Паратлетку Оксану Зубковську визнано однією з найуспішніших спортсменок в історії України. Пекін, Лондон, Ріо-де-Жанейро, Токіо: чотири Паралімпіади, і з кожної вона поверталася до України із золотою медаллю. У 27 років у Пекіні вона встановила свій перший світовий рекорд зі стрибків у довжину — 6 м 28 см. І вже через 4 роки — у Лондоні — побила його з результатом 6 м 60 см. Маючи лише 5% зору, виступає у класі T12 — серед спортсменів із порушеннями зору.

Рідне місто Оксани Зубковської — Мени на Чернігівщині — пишається своєю чемпіонкою. І не просто пишається, а хоче, щоб спортсменка здобула найвищу нагороду та визнання на національному рівні. Мер Геннадій Примаков заявив, що на найближчій сесії міськради приймуть звернення до голови Чернігівської обласної державної адміністрації, до народних депутатів, щоб ініціювати присвоєння Оксані Зубківській звання Героя України.

У програмі "Будинок чемпіонів" телеканалу "Дом" Оксана Зубковська відверто говорить про свою сім'ю, про спорт як найбажанішу мету та про ціну паралімпійського "золота".

Ведучий програми — Ігор Мартиненко.

Мрія

Сьогодні Оксана Зубковська — відома особистість, паралімпійська чемпіонка, яка надихає багатьох спортсменів у всьому світі. Але для її мами вона залишається насамперед улюбленою дочкою, на приїзд якої завжди чекає рідний будинок у місті Мена.

Лариса Миколаївна зізнається: Оксаною пишається, захоплюється її успіхами й, як будь-яка мама, завжди хвилюється за дочку. Тільки ось через зайнятість приїжджає додому Оксана рідко, найчастіше бабуся бачиться з онуком Іваном. Коли народився син, спортсменка не хотіла з ним розлучатися, тож у поїздках вони були всі разом: маленька Ваня, Оксана та Лариса Миколаївна.

Мама згадує, як на самому початку, коли Оксана обрала легку атлетику, переживала за здоров'я доньки, адже лікарі категорично забороняли дівчинці навантаження. Але любов до спорту перемогла. Майбутня чемпіонка обрала свій шлях сама — і йшла до своєї мрії, якою б важкою не була ця дорога.

— Мріяли про спорт?

— Мені змалку забороняли займатися спортом, забороняли фізкультуру, а мені це дуже подобалося. Я пішла у легку атлетику у 11 років. Я про це не розповідала батькам. Просто казала, що пішла гуляти із дівчатами. Не було сказано, що я ходжу безпосередньо на секцію легкої атлетики. Я боялася, що якщо я почну про це говорити, то в мене заберуть спорт.

Мені лікарі казали: "Тобі в жодному разі не можна стрибати, тому що ти осліпнеш". Там, де ти стрибаєш і відштовхуєшся, є фаза польоту, але ти приземляєшся, — і в цей момент відбувається струс. І при проблемах з очима таке, в принципі, не можна. І так склалося, що коли я вже потім почала їздити на змагання, ніхто не акцентував увагу на зорі, бо якщо дитині подобається, навіщо забирати у неї це щастя?

В 11 класі я поїхала до Броварського інтернату — Спортивної школи вищих досягнень, куди відбирають дітей, які інтенсивніше тренуються та готуються. І у мене за ці два роки пішло 30% зору через те, що два тренування — навантаження набагато більше, ніж удома. Проте для мене було дуже важливо залишатися серед спортсменів.

Я намагалася десь докладати менші зусилля, десь недоробити штангу. Штанга — це черепний тиск, це теж зір. І тут я всіляко намагалася "увернутися", щоб не виникла якась серйозна проблема. Проте все одно оперувала очі. Не було можливостей, і батькам я не говорила. На це потрібні були гроші. Мені деякі хлопці-спортсмени скидалися, бо певне коло знало про мої проблеми. Тому я вдячна всім, хто мені допоміг, і дійшла я цієї вершини.

Мені було навіть не страшно, мабуть, осліпити. Мені був такий важливий ось цей кайф: те, що я працюю, що є змагання, де я можу довести щось для себе, що я стала кращою.

Для мене спорт – це дуже важливо.

— На воротах вашого будинку в рідному місті Мена олімпійські кільця. Яка їхня історія?

