Медики були далеко, виїхали мінометники: героїчна операція порятунку військовослужбовця — у проєкті "Я не забуду"

Сьогодні 1 жовтня і вперше саме цього дня ми відзначаємо День захисника та захисниці України. Дякуємо нашим воїнам за щоденну відвагу, безстрашність та неухильну віру в нашу перемогу. Бережіть себе і знайте, що всі українці, весь цивілізований світ пишається вами. І не лише сьогодні, а щодня — бо наше життя триває завдяки вам.

Сьогодні герої програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко — звісно, наші воїни, які заради порятунку зовсім чужої людини пішли на смертельний ризик.

Олеся

Киянка Олеся Жданова — дружина військовослужбовця ЗСУ Артема Мороза. За фахом Олеся лінгвістка, перекладачка, однак працює фотографом. З майбутнім чоловіком познайомилися на відпочинку в Єгипті, та вважає їхню пару руйнівниками стереотипів.

"Читала в газеті, що тільки 1% таких стосунків закінчуються шлюбом. І ми увійшли у цей 1%. Наші стосунки розвивалися дуже стрімко. Через шість місяців ми одружились. В шлюбі народилося двоє діточок: Настіньці 14 років, Матвійчуку — 6", — розповідає жінка.

Олеся приїхала до студії програми "Я не забуду", аби дізнатися, завдяки кому її коханий чоловік нині живий.

— Як для вашої родини почалося повномасштабне вторгнення?

— Ми живемо на околиці столиці, у Пущі-Водиці. 24 лютого ми прокинулися від вибухів і вирішили, що будемо їхати на Київщину. Ми поїхали в будинок наших родичів. Там була маленька буржуйка, проте світла, тепла, води не було. Так ми прожили тиждень. Наш молодший син Матвійчик захворів, в нас не було ліків, треба було виїжджати. Але Артем сказав, що шанс виїхати 50 на 50. Це була колона з 42 автівок, вона виїжджала з Києва, а ми повертались додому. Так ми залишилися в Києві.

— Як ваш чоловік опинився в Збройних силах України?

— Ми живемо в Пущі-Водиці, там стояли наші хлопці з ЗСУ. І Артем сказав: "Піду мужикам чаю віднесу". З цими словами він один раз відніс чай, другий раз відніс, а потім прийшов і сказав, що залишиться з ними, піде до тероборони. Заборонити я не могла, бо він би не пробачив мені потім. Він пішов, через тиждень приніс підписані документи, що він у лавах ЗСУ. Я спитала: "Чому ЗСУ? Ти ж казав про ТРО". Він відповів, що зараз все ЗСУ, немає ТРО. І за кілька днів Артем поїхав до Миколаєва.

А ми з дітьми залишилися, син записував відео і в Instagram ми збирали на дрони татові.

— Як часто ви бачилися з чоловіком, поки він служив?

— Він приїжджав один раз додому. Це був сюрприз. Він відкриває двері, я подумала, що, мабуть, друзі приїхали. Натягнула курточку, вискочила, а це був Артем. Це був дуже крутий сюрприз, найкращий в моєму житті. Діти дуже зраділи, почали його обіймати.

— Як ваш чоловік дістав поранення?

— Це було 14 вересня минулого року в Херсонській області. Він не одразу повідомив мені про це, мабуть, через тиждень. Він подзвонив, це був відеодзвінок, і я побачила, що він лежить в ліжку чи в шпиталі, чи в лікарні.

Він сказав: "Лесь, дивись, все добре — голова, руки цілі, спина. Тільки ноги". Я спитала: "Що з ногами?" Він відповів, що будуть протези.

На той час мені потрібно було стримати емоції, тому що він дивився на мою реакцію. Я сказала: "Ну, будуть протези, значить, будуть протези".

У цей час у нас вдома були наші друзі, вони все бачили. Після розмови вони мене міцно обійняли й сказали: "Лесю, в нас в країні чудове протезування. Це дійсно майстри своєї справи. Все буде добре. Хлопці після таких поранень встають і бігають на протезах". Ця підтримка була настільки вчасною.

