Спадок, підйом на Говерлу, петиція до президента: історія Катерини — 15-річної доньки військового

15-річна Катерина з перших днів війни займається волонтерством і збирає кошти на потреби армії. Батько дівчинки — військовий, який загинув на фронті. Дівчинка важко переживає втрату, але ні в якому разі не здається. Вона продовжує допомагати бригаді, в якій служив її тато, та активно підтримує зв'язок із його побратимами. 

У студії "Я не забуду" з Іриною Хоменко Катерина поділилася спогадами про свою родину, про передчуття перед загибеллю тата та про те, як зараз допомагає армії. У програмі для неї підготували сюрприз від побратимів та представника Топорівської сільської ради.

Представник сільської ради

46-річний Ігор Бойко останні три роки обіймає посаду начальника фінансового відділу Топорівської сільської ради. Допомагає військовим та сприяє волонтерській діяльності 15-річної Катерини.

— Ви нічним потягом приїхати до нашої телевізійної студії у Києві. Розкажіть, що саме привело вас сюди?

— Щоб розповісти про гордість нашої громади і всієї країни — жительку нашого села Грозинці (Чернівецька область, — ред.) — 15-річну Катерину. Мама — Оля. Тато — Дмитро, займався садівництвом, мав біля хати сад, займався ремонтами. Цей будинок йому дістався у спадок від бабусі. 

З початком війни батько Катерини пішов на фронт, а вона проявила неабияку ініціативу щодо волонтерства та збору коштів. Допомагала не тільки підрозділу, де проходив службу її батько, а загалом Збройним силам. Вона відчувала гордість за батька. Публікувала у соцмережах інформацію про те, що потрібно придбати для військових: автівки, продукти харчування, засоби гігієни тощо. На це все оголошувала збір і розставляла скриньки у магазинах на території нашої сільської ради. 

— Як гадаєте, чому саме їй люди довіряли і донатили? 

— Їй неможливо було не довіряти. Дехто з підприємців нашого села надавав власний автотранспорт для перевезення гуманітарного вантажу. І я теж. Неодноразово. Я зустрічався з його побратимами в Костянтинівці Донецької області. 

— Що сталося з батьком Катерини? 

— Він загинув під час чергового обстрілу окупантами. Своїм тілом прикрив молодого бійця — 21 чи 22 роки було йому. Катя дуже важко переживала цю втрату. Що Катя, що дружина Оля. Вони були в розпачі і ніхто не знав, як вони житимуть далі.

— Але Катя не зупинилася у своїй волонтерській діяльності?

— Ні, не зупинилася. Вона підтримує зв'язок з його побратимами, телефонує їм. Старається збирати кошти на все, що їм потрібно.

— Чим Катя вже допомогла нашим захисникам?

— Можливо, я не все знаю, але на зібрані нею кошти для фронту було придбано три автомобілі, тепловізор, прибори нічного бачення, медикаменти, продукти харчування, засоби гігієни.

Військовослужбовець ЗСУ, побратим загиблого батька Катерини

33-річний Руслан Гайдамака на початку повномасштабного вторгнення добровольцем став на захист України. 24 лютого 2022 року чоловік був у Києві, а 26-го — вже у військкоматі. На фронті Руслан воював пліч-о-пліч із батьком Катерини.

— Де і за яких обставин ви познайомилися з Дмитром? 

— Коли ми стояли в Сєверодонецьку. Я зустрічав волонтерів і передавав хлопцям допомогу. Я з ними познайомився, коли приймав від його дочки волонтерську допомогу і передавав "нуль". Дмитро мене вважав за брата. Свою сім'ю він дуже любив і був готовий заради них віддати все. Розповідав про Катю та про те, скільки роботи вона зробила для нас.

— Чи бачили ви особисто Катю?

— Так, один раз. У нас була маленька ротація в Дніпропетровській області. Катя з мамою Олею приїжджали до нас. Це маленький янгол, який так багато робить. Коли інші навіть не намагаються нам допомагати, хоча мають можливість. У неї позивний "Янгол".

— Це ваша бригада дала їй такий позивний?

— Так.

— Чи була у вас можливість приїхати і попрощатися з Дмитром на похованні?

— На жаль, не було. У нас така ситуація, що до рідних тільки відпускають. Коли Діма був живий, ми думали разом відпустку взяти, поїхати до нього в гості, відпочити. Я сподіваюся, що скоро все закінчиться і я обов'язково приїду.

У 15 років збирає кошти на потреби бригади загиблого батька

15-річна Катерина Коверега у 2023 році закінчила дев'ятий клас. На війні вона втратила батька-військовослужбовця. Дівчина активно волонтерить та допомагає підрозділу, де служив тато, купувати автівки, тепловізори, форму та інше спорядження. Разом із однокласниками Катерина відмовилася від випускного заради іншої мрії — поїздки на Говерлу з особливою місією.

— Наскільки ви були близькими з татом? 