— Ці обручки з'явилися ще до мого народження. У 1980 році мама з татом дивилися Олімпіаду в Москві. Тоді він зробив ці ворота та ці кільця. А я народилася наступного року. Отже, все вийшло навпаки: спочатку з'явилися кільця, а потім уже народилася я.

Папи з нами вже немає три роки. Але ми залишимо ці обручки, і протягом усього мого життя вони будуть тут.

— Як син ставиться до ваших перемог, як він реагує, вітає?

— Йому завжди дуже цікаво, коли я приводжу медалі. Він їх завжди розглядає. І зараз, після Токіо, він побачив золоту медаль і каже: "А давай її продамо". Я говорю: "Ну, ти й бізнесмен, а давай, будемо продавати і твої медалі".

— А чи приміряє ваші медалі?

— Ні, мої не міряє. Він уже заробляє свої. Має вже дві медалі. Він займається дзюдо. Я завжди його підтримуватиму, якщо він піде в спорт, і захоче бути професійним спортсменом. Але ніколи не розповідатиму, що це йому треба, і він зобов'язаний це робити. Це має бути його вибір. Я вважаю, що треба це дуже любити.

У спорті дуже важко, і не кожна людина може терпіти ці труднощі, травми, таке навантаження. І коли ти це любиш і без цього не можеш, ти йдеш до максимальних цілей. А коли тебе примушують і розповідають, що тобі це треба, але насправді ти це не любиш, — нічого не буде.

Старт

Надія Таратухіна, тренерка Оксани Зубковської, каже — у маленькому спортивному залі, де виховувалась майбутня чемпіонка, було холодно, були проблеми з електрикою, сама будівля потребувала ремонту.

Але свої майбутні перемоги Оксана вже бачила тут, передчувала їх, готувалася до них. Вірила в успіх і тренерка. Надія Петрівна розповідає — у дитинстві Оксана була швидка, з вогником в очах.

— Чому саме легка атлетика?

— У нас у місті просто були лише легка атлетика, народні танці та вільна боротьба. Тому вибір був невеликий.

То був п'ятий клас. Тренерка прийшла на урок і сказала: хто хоче з дітей, приходьте на легку атлетику. І прийшло нас дуже багато, я навіть. Але через місяць-два пішли дуже багато, тому що легка атлетика, як виявилося, — не така вже й легка.

На моєму улюбленому стадіоні, де я виросла, у нас там не було умов. Просто асфальтований стадіон, і немає у нас жодної гуми, як має бути. Зала була маленька, і ми бігали на вулиці. І, коли була зима, по кучугурах — було, звичайно, смішно.

Проте ми виходили [на змагання]. Дивишся — і думаєш, як же це все вийшло? Але виявляється, великого бажання і волі до перемоги, в принципі, було достатньо, щоб стати триразовою паралімпійською чемпіонкою. Головне — дуже хотіти.

— Чи були результати?

— Ні. Саме через поганий зір. Ми багато в дитинстві бігали, брали бар'єри, і тут доводилося долати страх, бо ти бачиш не чітко, розмито, тобі треба через щось стрибати. Я приходила — і щоразу тренувала сама себе, боролася із цим страхом. Тож результати були не одразу.

У мене була така мрія, коли я була мала. Проводилися змагання, і дуже рідко на яких змаганнях давали медалі. У мене було 4-5 місце, і медалей ніколи на змаганнях не було… І я розумію, наскільки важлива для дитини медаль.

І коли я вже була паралімпійською чемпіонкою, я поїхала до себе додому, накупила дітям медалей, дипломів, купила солодощів, соків… Я отримала такі емоції, я бачила себе в цих дітках, які раділи медалям. Тому що я розумію, наскільки це важливо. І це може бути великим поштовхом для дитини, щоб далі прагнути чогось.

— А коли з'явилися перші здобутки?

— Хороші результати в мене з'явилися, мабуть, десь у 9-10 класах. Це дуже пізно. Я завжди була четвертою-п'ятою. Мені було так прикро, коли до медальки мені трішечки не вистачало. І вже потім, коли я повністю відчула техніку, і зрозуміла, як стрибати, — шляхом ось цього чуття я зрозуміла, що якщо ти правильно виконуєш технічні моменти, вони тебе "викидають". І я ось так призвичаїлася.