І дочка Настя підійшла до мене і сказала: "Мамо, зате наш тато герой". А Матвійчик спитав у мене, чи будуть у тата стальні ніжки. Я відповіла, що так. "О, так наш тато тепер термінатор!"

— Що ви побачили в лікарні?

— Коли я зайшла в лікарню, я не розуміла зовсім, як себе поводити. Тому що я не бачила таких травм взагалі.

Але коли я зайшла, піднялась до нього у відділення, побачила, як хлопці поводяться, що вони жартують, посміхаються... Їде хлопець на візку й травить якісь анекдоти. Неймовірна атмосфера взагалі. Тоді я зрозуміла, що я не маю права опускати руки.

— Що ви робили далі?

— Розіслала листи до закордонних фондів, лікарень. Приблизно 30 листів. Відповіли, звичайно, не всі. Проте не можна зупинятися, треба все одно йти далі й стукати, стукати, стукати.

В нашому випадку з 30 варіантів було всього 5 робочих. І ми поїхали до США.

— Ви ж сьогодні приїхали до нас не просто так?

— Коли це сталося з Артемом, в нас не було часу обговорювати, хто і як його врятував. Десь через місяць після поранення ми почали обговорювати цю тему. Ми тільки знаємо, що Артема з поля бою врятували два незнайомці. Але хто ці хлопці, ми не знаємо. Я була би дуже щаслива, якби змогла особисто подякувати кожному з них за свого чоловіка.

Артем

Попри реабілітацію, біль та втому до студії "Я не забуду" приїхав чоловік Олесі — Артем Мороз, щоб дізнатися історію свого порятунку та подякувати тим, хто його врятував.

Артем до повномасштабного вторгнення був керівником проєктів у будівельній галузі, і проєкт дому для своєї родини робив сам. Проте 24 лютого 2022 року почалася велика війна.

Чоловік розповів про початок своєї служби у ЗСУ. Спочатку під Миколаєвом він з побратимами охороняв територію від ДРГшників та проходив військове навчання. Після навчань отримав звання молодшого сержанта і вже командував відділенням. А потім опинився на "нулі" і брав участь у звільненні Херсонщини.

Військовослужбовець поділився враженнями від побаченого на зайнятих позиціях регулярної російської армії.

"Ми всі чули, як орки в Бучі, в Ірпені крали тостери, кавомолки, кавоварки. А тут ми побачили, що вони навіть крали собачі будки. Вони випалювали мідь із дротів. Валялися мотки міді, десь по пів кілограма. Це було на позиціях регулярної армії РФ. Це були ні "ДНР", ні "ЛНР". Це була регулярна армія Російської Федерації. В голові неможливо уявити, наскільки це злиденна країна, якщо вони випалюють мідь, щоб здати її у себе вдома. Ось ми тижнями були на позиціях, і ми сміття пакували в сміттєві пакети, складали акуратно. А після них... Ну орда, просто орда. Вони, вибачайте, там, де справляли нужду, там і їли, там і спали", — говорить Артем.

— Артеме, розкажіть, як ви опинилися на реабілітації в Штатах?

— Після поранення мене доставили до Миколаєва, через два дні я був в Одесі. Дуже гарний лікар в мене був, і він сказав, що я через пів року повинен побігти.

Я на той момент поставив собі за мрію Бостонський марафон, який повинен був відбутися 17 квітня, а поранення я отримав 14 вересня минулого року.

Спочатку то була мрія, а потім це стало метою. Відгукнувся фонд Revived Soldiers Ukraine [який займається протезуванням та реабілітацією поранених військовослужбовців в Україні та США]. Дівчата з фонду до війни брали участь в забігах і в марафонах, і їм дуже сподобалась моя мрія, моя мета. Вони повірили в мене і запросили до Штатів, де я отримав протезування.

Сказати, що я отримав чудове протезування, це не сказати нічого. Тому що я зараз почуваюся повноцінним громадянином суспільства.

Я, щоб ви розуміли, приїхав до вашої студії на автівці, за кермом.

— Що там з Бостонським марафоном? Пробігли чи ні?