— З татом ми були дуже близькими, ближчі ніж із мамою. Я — татова донечка. Одного разу ми з татом разом набили татуювання. Він хотів сам, а я сказала, що теж хочу. Тато зробив собі меча і напис "Пам'ятай про смерть" латиною, а я — колосок і слово "вільна". Мама була не проти. Навіть "за".

— Що тобі у спадок залишив тато?

— Сад у нас вдома і у його матері — моєї бабусі. Він ці 50 гектарів садив і обробляв своїми руками: груші, яблуні, сливи, черешні. Зараз є люди, які з цим допомагають.

— Як твій батько опинився на війні?

— Він комусь подзвонив і спитав, чи йому є повістка. Сказали, що є для всіх. За нею він поїхав у військкомат, звідки його вже відправили на навчання. Після них його направили у Сєверодонецьк. 

Перед смертю тата ц мене було відчуття дуже сильної тривожності, сильно боліли ногі і плече, де йому, як виявилося, відірвало кінцівки. 

Перед його першим пораненням, то було вже давно, ми з мамо пішли в монастир поставити свічку. Коли я вже йшла назад і повернулася до мами, свічка впала. Я підняла — вона знову загорілася.

— Якою була твоя остання розмова з татом?

— Ми спілкувались за дві години до його смерті. Сказав, що йде на роботу, бо більше не можна було нічого розповідати. Говорив, що за кілька днів набере, а після додав: "Все, бувай". Він так ніколи не говорив. Завжди казав, що потім набере, "не переживайте, тримайтеся, все буде добре". Він ніби попрощався. Відчував.

— Як ти дізналася, що тато загинув? Чи знаєш, за яких обставин це трапилося?

— Нам із мамо подзвонили і повідомили, що він загинув. Він у складі штурмової бригади пішов звільняти село, коли трапився мінометний обстріл. Усі молоді хлопці пішли в одну сторону, а тато з його 22-річним командиром — в іншу. Всі уламки, що летіли на командира, потрапили на тата. Він врятував людині життя. Казав, що пішов воювати, щоб не брали таких молодих хлопців.

— Що в пам'ять про батька ти зробила вдома? 

— Облаштувала куточок пам'яті з його речами, формою, фотографіями, його подарунками мені — ножем, кулею, жетоном і тризубом.

— Як ти почала волонтерити?

— Коли тато розповів, що у них згоріла вся форма. Я сказала, що хочу спробувати якось допомогти. Тоді я за два тижні зібрала кошти на 12 комплектів форми, ліхтарі, їжу. Тепер зібрали на четверту машину.

— Цього року ти закінчила дев'ятий клас і разом із однокласниками відмовилася від випускного. Чому і що ви збираєтеся робити натомість?

— Ми піднімемось на Говерлу і повісимо там жовто-блакитний прапор. На ньому — його перша та друга бригади, коротка розповідь його шляху, автограф Олі Полякової та підписи побратимів.

— Як дістала підпис Полякової?

— Вона покликала мене на благодійний концерт. Вона хотіла допомогти нам зі збором. Там мені дали інший прапор, який я підписала — Оля має його продати десь у Європі, а кошти передати нам. Вона викликала мене на сцену, ми поговорили, а після концерту вона підписала мій прапор. Зі сцени я закликала підписати петицію до Володимира Зеленського з проханням присвоїти моєму батькові звання Героя України.

— Чи зібрали вже потрібну кількість голосів?

— Ще ні, але збір триває. Це трохи образливо — це займає лише кілька хвилин, а люди якось так до цього ставляться… Ми ж можемо таким чином віддячити їм за те, що вони роблять.

— Які в тебе плани на майбутнє?

— Спочатку я вчитимусь два роки на військову, а потім — на прикордонницю. Це моя мрія майже з дитинства. Тато спершу казав "ні", бо він цей шлях пройшов. Але потім говорив нікого не слухати і йти, куди схочу.

Наприкінці програми начальник фінансового відділу Топорівської сільської ради Ігор Бойко за дорученням сільського голови вручив Катерині подяку, як почесній громадянці та волонтерці, "за активну громадянську позицію та вагомий внесок у пришвидшення перемоги ЗСУ над загарбниками". А побратим Катіного батька, Руслан Гайдамака, передав їй квіти та футболку з написом "Мій янгол носить форму ЗСУ". Військовий доєднався до зустрічі по відеозв'язку і ще раз подякував дівчині за її неоціненну допомогу ЗСУ.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Порятунок сироти з Ізюма та перший клас у 13 років: історія опікунки Олени Кравченко
• Ракетний удар, порятунок 11-річної Софії, звернення до президента: історія поліцейського Павла Нестеренка у проєкті "Я не забуду"
• Полон, загибель до народження сина та 24-річний тато для 8 дітей — спецвипуск "Я не забуду" до Дня батька
• Резонансне фото останнього рукостискання: таємне кохання, загибель та пам'ять про бійця ЗСУ в проєкті "Я не забуду"
• Київщина, Суми, Дніпро: історії дітей, які загинули внаслідок збройної агресії Росії