Замість кар'єри футболіста обрав захист батьківщини — історія Артема та сюрприз для нього від ФК "Шахтар" у проєкті "Я не забуду"

Відкладати свої дитячі мрії на потім і думати про більш приземлені потреби — це відбувалося чи не з кожним. Мріяв танцювати, але став юристом, бо так сказали батьки. Мріяв побувати на Балі, але збирав гроші на квартиру. Цей список можна продовжувати безкінечно, і з часом мрія вже не відкладається, а просто забувається назавжди. Так було і з героєм нового випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко. 

Артем Гордієнко поховав свій талант, свою мрію, бо просто треба було виживати, заробляти на їжу і дах над головою. А потім сталася повномасштабна війна. Під час бойового завдання на Донеччині чоловік зазнав важкого поранення. Він чекав на евакуацію протягом 29 годин: втрачав свідомість, не мав пульсу, тож його визнали мертвим. За деякий час один із побратимів виявив у Артема пульс, і його терміново доставили до лікарні. Отямившись, чоловік зрозумів, що у нього ампутовані обидві руки.

Побратим Артема, який мріяв стати футболістом, але втратив руки на війні

До повномасштабного вторгнення Роман Чорненький працював на шахті. Нині військовослужбовець хоче допомогти своєму побратиму Артему зібрати кошти на протезування рук. Востаннє чоловіки бачилися 23 березня, коли Артем зазнав поранення.

— Ви приїхали до нас не лише для збору коштів на протези Артемові, так? А ще й аби розповісти про його мрію, яка не здійснилася через війну.

— Так, я хотів би розповісти про мрію грати в футбол, яку він проміняв заради захисту нашої країни. Він — дуже великий фанат футболу та команди "Шахтар", як і ми всі в Донецькій області. До 2014 року Артем професійно займався футболом. Тож зустрітися з ними, щось почути від них чи отримати було б для нього дуже приємно.

— В який момент ви зрозуміли, що Артем — ваш друг?

— Ми стали більш тісно спілкуватися, коли в січні 2024 року ми потрапили в одну групу. Я дізнався про його захоплення футболом і "Шахтарем" — він божеволіє від цієї команди. 

Артем — це приклад для наслідування. Мені — 35 років, а йому — 28. Він дуже і дуже розумний. Ніколи не здавалося, що він молодший за мене. У деяких ситуаціях я міг брати з нього приклад. Артем завжди міг сказати щось позитивне, підбадьорити. Мені завжди було приємно виходити з ним на бойові завдання.

У Степовому я вперше відчув, що це мій побратим, моя рідна людина. Ми ліквідували близько 120 осіб з ворожих позицій. Артем брав у цьому активну участь — він виходив і відстрілював з РПГ по ворогу, хоч його у цей момент міг "зняти" снайпер. Я був у захваті від нього тоді!

— Розкажіть про те завдання, при виконанні якого Артем і ви зазнали поранення?

— Нас зайшла група з п'яти чоловік. Позиція називалася "Титан". За годину старший групи повідомив, що "Гордій" — 300. Я покинув позицію контролю окупантів, підійшов і побачив, що Артем лежав у турнікетах. Закривавлений. Кисті трималися лише на шкірі. Було боляче на це дивитися. Я був у шоці. Мій побратим лежав уже без рук. Я розумів, що це погано скінчиться. У мене було знеболювальне, яке я йому і вколов. У той момент над нами завис ворожий дрон — хотів добити Артема. Я впав на спину і почав стріляти з автомата по ньому. Тоді дрон переключився на мене. Я отримав поранення в ногу.

Ми були майже в оточенні, тож нас не могли евакуювати. Бій тривав більше доби. Я був у шоці з Артема. Він зазнав поранення о 07:30 22 березня, а о 12-й знепритомнів. Потім то приходив до тями, то відходив. Балакав якісь дурниці, не розумів, де знаходиться. Вночі було дуже холодно. Щоб зігріти Артема, я ліг на землю, а його поклав зверху на себе і вкутав. 

— Що відбувалося далі?

— Рації були пошкоджені, у нас не було зв'язку. Два наших побратима пішли займатися нашою евакуацією і зникли. На той момент ми не знали, що з ними сталося. Бій не припинявся: міномети, дрони, артилерія. 