— Дивіться, марафон — це 42 кілометри. А я брав участь в забігу — це той самий маршрут, проте маленька дистанція, і я біг її. Я біг у навчальних протезах, посадив волонтерку Надію у візок і завдяки візку я тримав рівновагу — тримався за візок, штовхав його і так біг.

Надія казала, що в неї були мурашки. А мені було дуже страшно, проте я пробіг. На початку забігу пробіг десь метрів 800, може, кілометр. А останню дистанцію Надія вже мене штовхала.

Зараз моя мета — вже наступного року пробігти повноцінний марафон. Я вже почав тренуватися в Україні. В мене друга пара протезів — бігова. Емоції зашкалюють, коли ти бігаєш.

Зараз проходжу ВЛК (військово-лікарську комісію), ходжу до військового шпиталю. Там я заходжу до поранених хлопців і кажу: "Хлопці, головне, що живі, а все інше... Дивіться на мене". Так трохи надихаю хлопців, щоб не падали духом.

І я хочу звернутися до громадян України: якщо у вас є можливість, підтримуйте хлопців — тих, хто на фронті, і підтримуйте хлопців, які в лікарні. Приходьте до них. Це дуже велика допомога. Це дуже надихає.

Поряд зі мною була родина. Але є хлопці в Дніпрі, в Харкові, в Полтаві, в Києві, а родина може бути далеко і не завжди можуть провідувати. Приходьте до хлопців в шпиталях, приходьте! Це дуже велика підтримка, навіть просто словом.

— Артеме, як сталося ваше поранення?

— У нас була мікроротація — троє хлопців мали заїхати на позиції, а троє виїхати. То була взагалі не моя ротація. Я поїхав за дроном DJI Mavic, який мені передали друзі, колеги по роботі, родичі. Це був вже третій "Мавік".

Ми були в "жовтій зоні", це десь півтора кілометра від окупантів. І ось ми збираємось повертатися. Я взяв "Мавік", трошки пішов вперед від машини. Ну, думаю, хлопці доженуть. І якраз в той момент був перший прильот міни.

Я відійшов від машини десь 7-10 метрів. А хлопці, які були біля машини, на жаль, загинули. І дістали поранень ще троє хлопців.

— А чи пам'ятаєте, хто і як вас врятував?

— Коли я вже лежав на землі, я подивився на ноги. Я зрозумів, що все. Дістав телефон, потім зрозумів, що зв'язку там не було зовсім. Дістав радійку, завдяки тій радійці, яка в мене була, всі, хто дістав поранень, залишились живі. Почав шукати канал, почув голоси. Зрозумів, що то наші, і сказав, що ми під обстрілом, є поранені, є загиблі. Хлопці відгукнулись.

Приїхали хлопці, забрали нас до машини, та ми поїхали.

Мені було страшно втратити свідомість, я не знаю, як я тримався. Біль я не відчував, я боявся втратити свідомість. Дуже боявся, бо могли вирішити, що я вже все.

Я до війни займався спортом, не мав і не маю поганих звичок. Завдяки тому, мабуть, я і вижив. Пам'ятаю 2-літрову каністру із кров'ю, яку в мене влили в Миколаєві. І ще дві по 250 грамів в Одесі доливали.

А хлопців, які мене врятували, я дуже погано пам'ятаю в обличчя. Обличчя були як в тумані. І ще ж вони були, по-моєму, в касках, в банданах. І імен не пам'ятаю. Пам'ятаю, що, по-моєму, було двоє хлопців, і точно знаю, що це наші хлопці.

Владислав, Іван та Юрій

Команда "Я не забуду" розшукала незнайомців-рятівників Артема. Їх виявилося троє — Владислав Бельський, Іван Деменков та Юрій Зубленко. І Артем вперше з ними зустрівся.

Хлопці пояснили, чому Артемові здалося, що їх було двоє. Бо Владислав був під час рятувальної операції у автівці за кермом. А витягували ранених з-під обстрілу безпосередньо Іван та Юрій.

Військовослужбовці розповили, що вони — мінометники, на передовій прикривають піхоту в наступі і в обороні.

