Про полон і життя після звільнення — розмова з парамедикинею "Тайрою"

Юлія Паєвська — легендарна парамедикиня із позивним “Тайра”. Вона започаткувала евакуаційно-медичний підрозділ, який працював на Донбасі після 2014 року. У березні жінка потрапила в полон, коли допомагала цивільним та військовим у Маріуполі. Російські окупанти утримували "Тайру" три місяці.

Зараз Паєвська в англійському місті Брайтон, де готується до Ігор воїнів, які відбудуться у США. "Тайра" змагатиметься одразу у чотирьох видах спорту: плавання, стрільба з лука, стрільба з гвинтівки та пауерліфтинг.

В інтерв'ю в межах телемарафону FREEДОМ Юлія Паєвська згадала про події на Майдані у 2014 році, про Донбас, як зустріла війну в Маріуполі та про звільнення з полону. За словами "Тайри", росіяни сфабрикували проти неї справу, у полоні обіцяли розстріляти. Своє визволення парамедикиня називає дивом, оскільки в неволі вона бачила таке, що нормальна людина й уявити не може. Також одразу після звільнення українці особисто зателефонував принц Гаррі.

"До Майдану я була президенткою федерації айкідо. Я їздила по всій Україні, викладала, їздила за кордон. Дуже багато навчалася у провідних майстрів японців. Також я займалася дизайном. Багато чим займалася у своєму житті. Я вважаю, що жити треба цікаво. У мене в дитинстві було кілька мрій: що я буду спортсменкою, тренеркою, військовою, хірургинею чи травматологом. Ще в мене була мрія стати геологинею, але це точно не відбулося".

Медична кар'єра Юлії розпочалася на Майдані вісім років тому.

"У мене багато друзів на Майдані. У мене немає медичної освіти, але для того, щоб бути парамедиком, вона і не потрібна. Я пройшла ще до Майдану кілька курсів надання медичної допомоги для цивільних. А вже потім, після Майдану, Олексій Арестович запросив мене у свій проєкт "Народний резервіст". Це був, так би мовити, курс молодого бійця. За максимально короткий термін добровольців навчали всього, що потрібно на війні".

Спеціально для цього проєкту на базі західних джерел Тайра розробила свій курс тактичної медицини. Проводила тренінги для майбутніх військових — як вижити на полі бою самому та врятувати побратимів. Потім із цим курсом поїхала волонтером на фронт.

"Мої друзі сказали: “Ми тобі допомагатимемо”. І так з'явився підрозділ “Ангели Тайри”. Так вийшло, що я там стала командиркою. І ми дуже ефективно працювали. А у 2018 році я пішла на контракт. Два роки я служила за контрактом. Весь час працювала у Маріуполі та поряд з містом. Спочатку керувала добровольчим медичним евакуаційним підрозділом “Ангели Тайри”, а згодом командувала евакуаційним відділенням мобільного шпиталю вже за контрактом із Збройними силами України.

Потім контракт закінчився, і я не його не відновлювала, тому що на той час військові справлялися дуже непогано. Я подумала, що вже й без мене впораються, і потроху почала згортати проєкт. Віддала спочатку одну машину на евакуацію до 500-го батальйону Жукова і почала шукати, кому віддати інші авто та амуніцію. Але широкомасштабне вторгнення вирішило інакше".

За збігом обставин 24 лютого вона була у Маріуполі. Щойно почувши перші вибухи, "Тайра" поїхала до місцевої лікарні.

"Я практично три тижні була на сортуванні. Це коли йде потік поранених і потрібно швидко зорієнтуватися, когось куди направити залежно від пошкоджень, від ступеня поразки. Це така специфічна річ вимагає не стільки освіти, але більше досвіду. А досвіду у мене дуже багато".

До рук росіян волонтерка потрапила, коли їхала так званим “зеленим коридором”. Його організували для виїзду цивільних до Запоріжжя.

"15 березня російські війська почали обстрілювати з мінометів у Маріуполі шпиталь із цивільними. Я зрозуміла, що якщо вже почали обстрілювати шпиталь, то на цьому не зупиняться. За кілька годин обстріл повторився. Мене трохи контузило, але не сильно. Я взяла маршрутний автобус і збирала всіх, хто хотів — жінок та дітей. Було також двоє сиріт, яких нам привезли на початку березня на майданчик. На блокпості нас зупинили для перевірки документів".

Після того, як російські військові забрали документи Юлії, почалося тримісячне пекло, про яке жінка не хоче згадувати. Що більше часу минає, то менше деталей вона розповідає.

