Поділ мільйонів, будівництво спортивного комплексу, таємні подарунки — історія матері загиблого героя у проєкті "Я не забуду"

Марія Пешко на війні втратила єдиного сина. Попри гірку втрату сильна українка вирішила побудувати спортивний комплекс на честь загиблого Івана. 

Також до студії програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко завітали директор Дубровицького спортивно-оздоровчого комплексу на Рівненщині Андрій Гриневич, директорка Орв'янського ліцею Алла Буткевич та дружина загиблого воїна Ольга Лавриненко. Усі вони розповіли про загибель Івана, про те, як ділили 15 мільйонів та про те, хто кому лишає під дверима таємні подарунки.

Втілив мрію матері загиблого героя — побудував спортивний майданчик на його честь

35-річний Андрій Гриневич — директор Дубровицького спортивно-оздоровчого комплексу на Рівненщині. Протягом останніх 12 років його робота пов'язана зі спортом. Завдяки чоловіку в Дубровицькому районі було відкрито зали для боксу і база тенісного клубу. 

— Як ви познайомилися з Марією Павлівною Пешко?

— Влітку мені зателефонували її колеги і сказали, що Марія має намір збудувати спортивний майданчик в пам'ять про свого загиблого сина-героя Івана Клюйка. Я сказав, що зроблю все від мене залежне. Відчинилися двері і зайшла Марія Павлівна. Настала мовчазна пауза. 

— З чого почалася ваша допомога? 

— В першу чергу я виїхав на місце — до Орв'янського ліцею, де планувалося будувати цей майданчик. Ми зразу зібрали невеличку нараду з Марією Павлівною, керівництвом школи, вчителями фізичної культури. Визначилися з місцем. Коли я шукав необхідні будівельні матеріали, звертався до партнерів, то торгувався і просив, щоб вони пішли назустріч. Це не той об'єкт, на якому можна заробити. Я питав про максимальну доступну знижку, яку можна зробити. 

— Скільки знадобилося часу на будування цього майданчика? 

— Приблизно місяць. Раніше там майданчика, як такого, взагалі не було. Нині цей спортивний майданчик вміщує не тільки міні-футбольне поле з штучною травою, а й чотири баскетбольні щити, мобільні волейбольні стійки, котрі можна використовувати також для великого тенісу, бамінтону, піонерболу. Розмір майданчика становить 42х22 метрів по огорожі. Покриття — турецька трава. Туї поруч — це була ініціатива Марії Павлівни. Майданчик оснащений освітленням, є розетка для якихось заходів типу "лінійки" чи "веселих стартів".

— То це вже не спортивний майданчик, а справжній спортивний комплекс! Коли він почав працювати?

— Він просто мультифункціональний. Відкриття було 16 листопада. Марія Павлівна перерізала стрічку, були побратими Івана, командування, представництво Рівненської обласної адміністрації, місцева влада, молодь.

— Що було після урочистого відкриття?

— Після завершення будівництва я запитав Марію Павлівну, чи задоволена вона тим, що зробила. Вона сказала, що дуже задоволена. Кажу: "Звертайтесь, якщо щось треба буде допомогти". Каже: "Треба. Хочу зробити вуличні тренажери на честь Івана". Вона їхала за кордон, але перед від'їздом лишила гроші і сказала замовити тренажери. В грудні ми їх придбали і склали в її гаражі на зберігання. Навесні Марія Павлівна приїхала і сказала, що до Великодня необхідно встигнути встановити 10 тренажерів. Вони розраховані на всі групи м'язів — спини, рук, ніг.  Тобто діти за всіма своїми вподобаннями можуть знайти собі тут заняття. 

Далі Марія Павлівна каже, що є третя ідея — побудувати дитячий майданчик, для меншої вікової категорії: гірки, лазанки по канату, сітка, рукоходи тощо. Чекаємо тепер на нього, скоро має прийти.

— Яка вийшла вартість цього спортивного комплексу? 

— Він безцінний, бо встановлений в пам'ять про сина.

Директорка ліцею, на території якого побудували майданчик

55-річна Алла Буткевич останні 18 років працює директоркою Орв'янського ліцею і вчить дітей української мови та літератури. Поза шкільними стінами була солісткою в місцевому ансамблі, та з початку війни співати не може. Саме в Орв'янському ліцеї навчався загиблий Іван, тож спортмайданчик в його пам'ять будували на території цього навчального закладу.

— Як обирали місце для будування спортивного комплексу? 