Через добу, 23-го з'явився мобільний зв'язок — якесь диво! Ми зв'язалися з нашими командирами і доповіли, що ми живі і потребуємо евакуації. За нами прийшли шестеро. Артема евакуювали першим, бо він був найтяжчим. Я ще намагався повзти сам, але в мене була контузія, тож я втрачав свідомість. Коли мене донесли до точки евакуації, то мені сказали, що той, котрого виносили першим, уже не з нами. Я розумів, що таке може статися, бо він був у дуже важкому стані, але серце це не сприймало.

Коли Артема поклали на носилки посеред дороги, це було просто тіло. Без дихання. Без пульсу. Я знову увімкнув мобільний і передав побратимам, що Гордій "двохсотий". Коли по нас приїхав пікап, то Артема поклали не в салон, а в кузов. Їхали швидко, 100 км/год, бо тривав обстріл із дронів. Водій почав переживати, що Гордій випаде з кузова. Ми зупинилися в трохи безпечнішому місці, аби подивитися, як там Артем, і виявили у нього дихання і пульс. Ми сіли в авто і поїхали ще швидше! Були в шоці всі! Ця людина, Артем, попсувала мені нерви — взяв і "помер" на евакуації!

Брат Артема, який втратив на війні обидві руки

Родина Артема Гордієнка та його брата Романа Сігніта поживала в Авдіївці, що на Донеччині. Батько загинув у боях в Дебальцево ще на початку війни. Після 22 лютого 2022 року Артем, Роман та їхня матір провели у підвалі три місяці, ховаючись від ворожих обстрілів. Пізніше Роман, який служив у церкві, виїхав до Світогірської лаври, а рідні ще кілька місяців відмовлялися покидати рідну домівку. Проте чоловік таки вмовив їх врятуватися з прифронтової території.

— Коли ви дізналися, що Артем пішов до війська під час повномасштабного вторгнення? 

— Минуло напевно вже пів року. Він нічого не казав, хоч ми і спілкувалися телефоном. А потім ми якось зідзвонилися по відеозв'язку і я побачив, що він у військовій формі. Я дуже переживав за нього і молився.

— Я знаю, що напередодні поранення Артема ви мали якісь передчуття? 

— Так, мені наснилося, що я не міг зайти додому, бо була якась чорна діра в підлозі, а Артем увесь був у крові. Я прокинувся. Спочатку мені сказали, що Артем "двохсотий", а потім я взнав, що він таки живий і його везуть у Покровськ. Після його доправили у Дніпро в Мечнікова. Я хотів поїхати до нього, але мені сказали, що він не при свідомості, тож краще дочекатись, поки його перевезуть у Київ.

— Коли ви вперше побчаилися з братом після його поранення? В якому він був в стані? Про що ви говорили? 

— Він був радий мене бачити. Я взяв його за руку і розповів, що молився за нього. Так, йому ампутували дві руки. Це було дуже важко. Я місяць не міг звикнути до цього.

— Як часто ви зараз бачите брата? Як допомагаєте йому?

— За можливості, постійно приїжджаю до нього, готую їсти, допомагаю митися, роблю зачіску. Він любить, щоб його попшикали, щоб він пахнув. Бо дівчата ж ходять!

— Я знаю, що в травні у вашого брата був день народження і ви влаштували йому свято. Розкажіть про це. 

— Ми з дружиною замовили торт із цифрою "29", взяли кульки і прийшли до нього. Лікарі на нас трохи покричали, але нічого. Він був приємно вражений!

Відмовився від мрії стати професійним футболістом заради захисту батьківщини

2014 рік. Донеччина. 18-річний Артем Гордієнко має шанс потрапити до молодіжної збірної "Шахтаря", та через обстріл і втрату домівки хлопцю довелося забути про мрію і податися до Києва на заробітки. 10 років потому, у 2024-му, Артем — у тій самій Донеччині, але вже на бойовому завданні. Під час його виконання чоловік зазнав важкого поранення та чекав на евакуацію протягом 29 годин, час від часу втрачаючи свідомість. Коли побратими не виявили у нього пульсу, то передали керівництву, що Гордієнко — "двохсотий", тобто мертвий. Отямившись у лікарні, Артем зрозумів, що у нього ампутація обох рук. 

— Від вашого побратима ми знаємо, що ви колись грали в футбол і є палким фанатом "Шахтаря". Але сперше рзкажіть, як ви потрапили до війська? Як ви прийняли для себе це рішення? 

