Приїхала з Греції в Україну на похорон замість весілля — історія Оксани та її загиблого сина-військового

Для батьків діти — найдорожчі на планеті. Заради дітей вони беруться за кілька робіт, не сплять ночами, відмовляють собі у чомусь, аби тільки мрії малечі здійснювалися. Вже дорослих дітей батьки все ще намагаються нагодувати домашнім, а у біді першими біжать на допомогу. Для батьків інтереси дітей лишаються пріоритетом навіть після їхньої смерті. З Греції до студії програми "Я не забуду" приїхала жінка саме з такою метою — продовжити місію сина і назавжди вписати його в історію України.

У березні 2023 року Оксана Сирігос, сповнена радості й очікувань, вирушила з Греції в Україну, щоб побачити свого сина Андрія та майбутню невістку. Андрій мріяв зробити пропозицію коханій, але зустріч не відбулася — його знову викликали на фронт. За три тижні Оксана повернулася на рідну землю, але вже не на сватання, а щоб попрощатися з сином назавжди.

Мама загиблого військового Андрія Воробкала

У березні 2023 року Оксана Сирігос приїхала з Греції до України на зустріч із сином Андрієм та майбутньою невісткою. Хлопець дуже довго шукав своє кохання, а коли знайшов, захотів поділитися ним зі своєю матір'ю та вітчимом. Однак зустріч так і не відбулася — Андрія повернули на фронт. За три тижні Оксана знову повернулася на рідну землю, однак вже не на сватання, а на похорони. 

— Оксано, дякую, що подолали такий шлях і знайшли сили поділитися своєю історією з нами. Я знаю, що в березні 2023 року ви виїхали з Греції до України, але усе зірвалося. Розкажіть про ту поїздку. 

— У планах було зустрітися з Андрійком в Ужгороді. Йому дали відпустку, він рахував до неї дні. Ще по секрету він мені сказав, що нарешті, мабуть, здійсниться моя мрія… Саме більше моя, а не його. Він знайшов ту людину, з якою збирався прожити все життя. Це була Ірина. У цій відпустці він планував мене з нею познайомити і освідчитись їй. 

18 березня ми (Оксана та вітчим Андрія, — ред.) приїхали в Болгарію і пройшли кордон, коли він мені написав, що, на жаль, його повертають на фронт. Він не знав, коли ми далі зустрінемося. Я думала, що, можливо, це на день-два, тож ми стали чекати в Болгарії. Але він сказав: "Ні, мамо, вже мене не повернуть назад". Він знав, куди їде. В Бахмут. А я не знала. Він мене оберігав від ось цього всього. 

— І ви повернулися в Грецію? 

— Так, ми повернулися. Я була спокійна, бо він казав, що працює там поваром. Насправді ж у Бахмуті він був командиром мінометного розрахунку. 

30 березня я випадково побачила в Ірини в Instagram, що вона збирає йому на бронежилет. Я аж присіла, як то кажуть. Я написала йому, запитала, де він. Відповів, що не хотів мені казати, і що він дійсно в Бахмуті. Два дні у мене була істерика. Я казала йому тікати звідти.

Другого квітня я отримала повідомлення від нього — "рецепт", як мені жити далі. Потім три дні він взагалі не виходив на зв'язок. Казав, що немає інтернету. Розповів, що обов'язково передасть телефон на "гастролі". Гастролі — це коли хлопці віддають свої телефони комусь одному, і та людина йде до того місця, де ловить інтернет, і там всі повідомлення відправляються одночасно. 

П'ятого числа був дзвінок дівчини. По її голосу я відчула, що щось недобре. Я одразу відключилась — не хотіла слухати. На другий раз, коли я взяла слухавку, вона сказала мені, що Андрія немає. 

— Де ви жили до початку повномасштабного вторгнення? 

— Я вийшла заміж за грека і жили ми в Греції. У 90-ті роки  в Україні була важка обстановка. Я з батьком Андрія вирішила поїхати в Грецію підзаробити. Андрійко лишився з моїми батьками, а потім ми його забрали. У 7 років Андрій приїхав до нас, ми зробили йому документи. Але йому більше подобалася Україна. Грецька школа йому не подобалася. Він був щирим українцем і вирішив, що в Україні йому буде краще. Він потім приїжджав у Грецію на канікули. 

— Потім ви розлучилися з татом Андрія і вийшли заміж удруге? 

— Так. Андрій приїжджав до нас. Працював аніматором і їздив по всіх грецьких островах. Вчив французьку, англійську, польську. Його вітчим за походженням канадець із грецьким корінням. Хотів з Андрієм російською говорити, а Андрій або англійською відповідав, або українською. Він ще з того часу російську не сприймав. 

— Я знаю, що Андрій допомагав вам у бізнесі. 