— Місце не випадкове, тому що саме в цьому закладі навчався Іван і їхня квартира розташована поряд із шкільним стадіоном. Ваня дуже любив спорт, багато часу проводив на стадіоні. 

Марія Павлівна не просто дала кошти на цей майданчик, він став її дітищем. Вона ожила, коли розпочалося будівництво. Стала посміхатися, казала, що тоді Ваня вперше їй наснився. Вона жила цим майданчиком і живе.

Щоб пам'ять не стиралася, у день відкриття майданчика ми започаткували щорічний турнір пам'яті Івана Клюйка. Він буде відбуватися 24 квітня — в день загибелі Івана. 

До відкриття педагоги нашої школи власним коштом встановили пам'ятний знак, на якому нанесені такі слова: "За те, що ти, не ставши на коліна, свій край-країну, боронив. За те, що ти є України славним сином. За те життя ти положив. Герою Слава! Івану Клюйку!". Біля цієї стели постійно стоять квіти.

— Як давно ви знаєте Марію Павлівну? 

— Ми познайомилися з нею у 1888 році році у дитячій лікарні, бо наші діти однолітки. Я знала, що Марія Павлівна працює у нас у школі вчителем математики, тому зав'язалося спілкування. Згодом їй запропонували також години англійської мови. 

Сама вона пізня дитина і виховувалася в дитячому будинку, тому що батьки померли. У неї немає рідні: ані сестер, ані братів. Вона ніколи ні на що не скаржилася, була завжди позитивною, не вміла тратити кошти на себе — лише на дитину.

— Марія Павлівна сама виховувала сина. А де його батько? Чи брав він участь у вихованні? 

— Вперше я побачила цю людину, коли Марія Павлівна запросила його на проводи Вані в армію. Більше я ніколи його не бачила. 

— Якою була Марія Павлівна перед тим, як загинув її син? 

— Дуже добре пам'ятаю день, був Великдень, коли всі ми пішли до храму, і прийшла Марія Павлівна. Тоді я розуміла, що щось не так. Вона була дуже стривоженою. Коли ми вже вийшли, я хотіла її наздогнати і запитати про Ваню, але вона опустила голову і дуже швидко пішла вперед. Я зрозуміла, що у неї не було бажання спілкуватися. Ваня вже загинув в той день, але ніхто ще не знав. 

— Як особисто ви дізналися про загибель Івана? 

— Мені зателефонувала колега і сказала, що везуть Ваню Машиного. Я не могла зрозуміти спершу. Потім мені зателефонував староста і попросив подивитися, чи Марія Павлівна вдома, бо її будинок поряд — вікна видно. Її не було вдома. Потім я побачила, що вона прийшла, взяла косарку і почала косити газон на подвір'ї. Я почекала військкомату і вже разом ми до неї підійшли. Коли вона нас побачила, то зразу все зрозуміла. Вона впала на коліна, почала плакати. Тяжко було її навіть заспокоювати, тому що… ну які слова можна підібрати для матері, котра втратила єдиного сина? Тепер вона в цьому світі сама.

Дружина загиблого військового

43-річна Ольга Лавриненко має дорослого сина, проте виховувала не лише його, а й молодших сестру та брата, адже їхня мати трагічно загинула. Стала для Марії Пешко другою дитиною.

— Ким ви доводилися загиблому Івану? Як дізналися про його загибель? 

— Я його дружина. Була в Польщі, коли сестра зателефонувала. Вона побачила у Facebook новину. Я відразу зателефонувала до Марії Павлівни. Відразу хотіла приїхати, але мама (Марія Павлівна, — ред.) сказала, що сьогодні забрали тіло і сьогодні ж хоронитимуть, тому я ніяк не встигну.

— Коли вам вже вдалося приїхати?

— На дев'ять днів. Потім повернулася назад, але мама зателефонувала і сказала, що я їй потрібна, бо нас лишилося двоє і ми маємо одна одну підтримувати.

— Ви зараз живете разом з пані Марією? 

— Так. Вона мені замінює маму, так як моєї вже немає 14 років. 

— Хочеться поговорити з вами про хороше. Пригадайте ваше знайомство з Іваном. Яким воно було?

— Це сталося в Польщі, у місті Млава. Я там була по роботі, коли він приїхав. Я спочатку тримала дистанцію, адже він був молодший за мене на сім років. Я думала, що це несерйозно. Але він був такий наполегливий, що я здалася. Ніколи в житті я не несла сама сумку — завжди він ніс. Міняли роботи завжди разом. 

— Як він вам зробив пропозицію?

— Романтично: троянди, свічки, шампанське, каблучка. Він взагалі був романтик.

