Український арт-фронт на Заході, люстрація російської класики та перша вистава після перемоги: інтерв'ю з режисером Владиславом Троїцьким

Владислав Троїцький — український театральний актор, режисер, драматург. Народився в Росії, але ще підлітком переїхав до України. Засновник першого незалежного театру "Дах", гуртів DakhaBrakha та Dakh Daughters. Президент фестивалю сучасного мистецтва ГогольFest. Лауреат Шевченківської премії. Окрім України ставить вистави у театрах Німеччини, Франції, Польщі, Швейцарії.

Владислав Троїцький дав широке інтерв'ю телеканалам "Дом" та UA.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

Danse Macabre

— Де ти зараз перебуваєш?

— Вір — це маленьке містечко у глибинці Нормандії [на північному заході Франції], 12 тисяч жителів, провінція Кальвадос. Ми живемо на фермі. Дідусь Роже нам люб'язно надав гостьовий будиночок, в якому ми живемо з моєю дружиною Тетяною та донькою Марфою. Донька приїхала до нас на канікули.

Але більшість часу ми гастролюємо. Виступаємо у різних країнах. Міста Франції, нещодавно повернулися з Кракова, до цього були в Люксембурзі, у Страсбурзі.

Коли почалася війна, ми радилися з хлопцями з DakhaBrakha, дівчатами з Dakh Daughters, де ми корисніші країні, де ми ефективніші. І зрозуміли, що наша місія — у західних країнах. В Америці та в Європі ми набагато корисніші для країни, ніж якщо б ми волонтерили в Україні.

Бо я відчуваю, що за ці майже 5 місяців війни в Україні люди на Заході, безперечно, втомлюються. Новини вже не шокують. Це стає шумом.

А тут ще наближається осінь. І всі на Заході з жахом чекають на цю кризу, яка пов'язана з газом, з опаленням, з підвищенням цін.

Щоби ця втома не посилювалася, щоби прості люди та політикум не відмахнулися від цієї жахливої війни Росії проти України, їм треба нагадувати, емоційно їх підключати. І також пояснювати, що зараз Україна — це форпост, захист всього світу.

— Тому ти їздиш центрами і не даєш людям заснути у всьому цьому.

— Дуже важлива емоційна комунікація.

Наприклад, ми зробили тут спектакль Danse Macabre ("Танок смерті"), прем'єра якого відбулася в Парижі 16 червня в театрі "Одеон". І глядачі — французи, швейцарці, люксембуржці — кажуть: ми цю 1 годину 20 хвилин раптом відчули, що війна тут, і ми дихаємо цим повітрям, бачимо цих відважних жінок, які дивляться у прірву, в очі цього чудовиська, але водночас самі не перетворюються на нього. Бо їхні серця наповнені любов'ю не до чудовиська, а до життя, до творення.

Тобто питання: як залишитися людиною, як зберегти в собі здатність емпатії, як не перетворитися на жертву. З одного боку, ми жертви. Але це не ми жертви, ми — герої. І це дуже важливе почуття, яке відчуває наш глядач під час вистави.

— А що то за текст? Це фактично документалістика?

— У виставі є тексти із щоденників людей. Але більшість текстів — це авторські тексти дівчат з Dakh Daughters. Це їхні особисті історії. Також є фрагменти книги Йова, біблійний текст, який додає метафізичність розуміння, що це не приватна історія, а це насправді глобальна історія.

У чому знову ж таки суть цієї вистави? Це новий тип театру, реальний театр. І глядачі теж кажуть — це дивне відчуття, що ти бачиш спектакль про те, що відбувається зараз. Тобто реальність. Саме реальність. Як в англійській мові present continuous — теперішнє тривале. І ось це теперішнє тривале.

— Але ти в Європі зустрічав і людей, які реагували на виставу "Ну, зараз не час. Навіщо? Треба миритися. Давайте миритися. Навіщо ж ви про війну?".

— Нині їх уже менше, але на початку було дуже багато таких меседжів. Наприклад, це звучало навіть у кулуарах, коли мені вручали європейську премію. Я розумію, що вони не те, що корисні ідіоти. Вони конформісти. Вони втягнуті в організацію виставок, гастролей, конференцій, семінарів, які організовувало "Росспівробітництво" протягом останніх 15 років. Це був "золотий дощ", що сипався на цих людей. І ось сформувалося поле лояльних людей.