Мене катували. Як — я не можу озвучувати. Я бачила таке, що нормальній людині уявити неможливо. Я бачила і чула, як у сусідніх камерах відбувалося багато речей. Я не можу про себе розповідати в тому числі через те, що потрібно з'ясувати, хто саме це робив зі мною.

"Мені казали, що мене все одно розстріляють, що не жити. І мій мозок мені казав, що звідти не вийду. Але чомусь вірила, що все скінчиться добре. Я не знаю чому. Є речі, які ти відчуваєш, хоч надії просто не могло бути ніякою. Але сталося те, що сталося, і це диво.

Я думаю, може, не варта цього. Я не можу гуляти, насолоджуватися цим сонечком і цим морем через те, що мої побратими зараз сидять у кам'яних мішках і зазнають тортур. Їм реально загрожує те саме, що й тоді загрожувало мені — смерть. І я дуже намагаюся зробити так, щоби змінити те, що запланували промосковські сили".

"Тайра" провела три тижні у лікарні, вона досі не повернулася до колишньої форми. Жінка дуже швидко втомлюється. І до полону у Юлії були проблеми зі здоров'ям — після бойового поранення у неї протези у суглобах. Але про фізичні та моральні травми волонтерка розповідає мало.

"Мій дід, який пройшов Другу світову війну, полковник авіації — пережив усю блокаду Ленінграда. І згадуючи про той час, він розповідав лише два випадки — обидва смішні. Я тоді його не розуміла. Мені було дивно, чому він не розповідає більше".

Тепер я розумію. Те, що я можу зараз розповісти, стовідсотково зрозуміють і відчують ті, хто пройшов через те саме.

І зараз Юлія саме в оточенні саме таких людей, які розуміють її без слів. Це учасники національної збірної ветеранів, які вже за тиждень поїдуть на змагання Ігор воїнів у США.

"Я вже почала краще спати. Шість годин — це круто. Я спілкуюся з хлопцями з команди, з дівчатами, яких я дуже люблю. Це як один такий підрозділ на фронті. Ми всі там поранені. І надзвичайно важливо бути в такому середовищі під час відновлення.

Зараз мої спортивні досягнення — на дуже опосередкованому рівні, але це краще, ніж лежати в лікарні чи в шпиталі та жалітися, розповідати всім, що в мене ПТСР. "Пожалійте мене, бідненьку". Так, маю проблеми зі здоров'ям. Але це не означає, що я обмежую себе. Поки моє тіло в змозі працювати, я працюватиму".

Попри фізичні обмеження, "Тайра" змагатиметься одразу у чотирьох видах спорту: плавання, стрілянина з лука, кульова стрілянина з гвинтівки та пауерліфтинг. Нині вона посилено тренується.

"Я не розраховую на перемогу через те, що я ще дуже слабка. Але те, що я вийшла на доріжку в басейні або взяла лук в руки та почала стріляти — це вже перемога над собою. У цьому полягає ідея Ігор.

Головний меседж цих змагань, що перемога має бути над собою, і ми маємо просто показати силу духу. Дух жодних обмежень немає. Так і Україна є непереможною".

"Я займаюся спортом із шести років. Я вже знаю, як моє тіло реагує на будь-які навантаження, як воно збирається, коли потрібно зупинитися чи перезавантажитися. Я і сама тренерка. Я трохи знаю, як це робиться".

"Тайра" запевняє, що лише завдяки спорту пережила жахи неволі, бо була якраз на піку фізичної форми та готувалася до Ігор непокорених (Invictus Games), які відбуваються під патронатом британського принца Гаррі. На ці змагання вона так і не потрапила, бо була у полоні. Але тільки-но почула, що встигає на Ігри воїнів у США, спішно виписалася з лікарні.

На подальшу боротьбу її надихнув принц Гаррі. Як виявилося, він уважно стежив за її долею і навіть зателефонував привітати зі звільненням із полону.

"У такому зверненні немає нічого незвичайного. Але те, що він подзвонив — надзвичайно. Хто я така? Я просто парамедикиня. Я була вражена. Це честь для мене. Я дуже вдячна йому за саму ідею Ігор непокорених, бо це дуже допомагає пораненим повернутися до життя”.

І на батьківщині принца "Тайра" переконується, наскільки сильною є підтримка України навіть серед звичайних британців. Вона розповіла, що буквально на вулицях люди, дізнавшись, що з України, висловлюють слова підтримки.

