Як війна змінює людей: розповідає психотерапевт Пилип Духлій

Журналіст Дмитро Слівний поспілкувався із директором інжинірингової школи, психотерапевтом Пилипом Духлієм, який долучився до лав ЗСУ. Він розповів, як на початку війни відбувалася підготовка мобілізованих, що відчував, коли вперше потрапив у зону бойових дій, та як психологічно повернутися у цивільне життя.  Про те, як війна змінює людей — військових і цивільних — дізнавайтеся у матеріалі "Ранку Вдома".

— Розкажіть, як ви долучилися до лав ЗСУ. 

— 25 лютого я вивіз на Західну Україну дітей і близьких. 28-го пішов у місцевий військкомат, мене відразу забрали. Знайомі привезли необхідні речі, в той же день я поїхав у навчальну частину. 

— Як на початку війни відбувалася підготовка мобілізованих? 

— Все було поспіхом. У моїй навчальній частині тренували розвідників. Я мав бути оператором РЛС в складі розвідгрупи. Підготовки було мало, тому що людей багато, а інструкторів не вистачало. Ми навіть не встигли постріляти на полігоні. Через два тижні нас розподілили по військовим бригадам і ще два тижні ми навчалися з ними. На їх полігоні я долучився до обслуги міномету. Проте через проблеми зі спиною мене перевели до зв'язківців. Тоді ми потрапили на Донецький напрямок, прямо на фронт.

— Якими були емоції? 

— Ми заїхали автобусами в зону бойових, навіть ще не дісталися своїх позицій, а нас обстріляли з міномета. На той момент ми були зовсім зелені, більше половини не служили. Автобус загорівся, четверо хлопців згоріли заживо, ще один загинув від зазнаних поранень. В перший же день ми втратили третину підрозділу. Було страшно. Чули виходи, чули приходи. Багато хлопців поотримували контузії. Один ледь розмовляє зараз.

— Які наслідки помічали після повернення з фронту? Як людина змінюється після війни?

— Був період адаптації 2-4 тижні. Повертатися до мирного життя важко. Дуже дратували відкриті ресторани, кафе. Мені знадобилося близько місяця, щоб усвідомити, що я вже цивільний і стати ним. Всі кажуть, що я віддалився, став відстороненим, тримаю дистанцію. Мені тепер важче зближатися з людьми, бо є підсвідоме побоювання, що завтра цієї людини може не бути. Спрацьовує захисний механізм.

— Чому деякі повертаються на фронт після одужання від поранень?

— У нас таких не було. Після поранень і я, і інші хлопці не горіли бажанням вертатися. У нас була бригада, набрана повністю з людей цивільних спеціальностей: водії, маляри, штукатури, охоронці, юристи, електрики і я — директор школи.

— Що зараз відбувається з психікою цивільних людей під час війни?

— Великий обсяг стресу, переживань, може бути ПТСР. Може зашкалювати рівень агресії, яку важко кудись направити, тому що ворога ж не видно. Мої клієнти тему війни на сеансах майже не піднімають. Ми більше про особисте говоримо, про стосунки, переживання.

— Розкажіть про великий проект, який ви зараз намагаєтеся реалізувати, і який стосується дітей, що залишилися без батьків.

— Ще будучи на фронті, я задумався над відкриттям школи для дітей, чиї батьки загинули через війну. Ми зараз шукаємо землю, потім будуть переговори зі спонсорами. Це буде школа з проживанням, але не інтернат — на канікули діти повертатимуться додому. Буде якась частина дітей, в яких є батьки. Їхнє фінансування покриє наші витрати на комунальні, зарплати викладачам тощо.

— Чи будуть якимось чином залучені державні органи влади? 

— Скоріше, лише місцеві органи, бо вони виділяють землю. Все ще в процесі, ми не знаємо, з ким домовимось. Школа буде на Західній Україні. Ми вже їздили і дивились на варіанти ділянок.

— Що найважче у роботі з дитиною, яка пережила стрес через війну?  

— Найважливіше — це терпіння у викладачів і персоналу. Дитина, яка пережила стрес, вимагає багато уваги та іншого ставлення. В неї можуть бути прояви агресії. Окрім терпіння важлива любов, увага, турбота.

Читайте також: Як пережити втрату близьких людей — поради психологині Наталії Підлісної