Але зараз у відповідь на це ми разом з гуртами DakhaBrakha і Dakh Daughters створили проєкт "Артфронт". "Артфронт" — бо через чуттєву історію, через взаємодію із серцем йде прив'язка людей, симпатиків України. А їх уже десятки тисяч, бо ми провели близько 100 концертів, вистав, зустрічей із публікою. Близько 100 інтерв'ю різних у різних медіа в Америці, Європі. І це вся наша зброя.

Інша річ, що поки що державі Україні не вистачає системності опрацювання теми культури як зброї, що це теж фронт, і на ньому потрібно системно працювати. За останні роки у нас з'явилася плеяда кінорежисерів, які входять до міжнародного кіношного істеблішменту і з'являються на різних фестивалях. І це добре. Але це має бути система. Виставка, концерт, спектакль...

— Ви ж виступаєте на центральних театральних майданчиках Європи.

— І Америки. Зараз триває 20-й уже американський тур гурту DakhaBrakha. А одне місто в США, з якого розпочинався наш тур, оголосило 19 липня днем "Дахи Брахи". На знак солідарності із Україною.

І таких активностей багато. Ось, до Дня Незалежності України у норвезькій столиці Осло 24-26 серпня відбудеться аналог нашого фестивалю ГогольFest. Зараз обговорюємо великий проєкт у Берліні у жовтні, потім — Гамбург. Це не лише одна вистава, а й упродовж кількох днів виставки, дискусії, концерти, спектаклі.

— А ведете волонтерську діяльність?

— Ми збираємо гроші. Безперечно. На всіх цих спектаклях, концертах відбувається збір грошей. Думаю, що ми вже зібрали понад 2 млн євро за цей час.

Навіть більше. Бо на благодійному вечорі, який організовував Шон Пенн у Голлівуді 10 червня за нашою участю, на користь України було зібрано 1,4 млн доларів.

Культурне посольство

— Тобто ви зараз виконуєте на Заході функцію такого культурного посольства. І ти сказав, що ця робота має бути системною з боку Української держави. Як ти це бачиш?

— Ось як Зеленський. Як почалася війна, він запровадив новий наратив. Що таке нова політика? Коли ти кажеш правду. Це ж просто був шок для всього політичного Заходу, коли тобі говорять правду без будь-яких інших, третіх, п'ятих планів.

І ось ти робиш зачіп, коли емоційно підключаєш людей. А далі ти розробляєш систему роботи з культурною, економічною, бізнес-спільнотами. Що і як говорити для них, як далі розвивати ці меседжі.

Бо війна триває, криза на Захід насувається. Я це відчуваю особливо у Німеччині. Франція трохи спокійніше почувається, хоча напруга теж є. А в Німеччині, яка залежить від російських газу та нафти, усі політики бояться, що німці замерзнуть.

І ось ця мужність відстояти цінності, нагадати всім, що демократія, свобода, незалежність — це не порожні слова. Здавалося б, очевидні речі, але ти маєш їх захищати сьогодні.

— Тобто ти бачиш головне завдання українського мистецтва не в тому, щоб зараз розповідати про катів, кров і жах, а розповідати про вічні цінності — свобода, демократія тощо? Чи це треба якось комбінувати?

— Звісно, комбінація. Бо зрозуміло, що вони не повинні забувати про те, що йде війна. І щодня гинуть люди, руйнуються будинки, міста. Це один кейс.

Але це має бути не абстрактна війна. А треба показувати, що це війна заради майбутнього наших дітей, нашого майбутнього. Що сьогодні формується майбутнє майбутніх десятиліть. У всьому світі, не лише в Україні.

І ця війна — це боротьба з авторитарними режимами, які намагаються скористатися ось цією плутаниною на Заході.

З іншого боку, консьюмеризм (споживання, — ред.), який увійшов у все, корумпував західне суспільство. Потрібно трохи скинути з себе цей жирок ситості. І зрозуміти, що цінність твого життя — це не лише міщанський добробут і мляве буркотіння на дивані. Не це демократія.