У Британії, Італії Юлії знадобилися знання англійської мови, адже вона отримала можливість розповідати про звірства російських військ та страждання наших полонених.

"Я дуже багато спілкуюся з впливовими людьми та тими, хто може допомогти Україні. І я доношу ці меседжі у приватному спілкуванні. Я дуже намагаюся, щоб мене почули".

Сама Юлія — із російськомовної родини. Вона вільно спілкується і російською, і українською. Жінка вважає, що зараз не час для дискусій про те, якою мовою потрібно розмовляти в Україні.

"Нам принципово захистити країну, позбутися ворога. А перехід на українську має відбуватися природно. Загалом я вважаю, що українці мають вільно володіти як мінімум двома мовами — це українська та англійська".

Сама ж вона готова говорити всіма мовами розповідати, з ким мають справу українці, і чого слід чекати світу від Росії.

Я несу меседж, що існує загроза для всього цивілізованого світу. Це не лише для України безпосередня небезпека, бо наступними будуть Польща та країни Балтії. Я не думаю, що вони зупиняться навіть на Німеччині. У полоні я чула від росіян, що весь світ має підкоритися "великій російській ідеї", прийняти та вклонитися. Це мені так говорили.

"Поки мене чують, треба говорити, треба розмовляти з людьми, давати інтерв'ю, спілкуватися. Бо ніхто не розповість так, як ті, хто пройшов через це все. Тому що це навіть не концтабір, це як у Середньовіччі".

Про майбутнє "Тайра" не думає. Вона й раніше не любила планувати, а тепер і поготів.

"Я завжди беру напрямок, де я буду корисніший, ефективніший, і рухаюся туди. Це означає, що я добре відчуваю потреби часу та країни. Як і всі волонтери".

Юлія зізнається, що дуже хоче на фронт, бо знає, що могла б далі рятувати українським воїнам життя. Проте має залишатися реалістом.

"Звичайно, я ще не в суперформі. Завдяки спорту я відновлююся швидше, але я й швидко втомлююся. У мене ціла купа обмежень по здоров'ю. Я не можу повернутися на фронт, тому що я буду тягарем підрозділу, в який я потрапила б. Навіщо таке на фронті? Це абсолютно нерозумно. Я дуже відповідально ставлюся до завдань.

Якби я хотіла піару, то взяла б бронежилет, побігла б сфоткатися на тлі окопів і танків. Але я вважаю, що потрібно відповідально ставитись до того, що ти робиш у цьому житті”.

Хоч би як банально звучало, але полон розділив її життя на до і після. Але "Тайра" каже, що не замкнулася і не збирає ненависть до своїх кривдників.

Я більше людям прощаю. Менше нетерпимості в мені зараз, тому що я розумію, наскільки людина слабка. Я бачила багато всього. Людська істота дуже слабка і вимагає підтримки та допомоги.

"Тих, хто зі мною все це витворяв, я сприймаю як пацієнтів. Вони, звісно, вороги. Але я не відчуваю ненависті взагалі. Так, мені дуже складно, але ненависті немає. Я їх сприймаю як невиліковно хворих пацієнтів із ураженням мозку. Я ніколи не сержуся на пацієнтів. Адже що на них злитися? Вони хворі. Але лікування їм не допоможе”.

"Тайра" не сумнівається у тому, що Україна переможе. Щоправда, додає, що ціна цієї перемоги буде дуже високою.

Це буде дуже дорого. І коли кажуть, що ми їх швиденько переможемо... Ні, я не дуже добре ставлюся до висловлювань таких авантюристів. Через те, що це нівелює жертви нашого народу, наших збройних сил.

"Всі ці смерті, тортури та страждання, через які проходить кожен окремо, це великий подвиг. Наша справа абсолютно правильна. І жодних сумнівів тут не може бути".

Найбільше її турбують долі полонених — слід робити все, щоб витягти їх із рук катів.

"День там — це рік життя. Надзвичайно важко. Ми повинні боротися. У нас класно виходить. Я пишаюся своїм народом і відсіччю, які дають і збройні сили, і добровольці, і Нацгвардія, і всі-всі-всі. Я сподіваюся, що буде велика допомога щодо озброєння від союзників.

Я думаю, що нам варто давати відсіч і забрати назад свої території. І на кордоні ми можемо зупинитися, видихнути та почати відновлювати все це. Тому що перемога буде лише початком. Потрібно будувати далі країну, країну моєї мрії — вільну, квітучу. І не просто на словах. Я у це свято вірю”.