Головна
Публікації
Україна
Суспільство
Чому матір захисників не хоче повертатися у рідний дім: історія родини Петренків, у якій кожен — герой

Чому матір захисників не хоче повертатися у рідний дім: історія родини Петренків, у якій кожен — герой

Вчора о 20:30

Джерело: Телеканал “Дім”

Щодня в інтернеті можна побачити безліч дискусій на тему "Донатити чи ні?" і коментарі на кшталт: "Чому давати гроші повинен я, а не держава? Хай корупціонери діляться своїми мільйонами". Проте поки одні вирішують, чи кидати на збір кілька гривень, інші віддають усе: чоловіка, дітей, рідний дім. У новому випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко йдеться про родину Петренків із Харківщини, в якій кожен — герой. Двоє, на жаль, посмертно.

Кума родини захисників Петренків

Наталія Олексенко знайома з родиною Петренків із 1994 року, коли працювала на одному підприємстві з покійним Володимиром. Саме він хрестив її доньку. Петренки завжди були гостинними і дуже сильними характером, розповіла Наталія.

— Як ви познайомилися з сім'єю Петренків?

— Ми знайомі з 1994 року. Мій чоловік і Володя (чоловік Галини Петренко, — ред.) працювали на одному підприємстві. Коли у мене народилася друга дитина, було необхідне переливання крові. Він (Володимир Петренко, — ред.) погодився надати свою кров, стати донором. Коли ми хрестили донечку, то знали, що хрещеним батьком братимемо тільки його. Так і зав'язалась наша дружба родинами.

Не було жодного дня народження, щоб він не приїхав і не привітав свою похресницю. Навіть коли їй виповнювалось дев'ять років, а він був на заробітках у Москві, то там купив там подарунок і передав їй. Дуже її любив.

Петренки дуже гостинні. Володимир вирощував виноград і полуницю, садив квіти. Пригощав нас завжди.

— Коли кожен із чоловіків цієї родині пов'язав своє життя з військовою службою?

— Молодший, Денис, у 2014 році став волонтером Червоного Хреста. У 2020 році пішов служити за контрактом Богдан. Батько, Володимир, на початку повномасштабної війни пішов добровольцем — побіг до військкомату.

— Як на такі рішення своїх чоловіків реагувала Галина?

— Болісно, звісно. Вони пішли один за одним. Коли Богдан загинув, то вона Вові казала, що він же може звільниться. Але той ні.

— Ви з Донеччини і коли почалося повномасштабне вторгнення, лишалися в своєму селі?

— Так. Ми побули там ще місяць під обстрілами і літаками, які нас бомбили.

— А Галина теж лишалася вдома у селі?

— Ні, Богдан зателефонував їй і сказав виїжджати, бо зламали базу даних військових. Вони швиденько зібрались, а мій чоловік вивіз їх до Краматорська. Так ми і виїхали.

— Богдан став першою втратою у селі, так?

— Так, він загинув восьмого травня 2022 року. Це був шок. Після смерті старшого сина Володимир сказав, що буде мститися за свою дитину. У нього позивний був "Лютий". У нього була дуже сильна ненависть.

— Саме Володимир звільняв ваше село?

— Він якось зателефонував нам і сказав: "За місяць можете повертатися додому". Я чомусь повірила йому. Так і сталося. У нашому будинку жили окупанти. Розмалювали все літерами Z.

— Як ви дізналися про загибель Володимира?

— Галя зателефонувала. Ще більший шок був. Лишився лише молодший син Денис. Він теж пішов у ЗСУ, хоча міг і не йти. Але в синів такий же характер, як і в батька. Родичі просили його не йти, я просила. Він же відповів: "Закрили тему". Не хотів навіть чути про це.

— Який стан Галини після втрати рідних?

— Жахливий — на пігулках, інсульт пережила. Їй сниться Вова, який тримає її за руку. Вона зараз зі своєю мамою знімає квартиру в Харкові. Продовжує працювати вчителем молодших класів онлайн. У них вся родина з характером. Вони стійкі й міцні.

— Харків — неспокійне місто. Чому Галина не виїхала далі, у більш безпечне місце?

— Вона мені відповіла, що якщо така доля, то прилетіти може будь-куди.

— Як ви вважаєте, що зараз потрібно Галині?

— Можливо, трохи підтримки, відпочинку і зміна обстановки. Вона сама собі не дозволяє жодних відпусток.