— Я на той момент працював робітничим на великому підприємстві. Була п'ятниця — скорочений день. Уже збирався додому йти, коли мені зателефонувала жінка з військкомату. У мене ніякого страху не було, я все добре розумів. Я — військовозобов'язана людина, до цього проходив строкову службу. Тож я пішов. 

— На якому напрямку ви служили? 

— Оскільки я родом з Донецької області і наша бригада стала формуватися в Авдіївці, то почав я з Авдіївки. У лютому 2022 року ми поїхали в село Водяне. Звідти у мене почався бойовий шлях на Авдіївському напрямку, де я і був протягом усього періоду до цього року.

— Як ви зазнали поранення? 

— Перед нами було завдання виїхати до села Тоненьке. Треба було змінити хлопців з іншої бригади, втримати лінію оборони, щоб не пройшли окупанти, і закріпитися. На жаль, цього не сталося, тому що окупанти про нас вже все знали. Я здивований, що нас не розбили ще дорогою на позиції. 

Почалися обстріли. Зранку нам дісталося від ворожих дронів. Найперше — мені. Коли я перевернувся на спину, дрон скинув мені прямо на обличчя гранату. Мені довелося відбити її руками, щоб не розірвало голову. Побратим підскочив до мене, прикрив мене собою, наклав турнікети і теж отримав поранення. Всі ми там були важкопоранені, як і Роман. Потім, за їхніми розповідями, ми там ночували. Я вже був непритомний.

— Пам'ятаєте щось про свою евакуацію? 

— Пам'ятаю, коли накладали турнікети і коли Роман мені робив знеболювальний укол. Були якісь прильоти навколо.

— Зараз ви перебуваєте у лікарні. На якому етапі ваше лікування? Що кажуть лікарі? Як ви справляєтеся з побутовими справами? 

— Я на етапі протезування. Лікар-протезист буде робити заміри культь. Хоче мені допомогти з найкращими протезами зі Штатів. Біоніка. Але перед цим треба зняти сигнали — як функціонує одна культя і як інша. Також необхідне незначне хірургічне втручання. Тож не все так швидко. Дуже вдячний військовим лікарям — вони справді круті!

Я навчився правою ногою малювати і писати своє ім'я. Навіть підпис свій ставити. Ходжу в басейн. Все добре, головне — не засмучуватися.

— Давайте тепер поговоримо про футбол. Як довго ви займалися? 

— Спочатку я пробував бойові мистецтва, бокс і танці. У футболі я грав за школу, потім займався додатково з тренером, готувався до відбору в Академію донецького "Шахтаря". Але сталася війна. Мені довелося покинути місто і переїхати до Києва заробляти гроші.

— Вам довелося покинути мрію про футбол. Як давно ви були на грі улюбленої команди? 

— На Євро-2012. Брат звозив нас на "Донбас Арену". Це було цікаво! Ото враження були! То для нас був перший раз, тож емоції зашкалювали.

Сюрприз від ФК "Шахтар"

До студії "Я не забуду" завітав воротар "Шахтаря" Дмитро Різник. Він подарував Артемові фірмові футболки: одну — зі своїм номером та підписом, а іншу — з прізвищем "Гордієнко" та автографами інших гравців клубу.

На протезування обох рук Артему необхідно 8 мільйонів гривень. Різник запевнив, що допоможе зі збором коштів як на своїй особистій сторінці в соцмережах, так і в акаунті ФК "Шахтар".

У відеозверненні з Артемом привіталися й інші гравці "Шахтаря": захисники Микола Матвієнко, Валерій Бондар та Юхим Конопля. Вони запросили Гордієнка на свою гру після Євро-2024, аби познайомитися з ним особисто та вийти разом на поле.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Добро чи піар: чому блогер роздає на вулиці гроші
• Самотність у госпіталі: про військового зі складною ампутацією та його рідних у проєкті "Я не забуду"
• Чи піде заміж відома снайперка "Фенікс" — освідчення військового у програмі "Я не забуду"
• Говорив з "двохсотим", аби не збожеволіти — історія військового Василя у програмі "Я не забуду"
• У 20 років став батьком для двох підлітків — історія Нікіти та його молодших сестер у проєкті "Я не забуду"
• Військовий хоче віднайти свого лікаря-рятівника — історія Ігоря Кучерова у проєкті "Я не забуду"