Чому я й стрибаю далеко — бо не акцентую увагу, що треба відштовхнутися. Просто біжу — і максимально довго лечу. Відчуваю навіть, наскільки стрибнула. Можу помилитися, але, коли приземляюся, вже розумію, на скільки. Ось навіть якщо подивитися деякі мої стрибки: результат ще не оголошують, але коли я приземлилася і встаю, — у мене вже пішла емоція, і я знаю, що це — вже золота медаль.

— Тривалий час ви справді тренувалися і виступали нарівні з олімпійськими спортсменами-легкоатлетами. Чому так сталося?

— Через те, що я змалку приховувала і боялася всім сказати, що погано бачу. Я відмовлялася йти до паралімпійського спорту.

Я вам розповім, як стрибала заввишки 1 м 90 см. І при цьому не бачила планки. Для мене й досі був шок. Тому що я зараз дивлюся, як показують по телевізору, яка ця висота. Дівчинка біжить, і вона бачить, коли вона відштовхуватиметься, і що долатиме. А в мене такого не було. Я стояла, розуміла, що ось там — мати, така розмита пляма. І ти біжиш, і тобі в технічний момент треба вкластися в дугу, махова нога — і встати. І все. І ти, коли підбігаєш під планку, і ти розумієш: ось вона, і вона вища за тебе. Я завжди долала страх.

А коли стала більш усвідомленим дорослим спортсменом, зрозуміла, що, хоч я і намагаюся, але все одно не допрацьовую. У мене були головні болі, потім почалися проблеми із сітківкою. Тренери про це теж не знали, я примудрялася дурити всіх.

І коли я все-таки вирішила у 2007 році перейти до паралімпійського спорту, мені було складно. Як подивляться друзі, знайомі, спортсмени на те, що спортсменка погано бачить і ніколи про це не говорила?

Деякі почали думати, що я симулюю, і що це неправда, що в паралімпійський спорт ніби я купую папери (медичні документи, — ред.). І мені було дуже боляче та неприємно. Тому 2008 рік для мене був дуже складним.

Я хотіла на Олімпіаду, але вийшло Паралімпійські ігри. Це теж чудово.

Перемоги

З усіх чотирьох своїх Паралімпіад — у Пекіні, Лондоні, Ріо-де-Жанейро та Токіо — Оксана Зубковська поверталася до України із золотою медаллю.

— Дивлячись на ваші нагороди, приходить думка: кожна золота медаль паралімпійських ігор абсолютно унікальна.

— Так, кожна медаль має свою історію, свої емоції, гордість, що ти це зробила, що ми це зробили. Тому що не одна я, завжди працює команда. Ну, і різні спогади про кожну медаль.

— 2008 рік, Пекін. Пекінський Національний стадіон. 80 тис. глядачів на трибунах. Президент Міжнародного Паралімпійського комітету назвав ці ігри найбільшими в історії. Встановлено 339 паралімпійських рекордів та 279 світових. Один із них — ваш. Ви стрибнули в довжину на 6 м 28 см. І вибороли своє перше паралімпійське "золото". Як це було? Нові, неймовірні почуття?

— Трохи був шок, що це перші Паралімпійські ігри, велика команда, Олімпійське село. Все було незвично, і якось минулося без сильних емоцій.

Хвилювання — так, те, що я виграла з рекордом. Ми готувалися, ми йшли до цього, ми це зробили. Але прямо, щоб ось так — з такими емоціями, з мурашками по тілу... Все пройшло не так феєрично, як запам'ятався мені Лондон — на все моє життя.

— У 2012 році на Паралімпіаді в Лондоні взяли участь понад 4 тис. спортсменів зі 146 країн. Ви тоді здобули свою другу золоту паралімпійську медаль. Олімпійська арена у Лондоні скандувала ваше ім'я.

— Я стрибнула на світовий рекорд — 6 м 60 см. Я просто була настільки шокована від себе, від того, що я зробила. Я там присіла, і навіть не могла стояти, бо я не могла повірити в те, що я могла так далеко стрибнути.

Такий високий результат вийшов, мабуть, саме тому, що арена справді мені допомогла. Тому що я почала просити підтримки хлопками, і просто всі два яруси почали плескати.

І в той момент було таке почуття, що вони мене якось звеличували, і так вийшло, що я ще додала цілих 20 см. У горизонтальних стрибках це дуже багато — 20 см. Люди борються за сантиметр, буває, за два. А тут – 20 см!