Однокласниця загиблого Володимира Петренка

Людмила Носоленко ходила з Володимиром Петренком в одну групу в дитячому садку, а потім вони навчалися в одному класі. Підтримували зв'язок до останнього дня.

— Як давно ви знали Володимира?

— З дитсадка. Ми разом ходили в дитячий садок, а потім в школу. Підтримували зв'язок протягом усього життя. У нас були зустрічі однокласників, і ініціатором завжди був Володимир. Збирав нас докупи.

— Яким Володимир був за характером?

— Гіперактивним, але при цьому дуже гарно навчався. Найкращим був в історії. Пам'ятаю, як я вступала в інститут і була дуже виснажена, то він, аби мене якось підбадьорити, взяв два квитки в цирк. Він завжди про всіх турбувався і хвилювався. Така його натура. Він надійний, відповідальний, чесний, порядний. Оцю відповідальність він брав на себе за всіх по життю.

— Його рішення йти воювати вас не здивувало?

— Чесно, ні. Це був би не Петренко. Казав, що не може кудись виїжджати чи десь відсиджуватись, якщо його син уже воює. До того ж, його світогляд і думка про наших сусідів були давно сформовані тими книгами з історії. Він завжди казав, що ця війна почалася дуже давно, понад 300 років тому.

— Володимир вам сам повідомив про загибель старшого сина Богдана?

— Так. Він якось попросив мене відправити фото, як квітнуть каштани, щоб йому в степу не було так сумно. 20 травня каштани нарешті розквітнули і я відправила йому фото. Отримала відповідь: "А я завтра хороню сина". Неймовірний біль і жаль. Я йому відразу зателефонувала. Ми плакали вдвох.

— Коли ви востаннє спілкувалися з Володимиром?

— Його день народження першого грудня. Ми зібрали йому святкову посилку — мама пирогів напекла його улюблених пиріжків із капустою. Він її отримав якраз у день народження. Дякував, казав, що дуже вгодили і що все сподобалося. Потім ми ще переписувалися 12 грудня, якраз Київ бомбили. Це було востаннє.

— Як ви дізналися про його загибель?

— Вночі 16 грудня мені прийшло повідомлення від однокласниці — фото Вови зі свічкою. Їй передали, що Вова загинув. Я довго не могла повірити.

— Після загибелі Володимира ви спілкувалися з його дружиною, але не бачилися особисто?

— Ні. Ми знайомі лише заочно. Я знаю, що є дружина Галя, що вона вчителька. Вова дуже переймався, що це дуже складна професія, дуже нервова.

Мститься за смерть брата та батька, продовжуючи службу в ЗСУ

На війні проти Росії вже загинули його батько Володимир та старший брат Богдан. Денис Петренко продовжує служити у Збройних Силах, аби помститися за загибель рідних. Допомагати війську він почав у 2014 році, коли ще студентом медичного коледжу долучився до волонтерів Червоного Хреста.

— Коли почався ваш шлях у волонтерстві?

— У 2014 році. Я тоді навчався у медичному коледжі. Був набір волонтерів.

— Як відреагували батьки?

— Сказали, що якщо це не заважає навчанню, то можна займатися. Але я, як завжди, робив все по-своєму і трошки пропускав навчання.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я був у Луганській області, в Лисичанську. Спершу позвонив брат і сказав, що почалось. Батько телефонував постійно — питав, де я і що. Він 24 лютого вже хотів потрапити до ТрО, але з першого разу не вийшло. Я так розумію, він, скоріше за все, хотів дочекатися, щоб я повернувся, і вже тоді піти. Коли виїжджав з Луганської області, то думав приїхати додому, лишити непотрібні речі, взяти інші і їхати в Харків. Але батько мене випередив — о п'ятій ранку поїхав до ТрО і вступив.

— Оскільки батько пішов воювати, а брат вже воював, ви залишилися з мамою?

— Так. Я мама і бабуся залишилися втрьох.

— Але вистачило вас не надовго. Ви повернулися до своєї волонтерської діяльності і вся країна побачила вас на одному відео. На ньому в момент обстрілу, коли всі бігли до будинку, ви лишилися поруч із пораненою жінкою і прикривали її.

— По-перше, я завжди бунтар і порушую правила. По-друге, під час тренінгів я завжди казав, що з пораненими завжди треба залишатися і говорити з ними — їм від цього спокійніше. Вони розуміють, що вони не самі. Якби вдруге відбулася та сама ситуація, я б діяв аналогічно. Отримав би по шапці від командира, але все одно так вчинив би.