— Так, у нас чоловік є сімейний бізнес — невеличка піцерія. Андрій нам там нам, коли покинув аніматорство. Він все вмів робити. Разом із моїм чоловіком також навчався бойовому мистецтву. 

— Якщо ваш син багато років жив за кордоном і мав роботу в Греції, як він опинився в Україні на війні? 

— Він мені до цього казав про війну. Постійно жив у новинах, все розумів і показував мені. Казав, що буде війна. А я не вірила йому. А 24 лютого 2024 року всі ми прокинулися від цієї звістки. 

Андрій не їв, не спав, не працював. Сказав, що поїде туди. Я відмовляла і пропонувала звідси допомагати. Ми привезли, мабуть, 12 біженців з України. Дали їм житло і продукти. Потім Андрій зателефонував у посольство і спитав, куди йому звернутися, щоб таки поїхати. У Греції в Андрія було все: своя машина, скутер, житло, море, власна школа бойових мистецтв. Але він сказав, що закриває все там і їде. Сказав, що інакше йому буде ніяково дивитися українцям в очі. Просив поважати його вибір і пишатися ним.

— Де і коли поховали Андрія? 

— Восьмого квітня в рідному селі Хутори Черкаської області. Дуже багато людей було. Він був першим із нашого села, хто загинув. 

На похороні найперше, що я помітила — жовто-блакитний метелик сів на щоку Андрія. Я зразу зрозуміла, що це він. Потім до батьків прибилося маленьке нещасне кошеня, яке дружило з собакою. При тому що собака інших котів не признавала. Я теж зрозуміла, що це щось про Андрія. Одного разу, коли я була вдома на кухні, почула якийсь шорох — на дивані сидів горобчик. Він нікуди не тікав, а грався зі мною по хаті. Я зрозуміла, що це Андрій, тому що у нього навіть прізвище Воробкало, і він асоціював себе з горобчиком. Хотів навіть тату зробити. 

— Із дівчиною ви познайомилися під час похорон? 

— Так, ми з Іринкою познайомилась під час похорон. У селі на честь Андрія назвали вулицю, зробили алею, допомогли мені з пам'ятником. 

— Зараз ви відкрили петицію про присвоєння звання Героя, так? 

— Так, це моя місія перед сином за те, що він зробив для нас. Зараз голосування майже стоїть на місці. Дуже мало підписів. Я не знаю чому. Можливо, люди зайняті, а може байдужі. В основному підписують такі, як я — хто втратив рідних. Це дуже образливо, що я вимолюю ці підписи. Я не повинна цього робити. І Андрій, напевно, був би проти. 

Вітчим-грек загиблого бійця Андрія

Йорго Сирігос — канадець грецького походження і другий чоловік Оксани. Він став вітчимом Андрія, коли хлопчику виповнилося 7 років. Йорго згадує свого пасинка, як веселого, жвавого і розумного хлопця.

— Скільки років було Андрію, коли ви познайомилися з ним? Яким він був у дитинстві? 

— Познайомилися ми в Греції. Йому було сім років. Він був жвавим і дуже усміхненим. Тато Андрія, перший чоловік моєї дружини, ніколи не створював проблем, натомість завжди підтримував, допомагав і дав мені можливість стати вітчимом. 

— У вас із Оксаною є ще спільна дитина, так? 

— Так, Дарій. Йому 11 років. 

— Які стосунки були у Андрія з молодшим братом? 

— Справжні братерські. Андрій дуже любив молодшого, навчав його чомусь, розповідав щось, вчив української мови, історії та традиціям. 

— Як зараз ваш молодший син переживає втрату Андрія? 

— Я гадаю, що за останній рік він дуже виріс психологічно. Почав багато говорити про те, про що я ніколи не думав, що він замислюється і бачить. Про речі, які пов'язані з Андрієм. 

— Чим ви займалися разом з Андрієм? Я знаю, що у вас є спільне захоплення спортом, і його справу ви зараз продовжуєте. 

— З Андрієм ми говорили англійською, тому що він дуже добре її вивчив. Трохи говорили про звичаї в Греції та Канаді. Я вчив його бойовому мистецтву, а він хотів бути кращим за мене. Я трохи говорив французькою, а він хотів робити це ще краще. Він був таким у всьому. Ми ходили на пробіжки, разом займалися таеквондо. Зараз я хочу поїхати на турнір, перемогти і підняти український прапор для Андрія і вашої країни.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Чому матір захисників не хоче повертатися у рідний дім: історія родини Петренків, у якій кожен — герой
• Після ампутації ноги мріє повернутися у футбол: історія 29-річного військового Сергія
• Робота в колонії, війна, втрата кінцівок, зору і слуху та блогерство — історія 28-річного Олега у проєкті "Я не забуду"
• Два роки шукав матір загиблого побратима: історія Валерія та його бойового сина у проєкті "Я не забуду"
• Гендер-паті на кладовищі: історія вагітної дружини військового у проєкті "Я не забуду"