Демократія, свобода — це не про смерть, це питання соціальне, сповнене любові до життя. А ось "русский мир" транслює некрофілію, коли ти живеш минулим і в сьогодення тягнеш старі запилені гасла тощо.

Ставлення до Росії та росіян

— А як у тебе взагалі зараз із росіянами? Ти, мабуть, зустрічаєш їх у Європі?

— Ніяк. У мене був один випадок, для мене неприємний. Мене запросили на дискусійну панель на фестивалі у Франції. І організатори з добрих намірів запросили Тетяну Фролову (засновниця  і режисерка Театру КнАМ — першого офіційно зареєстрованого приватного театру в СРСР, — ред.). Вона з Комсомольська-на-Амурі. Має незалежний театр.

І ось вона каже: "Ми за мир, дружбу". Я говорю: "Для мене це неприйнятно. Бо зараз будь-яка взаємодія з "русским миром" токсична. Тому коли війна закінчиться, далі можеш говорити, зараз — ні". І хоча я одразу висловив свою позицію, але у ЗМІ з'явилася фотографія, на якій ми сидимо за одним столом.

А за два-три тижні ми мали грати виставу на фестивалі в Ліоні. Нам сказали: є один день, але грати в однин день зі спектаклем Тетяни Фролової. Я кажу: "Ні". Вони такі: "Ну, ти ж сидів із нею за одним столом". Я кажу: "Я опинився в невіданні. Якби я знав, я не сів би".

Ще одна історія з фестивалем в Авіньйоні зі спектаклем Серебреннікова (76-й фестиваль триває з 7 до 26 липня 2022 року, його відкрив спектакль російського режисера Кирила Серебреннікова "Чорний чернець" за повістю Антона Чехова, — ред.). З одного боку, програма Авіньйонського фестивалю була спланована ще до війни — у січні чи грудні минулого року.

І коли почалася війна, нам запропонували взяти участь у закритті фестивалю. Директор фестивалю [Олів'є Пі] йде з цієї посади й на закритті має своє шоу. І він каже: я виділяю вам пів години й ви робите свій вислів усередині мого шоу. Це почесно, це солідарність тощо. Потім я дізнаюся, що Серебренніков відкриває фестиваль. Що зараз зробити? Можна сказати: "У жодному разі, ми не виступатимемо". Але з іншого боку ти розумієш, що якщо ти багато говориш про Серебреннікова, ти робиш йому рекламу, навіть своїм обуренням. Але втрачаєш важливість того, що ти ставиш крапку наприкінці [всього фестивалю] і маєш можливість висловитися.

Тоді ми наполягли, що у нашому музичному виступі буде ще текстова частина. І вони погодились. Ми повністю змінили відео — зробили відео, пов'язане з війною, зі злочином Росії. І буде дуже сильний текст про нашу свідомість — хто ми такі, що таке Україна, хто такі українці, якою є наша позиція в цьому світі.

— Ти внутрішньо як режисер займаєшся зараз люстрацією російської культури? Наприклад, російську класику будеш у майбутньому ставити?

— Дуже складно. Я ще перед війною став русофобом. Хоча я займався дуже багато і Достоєвським, і почав займатися Чеховим. Я раптом зрозумів… Ось великий російський письменник Достоєвський, який описує архетип російського характеру.

Він настільки круто його описав, що ти розумієш, що з жодним героєм Достоєвського в житті ти не хочеш мати нічого спільного.

Або Андрій Платонов. Його герої — це жахливі люди, просто жахливі люди.

І Чехов, перед яким на Заході схиляються. А насправді головна репліка Чехова: "Я все життя по краплі видавлював із себе раба" (фраза з листа Чехова видавцю Суворіну, — ред.).

А його репліки щодо ставлення до російського народу. А його опис так званої інтелігенції — "Вишневий сад", "Дядя Ваня", "Чайка". Усі головні його п'єси — це історія про нікчемних людей. Вони реальні. Вони можуть гарно говорити. Так, вони милі, вони дотепні.

