Документальний фільм "Мами війни": історії п'яти жінок, які втратили у війні дітей

11 грудня на каналі "Дом" відбудеться прем’єра документального проєкту власного виробництва "Мами війни" про жінок, діти яких — бійці ЗСУ, студентка з Вінниці, школяр з Харкова — загинули на війні.

Фільм "Мами війни" розповідає історії п’яти жінок, які втратили у цій війні найдорожче, що є в житті, про біль, з яким вони живуть, про те, як знаходять сили жити далі й берегти пам’ять про загиблих. Їхні діти — юнаки й дівчата, що були на самому початку дорослого життя. Кожна мама розповідає про буденні речі, пов’язані з її загиблою дитиною: смаки, звички, мрії, улюблені страви, навчання й перше кохання. І ми бачимо, якою страшною ціною Україні вдається протистояти ворогу, і яких неймовірних молодих людей ми втрачаємо щодня.

Тетяна Бутусіна

Тетяна Бутусіна з Івано-Франківщини, мати-героїня, яка виховала 12 дітей. В Україну її велика родина переїхала з Росії у 2014 році, після того, як РФ розпочала війну на Донбасі.

"Ми все бачили, бачили, як летять літаки, і все розуміли. Я не могла там залишатися. В мене батько з України. І ми зробили такий вибір, переїхали сюди. Бо там (в Росії, — ред.) навіть коли ти просто купуєш хліб чи молоко, ти платиш податок, а якщо ти платиш податок — ти оплачуєш війну",— говорить Тетяна.

Її старші сини — Роман і Леонід — завжди хотіли бути військовими, вступили до військових навчальних закладів. Хлопці загинули разом, на початку березня, в бою на Чернігівщині біля села Лукашівка. Батьки, коли приїхали по тіла своїх хлопчиків, зібрали залишки обпаленої, пробитої амуніції й навіть пісок з їхньою кров’ю, щоб відвезти додому на Івано-Франківщину.

Навесні Леонід планував одружитися і всиновити дітей, які стали сиротами через війну. Тепер це збираються зробити його батьки.

Алла Черняхівська

Алла Черняхівська з Вінниці. 14 липня, під час ракетного обстрілу центру міста, вона втратила єдину дитину — 18-річну доньку Сашу Борівську. Батьки шукали дівчину майже півтори доби. Вона опинилась в самому епіцентрі вибуху російської ракети. Щоб ідентифікувати тіло доньки, мамі довелось здавати кров для ДНК-експертизи.

"Це процедура така, що я можу лише одне побажати нелюдам з сусідньої держави, яка це влаштувала, проходити її щодня з ранку до ночі… Я живу заради помсти. Мені вже нічого втрачати, і про життя не думається взагалі, немає мрій чи планів, просто відбуваєш кожен день", — говорить Алла Черняхівська.

Вона довго не наважувалась навіть зайти в кімнату доньки, не застеляла ліжко, яке Саша лишила того трагічного ранку, бо дуже поспішала і не любила запізнюватись.

Батьки Саші заснували благодійний фонд пам‘яті жертв того жахливого обстрілу та планують облаштувати на місці трагедії меморіальний сквер. Бажання віддати останню шану своїй дитині і всім, хто загинув, — єдине, що тримає сьогодні Аллу.

Людмила Купрійчук

Людмила Купрійчук теж з Вінниці. Жінка знайшла тіло свого загиблого сина на окупованій Херсонщині та змогла вивезти його, щоб поховати вдома.

Зранку 24 лютого 20-річний Максим прислав Людмилі повідомлення, що з ним все добре і він на полігоні на Львівщині. Не писав про Херсонський напрямок, бо не хотів турбувати маму. А вже за день його наречена зателефонувала Людмилі та повідомила, що хлопець загинув під Херсоном. В його БТР було пряме влучання.

Жінка не хотіла вірити у страшну звістку, аж поки не побачить тіло сина. Людмила Купрійчук поїхала на окуповану Херсонщину і знайшла свою загиблу дитину.

"Ось, тепер в мене є могила. Я можу сюди прийти, я можу говорити з  ним, а ви розумієте,  що є мами в яких і цього немає", — говорить Людмила.

Тіло хлопця було сильно понівечене, речі згоріли. Все, що віддали мамі в морзі, — обгорілий армійський ремінь, шеврон і осколок.

"Це те, що витягли з тіла моєї дитини, я його нікому не віддаю", — показує Людмила смертельний шматок заліза.

"Я дуже пишалась, що він вступив до військового училища, що обрав цей шлях. Особливо, коли присягу приймав, і я казала, що змонтую відео і буду показувати онукам. А тепер нічого вже не буде. Але треба займатись чимось. От, мріяли діти щось робити — треба це й робити, щоб дитину пам’ятали", — підсумовує Людмила Купрійчук.

Лариса Порплиця

Лариса Порплиця — мати трьох дітей з Кіровоградщини. Жінка в цій війні втратила доньку.

Її Алла жила з нареченим Андрієм у Маріуполі, була, як і він, бійцем полку "Азов" і вважається загиблою на "Азовсталі", але тіло дівчини не знайдене.

Під час перебування у бункері Алла та Андрій одружилися, а мама зробила все можливе, щоб документи про шлюб були оформлені як належить, бо таким було бажання її дитини.

За словами Лариси, Алла розуміла, що вони приречені, але завжди говорила, що сама зробила вибір.

"Вона дзвонила і прощалась. Залишки грошей з картки сестрі переслала. Я казала їй: "Хай береже вас Бог". А донька відповіла: "Мамо, тут, де я, тут Бога нема. Ви живіть, будь ласка, а я свій вибір зробила сама". Вона нас від усього оберігала. Просила фото присилати з дому, тільки без їжі, бо вони дуже голодні були там", — розповідає Лариса Порплиця.

Востаннє жінка розмовляла з донькою 5 травня о 12:25. Пізніше Ларисі повідомили, що Алла загинула, коли в бункер влучила надпотужна бомба і почалась пожежа. Вона була настільки сильною, що в тому приміщенні не залишилось нікого і нічого, навіть двері до нього були так розпечені, що їх відкрили лише за два дні.

Але, каже Лариса, поки тіла не бачила, якась надія в ній все одно живе.

Катерина Череватенко

Катерина Череватенко з Харкова втратила єдиного сина Якова під час ракетного обстрілу міста. Хлопець вчився у школі, займався тхеквондо і мріяв, коли виросте, сам стати тренером.

За два дні до трагедії Катерина з сином планували їхати до Польщі, але не встигли. Обстріл розпочався о 4 ранку, мама і син прокинулись від вибуху і почали бігти з кімнати, але Яша на секунду затримався забрати мобільний. Тут стався другий приліт, мати тримала сина за руку, та вибухова хвиля їх розділила. Жінка опинилась під завалом, де з важкими травмами провела понад 6 годин. Яша загинув.

"Я — мама без майбутнього. Моє майбутнє війна забрала. Але я не можу вже звідси поїхати... Я буду жити на цій землі. Може тим, що я буду тут жити, я підтримуватиму свого сина там, де він зараз. І якщо я залишилась жива, значить я тут ще потрібна. Я тому думаю дитину всиновити", — говорить Катерина Череватенко.