— Чи були у вас діти? 

— Він дуже хотів дітей, дуже їх любив дітей, і вони його. Я завагітніла, але стався викидень. Ми тоді посварилися і я поїхала до Польщі. Згодом він захотів приїхати, я навіть йому запрошення зробила. А потім мама зателефонувала мені і сказала, що Іван пішов на контракт [в армію]. Остання розмова то була тепла. Коли ми говорили, я розуміла, що хочу повернутися, що хочу його бачити, що ми можемо бути разом. Я просила його повернутися [живим], він казав, що ми обов'язково зустрінемося. 

— Казали йому, що його любите? 

— Так. Я дочекалася героя, але я не хотіла цього. Я хотіла його справжнього.

Побудувала спортивний майданчик в пам'ять про загиблого сина-героя

63-річна Марія Пешко працювала вчителем математики та англійської мови в сільській школі. Три роки тому вийшла на пенсію і нині заробляє в Німеччині. На війні втратила єдиного сина Івана. В його честь побудувала при місцевому ліцеї спортивний майданчик.

— Розкажіть, яким був ваш Іван.

— Був звичайним сільським хлопчиськом, моєю правою рукою, помічником. І не тільки для мене. Всі дружили з ним.

— Якою була ваша реакція на те, що син вирішив стати військовим?

— У 2014 році почалася війна і тоді йому вперше дали повістк — десантні війська першими йшли на війну. Тоді я пішла і відпросила, бо куди ж я? Це мій єдиний син. Коли ж вдруге йому принесли повістку, він сказав, що тут не лишиться. Ще й загинув один із хлопців, з яким він колись служив. Приїхав він дуже дуже знервованим. Більше тижня не міг спати, не роздягався. Спав на колінах на ліжку. 

У 2021 році роботи не було, за кордон він не захотів їхати. Сказав: "Мамо, я піду". Я його не тримала, не казала: йти чи не йти. Якщо ти знаєш, що таке війна, бачив це і вирішив іти… У 35 років він підписав контракт на півроку. А тоді продовжив ще на півроку. Ротація мама бути в кінці лютого [2022 року], першого квітня мав бути вже вдома. Але почалася війна і все…

— Якою була ваша остання розмова з сином?

— Вранці 22-го у п'ятницю була остання розмова. Він сказав: "Не переживай, я йду на завдання, на нульову позицію. Можливо, не буде зв'язку". На тому все і закінчилося. Подзвонив до своїх друзів і сказав: 

"Я, мабуть, звідси не вийду, готуйте дошки". 

Він знав, куди йшов. У понеділок, на другий день після Великодня, я пішла у військкомат і просила відпустити його хоч на декілька днів. Він казав мені декілька раз, що дуже втомився і хоче хоч на трішки додому. Воєнком сказав, що не може нічого зробити. А у вівторок мені принесли похоронку. Цей самий воєнком був. Коли він підійшов до хати і побачив мене, то став і завмер.

Хлопці скинули відео, де мій син лежить на траві. Він отримав осколкове поранення голови, була поранена ліва рука.

— Як у вас виникла ідея будівництва спортивного комплексу? 

— Після похорон я була в ступорі, не знала, що і для чого робити. Визвали до воєнкомату і сказали, що будуть якісь виплати. Скільки і які саме — я не знала. Я вирішила, що якщо виплатять, то зроблю щось таке, щоб була пам'ять про мого сина. 

Мого сина вже ніхто не поверне, і гроші мені його ніколи не замінять. Вони для мене нічого не варті. 

Я вже протягом чотирьох років їжджу в Німеччину і там я побачила, що у кожної школи, навіть маленької початкової, є басейн, спортивні та ігрові майданчики. Хотілося щось зробити й для наших діток. Між моїм будинком, школою і кладовищем просилося щось зробити — якийсь пам'ятник Івану. Я отримала гроші приблизно в серпні, а вже у вересні-жовтні ми почали будувати майданчик. 

Попередні випуски "Я не забуду":

• Патріот України попри громадянство іншої держави та допомога ЗСУ при законній можливості виїхати — історія Деміра Мерта
• 650 тисяч для ЗСУ: про волонтерство 9-річної незрячої бандуристки Анни-Марії
• Спадок, підйом на Говерлу, петиція до президента: історія Катерини — 15-річної доньки військового
• Порятунок сироти з Ізюма та перший клас у 13 років: історія опікунки Олени Кравченко
• Ракетний удар, порятунок 11-річної Софії, звернення до президента: історія поліцейського Павла Нестеренка у проєкті "Я не забуду"