Але вони не спроможні нічого зробити хорошого. Вони в змозі, пробач за таке слово, просрати життя.

І те, що зараз сталося в Росії, — це просто генезис. Це відбувалося щоразу. З'являлося чудовисько, починаючи від Івана Грозного, потім з'явився Петро I (хоча він типу герой, але насправді — це чудовисько), Олександр Невський, якого описують як святого для Росії, який був фактично ставлеником Орди.

І цей пантеон героїв Росії — це якісь монстрили.

І Микола II, який "Кривавий", який з одного боку безвольний, з іншого — його захоплення Распутіним, мракобіссям, розквіт чорносотенства на початку ХХ століття. Це і Сталін, зрештою. Ось тепер Путін.

— А де, в чому цей центр темної сили?

— Думаю, у рабській свідомості [народу]. Ось раб. Більше того, раб, який пишається своїм паном. Ось пан обмазався лайном, кров'ю, голий танцює на столі, всіх посилає, абсолютне огидне, мерзенне... А раб, кріпак: "Знову наш пан дає".

І зараз я відчуваю, що Росія наповнена ось цим ось якимось хтивим мазохістичним почуттям.

Люди світлі, звісно, у будь-якому світі є. Але коли твоя свідомість крок за кроком йде на маленькі поступки своїм цінностям, то в якийсь момент…

Але був короткий період свободи у Росії. У 1990-ті, які зараз називають "лихі 90-ті". Так, були бандити, усі справи. Але насправді тоді було почуття свободи. Було ж, було. Я це пам'ятаю. Але всі її злякалися. Бо свобода — це не ніжна, пухнаста, мімімішна істота.

— А з іншого боку, у тих же 90-х була Чечня, корупція, багато чого було…

Українці за кордоном

— А наші українські біженці за кордоном?

— Так, це ще один кейс нашої роботи — адвокатура біженців. Бо особливо на початку війни ми не раз стикалися, наприклад, у Франції, де особливо культурна спільнота більш ліва, соціалісти. І вони казали: це расизм, чому більше преференцій українським біженцям, а не сирійським, не афганським.

Я їм говорю — є ж принципова різниця. По-перше, це безпрецедентна історія, що на Україну без жодного приводу напала величезна країна з використанням практично всіх видів озброєння, крім ядерної бомби (якою вона погрожує).

По-друге, середній портрет українського біженця — це жінки з дітьми. Середній портрет сирійського чи афганського біженця — це молоді хлопці віком до 25 років. 90% наших біженців хочуть повернутися додому, і вже пішов великий потік повернення.

І це в цьому є принципова різниця. Тобто українські біженці — це не утриманці. Бувають різні ситуації, але переважно — це люди з внутрішньою гідністю. Так, їм тяжко.

Наприклад, наші дівчатка з Dakh Daughters — вони усі з маленькими дітьми. Є діти до року, а також рік, два, п'ять років. І тягати їх із собою по гастролях важко. Як організувати життя? Хтось запросив на допомогу своїх мам. Але все одно тяжко.

Ще треба розуміти провінцію Франції. Тут практично немає людей, які розмовляють англійською. І тому треба швидко вчити французьку мову — під час гастролей, під час репетицій.

Коротше, це також фронт. Це частина нашого захисту себе, своєї країни, світу. Звичайно, це не страшна історія, коли ти перебуваєш на передовій в окопах, коли тебе поливають "Градами" та "Ураганами". Ні, звичайно. Це некоректно порівнювати. Але ми максимально робимо, що можемо.

— Після закінчення війни, після перемоги, що б ти поставив для українського глядача?

— Дуже складно забігати наперед. Але, звісно, треба робити гімн життю. Потрібно поставити якусь хорошу комедію, високу комедію. Бо все одно людина має бути наповнена і вірити в диво.

Все-таки в кожному з нас є дитина, божественна дитина, яка дивується світу. Дивується світу так, що по-дитячому відкриває рота і завмирає. А умовний дорослий їй каже: "Закрий рота, ворона влетить".

І ось хочеться робити спектаклі про цю можливість дивуватися світові. І, звісно, посмішка. Все-таки важливо: найжахливіші речі робляться зі скотським серйозом.