Юрій Зубленко — корінний донеччанин. Маючи чітку громадянську позицію, у 2014 році виїхав з Донецька до Києва в одних шортах і футболці. У столиці разом із другом Романом Поліщуком чоловік відкрив успішний бізнес з промислового альпінізму. А коли почалася повномасштабна війна, вони з Романом відразу пішли добровольцями на фронт. На жаль, Роман загинув.

Іван Деменков — приватний підприємець з Київщини. Його овочеві точки у Бучі та Ірпені у перші дні війни були повністю зруйновані. Іван пішов на передову, а його дружина відкрила дитячий садок, в якому майже весь педагогічний колектив — це дружини військових, й серед вихованців багато дітей військовослужбовців.

Владислав Бельський — гірничий інженер з Ірпеня, будував столичні станції метрополітену "Лук'янівська", "Дорогожичі", "Академмістечко", а напередодні повномасштабного вторгнення працював головним інженером приватного майнового комплексу.

Хлопці розповіли про порятунок Артема. Це сталося в Херсонській області. Коли по рації вони почули, що побратимам потрібна допомога, вони зрозуміли, що їхня позиція була ближче за інших — десь за 2-4 кілометри. А евакуаційна машина медиків на той момент знаходиться набагато далі, вони б не встигли врятувати Артема. Ніхто не замислювався — їхати чи ні. Владислав Бельський як командир прийняв рішення, і хлопці без вагань скочили в машину і поїхали.

"Артем тримався дуже-дуже мужньо. Він постійно виходив на зв'язок, він постійно реагував, де він знаходиться, хто поряд, і був постійно в свідомості", — згадує Юрій.

Окрім обстрілів зі сторони противника було ще багато ускладнень. В той час пройшов дощ. А Херсонщина — це чорноземи, дороги після дощу стають непрохідні. Проте хлопці на максимальній швидкості доїхали до Артема.

"Швидко під'їхали, завантажили й поїхали. Це все зайняло менш як хвилину. Там не можна було бути, затримуватися, бо там немає укриття. Це поле. Побачили розірвану машину. Навколо машини лежать люди — живі, мертві, всі впереміш. Плюс обстріл. Ти бачиш хлопця, а він димиться просто. У Артема одна нога, здається, зовсім була відірвана, друга — висіла. Турнікет на одній нозі був, на інший ні. Завантажили його та стартанули", — розповідають Юрій та Іван.

Мінометники доставили Артема до лікарні в Миколаїв. Повертаючись, заїхали на автомийку, бо кузов пікапа був весь у крові.

"Це була просто цивільна мийка в Миколаєві. Зліва — таксист, справа — просто цивільна людина. Вони миють свої машини. І тут під'їжджаємо ми, починаємо вимивати цей кузов", — згадує Іван.

"Хлопці, ви мої янголи-охоронці. Прапор підпишемо, він завжди був зі мною в окопі, обміняємося телефонами. Мій дім завжди відкритий для вас. Дякую вам, хлопці!" — звернувся Артем до побратимів.

"Хлопці, дуже дякую за мого чоловіка, щиро дякуємо за нашого тата — від наших діточок. Хочу побажати вам, в першу чергу, перемоги, а також благополуччя та міцного здоров'я. Нехай все вже буде в нас добре. І як каже наш Матвійчик, ви — супермени, справжні супермени. Чекаємо на вас в гості", — додала Олеся.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Чемпіонка світу і Європи з шашок: як 11-річна Валерія Єжова допомагає ЗСУ
• Майданчики для спорту й дітлахів, зона відпочинку та кінотеатр: як родина загиблого воїна відроджує село на Черкащині
• "Мрія" з підписом Залужного та Антонова: як Вікторія Сокіл з Миколаєва допомагає ЗСУ
• Життя після підриву Каховської ГЕС: історії мешканок Херсонщини у проєкті "Я не забуду"
• Шоста дружина в Україні, 15 дітей та продане майно в Англії — історія британця Джеймса Капріні
• Об'єднав навколо себе сотні людей і безкоштовно відбудовує зруйновані оселі — історія Андрія Гарлюги