Мистецтво стрітарту — особливості та складнощі: "Утро Дома" з художником Олександром Корбаном

Олександр Корбан — відомий стрітарт художник. Його мурали прикрашають багато будинків як у Києві, так і в інших українських містах. Деякі з них створені на замовлення ООН та висвітлюють гостросоціальні теми, як, наприклад, домашнє насильство. Художника часто запрошують попрацювати за кордоном — він уже прикрасив своїми муралами міста Італії, Грузії та Туреччини.

У чому особливість стрітарту та скільки часу потрібно, щоб намалювати один мурал, — розповів стрітарт-художник Олександр Корбан в ефірі програми "Утро Дома".

Ведучі — Анна Кузіна та Костянтин Войтенко.

— Як ти став художником? З дитинства з'явився такий талант?

— У мене немає таланту, мені здається, тому... У дитинстві я його точно не відкрив і зараз, мабуть, його нема. Просто було і є сильне бажання. Величезне бажання просто малювати. В юності, як і всі, намагався малювати графіті, намагався щось там фарбувати. Звичайно, воно не виходило. Було просто величезне бажання щось робити, пробувати, пробувати, і ми зараз з вами сидимо тут.

— Чим відрізняється стрітарт від простого вандалізму?

— Напевно, вибором місця. Якщо, наприклад, це буде на якомусь історичному центрі або на якійсь важливій архітектурній будівлі буде щось намальоване нелегально — можливо, це вандалізм, акт вандалізму. Якщо доречний малюнок у певному місці — тоді, напевно, це стрітарт чи паблікарт.

— Чи завжди потрібно отримувати дозвіл від місцевої влади на створення картини на стіні?

— Не завжди. Припустимо, я часто малюю десь на "заброшках" чи під мостом. У мене локації мої улюблені — це де, грубо кажучи, ходить парочка п'яних хлопців, водіїв поїздів чи ще хтось, і все. Щоб там малювати, дозвіл не потрібний. Але потім туди починає приходити багато людей, тому що змінюється атмосфера простору.

Найчастіше мене зараз запрошують розмальовувати стіни, і це вже домовлено, вже є дозвіл, дозвіл місцевих жителів. Це обов'язково, бо я намалюю на стіні та поїду, через тиждень цю стінку забуду, а мешканцям жити з цією стіною. За ескізом завжди проходимося, щоб мешканці схвалили.

— Ти самоучка?

— Так, я ніде не вчився. Мені щоразу хочеться робити краще. Картина має бути з художнього погляду краща за деталями, за ідеєю, за промальовуванням.

Колись я дивився, як малюки малювали. Я із маленького міста. Я приїхав на графіті фестиваль і дивлюся — хлопці, про яких я десь читав, стоять поруч зі мною малюють. У мене руки трясуться, бо для мене це зірки.

Хотілося, дивився, якісь моменти собі вловлював, а потім просто якийсь є самоаналіз. Мені, скажімо, мої роботи не подобаються. Не тому, що я хочу, щоб мені казали: "Це — класно". А просто я аналізую кожен момент, кожну деталь, де я недопрацював, що можна зробити краще у наступній роботі. Хочеться етап за етапом ставати сильнішим над собою.

— Стрітарт — це може бути просто картина, чи в ній обов’язково має бути якийсь сенс, посил?

— По-різному. Кожен художник по-своєму робить. У мене буває, коли я просто виходжу і малюю якийсь портрет, він вписується у навколишнє середовище. Він без жодного меседжу, але заходить.

Але частіше я намагаюся вкласти якусь ідею у свої роботи, донести її до глядача, щоб вони подумали. Якщо це виходить, то дуже круто.

— Ти найчастіше малюєш обличчя, правильно?

— Персонажів. Я намагаюся малювати життєві моменти, відповідно, у мене там реалістичні люди завжди є. Часто малюю своїх знайомих. Я їх завжди попереджаю, що я хочу намалювати.

— У яких містах та країнах можна побачити твої роботи?

— В Україні — Одеса, Запоріжжя, Київ, Миколаїв, Маріуполь. За кордоном — Стамбул, Емірати. В Італії я малював, у Грузії в Тбілісі, в Іраку я теж малював.

— Як технічно ти робиш малюнок? Адже це величезна стіна. Ти робиш нарис чи по квадратах малюєш? Як це відбувається?

— Нарис є, звичайно, але ти його не бачиш. Ти стоїш за пів метра від стіни, а в тебе там 500 кв. м. Доводиться опускатися, дивишся, доопрацьовуєш. Тому що здебільшого всі дивляться знизу, тому націленість на глядача, який дивитиметься знизу.

— Скільки часу витрачаєш на одну роботу?

— Кілька тижнів. Це на 10 поверхів. Останнє, що я малював, — 10-поверхівка в Одесі. Малюнок закінчив за 14 днів.

— Ти тільки на стінах малюєш?

— Я малюю стіни. Я їх люблю. Це непередаване відчуття. Але малюю паралельно полотна. Зараз я малюю на папері й робитиму принти.

— Розкажи про свою роботу з дітьми. Як це почалося і що це взагалі таке?

— Мене вперше запросив ЮНІСЕФ поїхати до Сєвєродонецька, помалювати з дітьми. Ми просто приїхали з моїм другом, і ми так кайфонули від енергії дітей. Ми приїхали на місце, де недалеко війна відбувається. Діти відкрилися, ми просочилися їхньою енергією і зрозуміли, що це неймовірно круто. Після цього нам часто почали пропонувати працювати з дітьми.