Тому, коли оголосили результат, я вклонилася і сказала: "Спасибі вам величезне". Саме глядачам, котрі мене підтримали.

— Тобто це було на якомусь пориві, куражі?

— Так. Я тоді навіть тіла не відчувала. Ось я пам'ятаю, що я біжу, і мене настільки несе і несе швидкість, біг… Я не відчувала стопи, руки… Я відчувала саме цей шалений швидкий біг та цей довгий політ, який витягнув мене на цей результат. Ніколи такого більше не відчувала.

"Золота" травма

Перед самою Паралімпіадою-2020 у Токіо Оксана Зубковська травмувала стопу. Спортсменка взяла "золото", незважаючи на сильний біль.

— На Паралімпіаді-2020 у Токіо ви здобули золоту медаль із результатом 5,54 м. Напевно, ця перемога далася тяжко?

— Так.

Я їхала у дуже гарній формі. Але так склалося, що за чотири дні, на останньому тренуванні перед змаганнями, ми перевіряли розбіг, і порвався м'яз підошов, просто під час розбігу. Десь за 5 кроків, коли маю бути на найвищій стопі, мені просто спазмувало литковий м'яз, я дострибала в пісок, — і все, у мене все потемніло в очах, зник слух. Підійшов тренер. Я вчепилася йому в плече. Розуміла, що це больовий шок, що я можу знепритомніти.

У стрибунів зазвичай рветься Ахілл (ахіллове сухожилля, — ред.). Виявилося, що це був підошовний м'яз, який кріпиться до кістки п'яти і йде під коліно. Вона знаходиться у глибині, біля кістки. Вона лопнула — і просто висіла в середині литкової.

Два дні я не ходила. Я просто лежала, прикладала лід, приймала протизапальні препарати, бо був великий набряк на литковому м'язі. Стопи я взагалі не відчувала, лише п'яту. Адже це нога, якою я відштовхуюся при стрибку.

Але я розуміла, що не можна здаватися. Тому що, якщо люди, яких я знаю протягом багатьох років, кажуть мені "Ти зможеш", то треба спробувати. У мене була команда, яка мене дуже підтримувала. І лікарі, які добре мене знали, сказали, що я можу стрибати, оскільки великі м'язи цілі.

Знеболити цей м'яз неможливо, оскільки він знаходиться дуже глибоко. Тому мені потрібно було самій перемогти цей біль. І ми "заблокували" цей м'яз, замотали його жорстким еластичним бинтом, щоб у нього не було жодного шансу завадити мені на змаганнях.

— І як ви впоралися?

— Коли ми приїхали на стадіон розминки, інші спортсменки побачили, що я шкутильгаю. Тобто було питання: що вона тут робить?

Нас вивели до сектора, і я єдине, що зробила, — відміряла розбіг, тобто місце, звідки я почну бігти. А потім просто лягла. Інші спортсменки ходили, робили пробний розбіг. А я лежала. Напевно, вони не розуміли, що я збираюся робити.

— А потім настав час виходити до сектору стрибків у довжину. Стрибати. Напевно, треба уточнити, що стрибунцям дається шість спроб на змаганнях.

— Так. Перша спроба стала для мене справжнім випробуванням. Тому що я не розуміла, як я в шипівці зможу підняти стопу на носок — від цього біль у литковому м'язі просто розриває мозок… Єдиним шансом було спробувати викинути цей біль із голови.

У мене розбіг — 16 бігових кроків. Але ми з тренером вирішили зробити 12, бо мені важко давалися навіть два з них. Я бігла, був шалений біль, і мені здавалося, що я шкутильгаю в кожному кроці. Коли переглядала запис змагань, дуже здивувалася, що цього не було помітно.

У першій спробі, отримавши результат, точно не пам'ятаю, понад 5 м, я зрозуміла, що впораюся, мені просто потрібно трохи більше часу. Під час другої спроби я не змогла додати… Мені сказали, що маю максимум дві спроби, але я подумала — нехай там ще щось лусне, але мені треба виграти.

І в третій спробі я дуже розлютилася, і навіть попросила публіку мене підтримати. І я видала все, що можу, щонайбільше. А коли приземлилася, то вже зрозуміла, що це результат на перше місце.

Мені просто дуже хотілося це зробити.