому розповідала про військову службу, що це не так страшно, як лякають всіх, що це зовсім не радянська армія. Що армія відкриває дуже багато можливостей.

І він мені телефонує, каже: "Я навчатись більше не хочу". І пішов на строкову службу. Він служив у військах спецпризначення, отримав там старшого сержанта. Далі він підписав контракт і залишився на військовій службі.

— Ваш брат був поранений. І міг далі не продовжувати службу, чим би якраз і вберіг себе від загибелі.

— Він був поранений тричі з моменту Антитерористичної операції (АТО). Друге поранення було в нього дуже тяжке, дуже довго лікувався. Але після цього почалась повномасштабна війна. Він знову пішов на передову. Був знову поранений — він порушив наказ, але врятував життя багатьом людям.

Мішу подали на звання Героя України при житті. Я йому пропонувала залишитися інструктором, але він сказав, що не залишить свій підрозділ, не буде відсиджуватися за спинами.

У нього був ще час на реабілітацію. Проте він сказав: "Ворог не чекає". І поїхав. Через 16 днів загинув. Він дістав кульового поранення в голову, смерть була миттєвою.

В день поховання, коли їхала машина через всі села, люди робили живий коридор і стояли на колінах з квітами.

Ми їхали 4 години. Дорога, яка займає 30 хвилин. Бабусі за стільці тримаються і сідають на коліна. Я бачила чоловіка без ноги, який стояв на одному коліні.

— Які речі вам повернули після смерті Михайла?

— Через місяць пришли його речі. Повернули його телефон, гаманець з грошима. Найбільше мене вразило, що в його сумці лежав блок сигарет. Їх ніхто не взяв. Вони не мародерствували й також повернули...

Оскільки Міша отримав кульове поранення в голову, його каска була в крові. І мене запитали телефоном, чи повертати її. Кажу: "Так, повертайте". Шолом був із кров'ю, із залишками всього... Я віднесла його в хімчистку, розповіла його долю. Мені його почистили безкоштовно, плакали всі.

Тепер молодший брат ходить в цьому шоломі, захищає нашу Україну в шоломі брата, що загинув.

— А це правда, що всі діти в вашій родині, і ви зокрема, після загибелі Михайла відмовилися від грошової компенсації на користь мами?

— Так, ми зразу написали, що вони нам не потрібні. Тому що тільки мамине рішення, що з ними робити.

Пам'ять про сина у вчинках

Чому мати загиблого військового майже не телефонувала йому? Як жінка пов'язана з Росією та про що вона просить українців? До студії "Я не забуду" приїхала мати Михайла — Валентина Чабаненко.

— Пані Валентино, я розумію, що це дуже болюче питання, та ми зібралися, щоб почути історію вашого сина. Як ви дізналися про загибель Михайла?

— Мой старший внук сдавал экзамены в Киеве, а я его ждала на улице. Мне звонят, говорят: "Чабаненко Михаил Анатольевич. Вы знаете такого?" Отвечаю: "Не знаю". Меня просто предупреждали, что много мошенников звонят, могут данные банковской карты узнавать.

Но потом меня кольнуло, что что-то не так. Я перезваниваю: "Да, это мой сын. Что случилось?" Мне говорят: "Погиб". Я не могла поверить, потому что один раз мы его уже чуть не похоронили, а тут...

Тут выходит внук, я ему сообщила, и чувствую, что падаю. Внук меня поднял, люди подбежали помочь.

Потом были похороны. Предлагали, чтобы хоронили в закрытом гробу. Но дети сказали: "Нет. Хотим, чтобы он хотя бы в последний раз посмотрел на небо".

— Це правда, що ви не ходите на кладовище?

— Мне очень тяжело с него возвращаться. Для меня сынок дома, я с ним здороваюсь: "Мишуня, привет, сыночек". Не могу... А когда с кладбища возвращаюсь... Понимаете, сердце же не камень, а я не хочу быть обузой кому-то.

У меня же и младший сын на передовой, и дочь Иннуся тоже. Мы — в тылу, а они на — передовой. За всех волнуешься.

— Я знаю, що ви дуже пишалися успіхами Михайла у школі.

— Он был очень начитанным. Те книги, которые он читал, я их просто не понимала. Моя же философия — дети, поднять их на ноги, хозяйство и все такое прочее.

И в кино меня водил. Но я не все фильмы понимала. Он любил военные фильмы. Правда, когда на мультики водил, я смотрела мультики.

— Це правда, що ви рідко телефонували синові на службу?

— Да. Потому что Миша говорил, что телефоны прослушиваются, сигнал фиксируется. И если я, допустим, ему позвоню, а там зафиксируют сигнал, то его могут убить — так я думала. Я не военная, не знаю. Но как говорят, нет дыма без огня. Он мне всегда сердечки присылал, писал: "Мамочка, не волнуйся, я жив". А я СМСки посылать не умею.

— Пані Валентино, не можу цього не спитати. Але чому ви спілкуєтесь російською мовою?

— Я родилась в России. 18,5 лет прожила там, пока не встретила будущего мужа, он служил там. Муж был из Украины, и я с ним сюда приехала.

В России у меня остался брат. Я не знаю, что сейчас с ним. У нас с ним давно нет связи. Мы не общаемся.

— За ці роки в Україні ви не намагалися вивчити українську?

— Мишутка говорил: "Мама, если украинский язык тебе не дается, не коверкай".

Когда дети в школе учились, я же с ними уроки готовила на украинском языке. Так учителя сказали: не учите их, потому что после вас их приходится переучивать.

А дети мои говорят по-украински. У меня тоже иногда пролетают украинские слова.

— Такий парадокс, що ви родом з Росії. Ваші діти — військовослужбовці Збройних сил України. Ваш син загинув від рук росіян, і після того ви відроджуєте українське село.

— Мы же люди. Мы же не будем смотреть на тех, которые это вытворяют. А Украина — это моя вторая родина.

И я считаю себя украинкой. Да, я украинка.

— Пані Валентино, те, що ви робите зі своєю сім'єю для вашого села, вражає і заслуговує величезної поваги та вдячності. Ми пишаємося вами і сподіваємося, що і інші українські села візьмуть з вас приклад.

— Я тоже всем благодарна. У нас инициатор — Иннуся, она у нас боевой товарищ. Я такая скромная.

Я хочу обратиться к людям: помогите нам сделать кинотеатр в нашем селе. Не только для детей, чтобы и все в него приходили. Потому что каждый занят своими проблемами, хозяйством. А хочется, чтобы пришли посмотреть фильм, хоть посмеялись, пообсуждали вместе. А то у нас разговоров только: как огород посадить, как живность накормить. Нет отдыха у нас.

Попередні випуски "Я не забуду":

• "Мрія" з підписом Залужного та Антонова: як Вікторія Сокіл з Миколаєва допомагає ЗСУ
• Життя після підриву Каховської ГЕС: історії мешканок Херсонщини у проєкті "Я не забуду"
• Шоста дружина в Україні, 15 дітей та продане майно в Англії — історія британця Джеймса Капріні
• Об'єднав навколо себе сотні людей і безкоштовно відбудовує зруйновані оселі — історія Андрія Гарлюги
• 12-річний посол, фільтраційний табір, зникнення мами та звернення до росіян: історія 8-класника Сашка
• 30 мільйонів, врятовані військові та шахрайство: як влаштоване виробництво імплантів в Україні