"Школа супергероїв" для навчання дітей у лікарнях: "Утро Дома" з Євгенією Смирновою

Мережа "Шкіл супергероїв" — у лікарнях. Таку ініціативу у державних медустановах запровадила засновниця громадської організації Small Heart With Art Євгенія Смирнова. Нині в Україні вже функціонує сім таких шкіл.

Про цілі ініціативи, як формується програма навчання, що організатори намагаються донести цим проєктом, розповіла Євгенія Смирнова в ефірі програми "Утро Дома".

Ведучі — Анастасія Касілова та Анна Кузіна. 

— Що таке "Школа супергероїв"?

— Це школа у лікарні, яка безпосередньо працює на території державних лікарень України.

— Чому виникла ця ідея?

— Ми як волонтерське об’єднання почали робити ремонти та покращувати простір у лікарні. Так сталося, що одного разу ми прийшли до ВІЛ-відділення та почали проводити майстерклас. Але там було досить холодно і ми подумали: необхідно утеплити. Спочатку одне зробили, а потім інше, потім познайомилися з дівчинкою Ліною, вона в "Охматдиті" провела 10 років. На жаль, до цієї дитини за весь цей період не приходив жоден учитель. Її по можливості вчили читати і писати лікарі. Вона була підлітком, коли ми з нею познайомилися, їй було вже 15 років. Її зараз немає в живих. Ліна дуже погано читала, вона дуже погано писала, і ми зрозуміли, що можна дуже довго покращувати стіни, робити ремонти, але найголовніше — щоб ці діти вийшли з палат і змогли читати, писати, орієнтуватися в місті.

— Яким чином ви формуєте програму, бо ж діти можуть бути різного віку?

— По-перше, є три форми навчання. Тобто у нас є індивідуальна форма, коли біля ліжка займаються безпосередньо з дитиною, яка не може встати — це спинальні травми. Щоб вона не була замкнена на території однієї палати, ми маємо групові заняття, коли ми можемо навіть об’єднати карапузів за одними класами. Тобто у нас, наприклад, може займатися перший та другий клас. Для одних буде засвоєння знань, інші тільки дізнаватимуться, треті повторюватимуть алфавіт.

І ми маємо дистанційну форму освіти, всі ми відчули, як це непросто, особливо під час коронавірусу, і як ми летимо в команді. Усі трошки побували заручниками у палаті через карантин. У нас із самого початку, коли надходить дитина, перший, хто дає дозвіл до навчання, — це лікар. І лікар каже, на яку форму навчання може зайти дитина. Тобто вона може дійти до класу фізично або може перебувати тільки в палаті. Чи можемо ми її зарахувати до групового класу, де перебувають різні дітки.

У нас є такий формат: ми зв’язуємося зі школою, де навчалася дитина, і запитуємо, що нам необхідно підтягнути, що вона знає краще. У нас буває таке навіть, що нам скидають якісь контрольні, самостійні роботи зі школи, де спочатку навчалася дитина, щоб ці оцінки їй було зараховано. Але ми б хотіли, щоб на державному рівні право на освіту було захищене і не тільки там, де у нас є школи в лікарнях, а щоб кожна дитина мала доступ до освіти, незалежно від того, в якій лікарні вона перебуває. Тому що у нас поки що їх тільки сім, але це вже більше, ніж нічого.

— По всій країні?

— Так. Є школа в "Охматдиті", є у Херсоні, у Дніпрі дві, у Хмельницькому, та дві школи у Житомирі. Це цілий процес. Коли ми почали розповідати про таку проблематику, як волонтерське об’єднання, нам дуже пощастило, бо до нас приєдналася Наталія Мосейчук, і вона це просуває на державному рівні. Тому що, по-перше, це конституційне право дитини — здобувати освіту, тому потрібний цей доступ до освіти. Ми створили соціальну франшизу, щоб масштабуватись і показати, що це нормально.

Ми маємо величезну кількість міжнародних партнерів в Естонії, Литві, Латвії, Великій Британії, які нам підказують, показують шлях. У нас навіть партнери є у Новій Зеландії, які розповідають, як вони з цим працюють. Ми намагаємося запозичити найкращі практики та їх імплементувати до наших лікарень та показати, що це абсолютно можливо. І, звісно, ​​показати державі, що це абсолютно нескладно.

У нас вчителі, які до нас приходять, кажуть: "Це унікально, бо тут діти чекають, бо вони замкнуті в цьому лікарняному просторі, їм самотньо, їм сумно, їм іноді не буває, з ким поділитися цим болем, який вони переживають".  Дуже часто, коли ми відкриваємо клас, діти починають заглядати. У нас класи будуються усередині відділень, вони яскраві. Головне завдання — щоб через 7 секунд перебування, коли дитина заходить до класу, вона забувала, що вона в школі та в лікарні. Вона переміщається до якогось неймовірного порталу знань, порталу можливостей.

На жаль, в Україні є такі діти, які багато років перебувають у лікарні в очікуванні операції чи пересадки нирки. Нам дуже часто пишуть батьки: "Ви знаєте, після ваших уроків у нас знизилася температура". Як це відбувається? Дитина відволікається, вона відволікається від болю, вона переключається на щось веселе, на класне. У нас вчителі проходять спеціальну підготовку, у нас є курс, як навчати маленьких супергероїв. Там є рекомендації психологів, лікаря, як правильно знайти підхід до дитини, як відволікти, як зрозуміти, що зараз вона точно не хоче займатися, що вона погано себе почуває, що краще на кілька годин перенести заняття.

— Вчителі також працюють на волонтерській основі?

— Ситуація дуже змінюється від міста до міста. В "Охматдиті" це живе завдяки нашим, по-перше, партнерам, які роблять донати, і ми маємо можливість оплачувати роботу вчителів. Іноді такої можливості немає.

— Вчителі все одно працюють?

— Так, тому що вони приходять просто за покликанням, їм дуже подобається.

— А лікарні до вас звертаються?

— Ви знаєте, так. З самого початку, коли ми починали, всі скептично та обережно дивилися. Але потім, коли ми вже пропрацювали певний шматок часу... Діти — це діти. Тільки в них з’являється хоч трохи енергії, вони можуть її спрямувати або на добро, або на зло. Або вони громитимуть стіни лікарні, або вони сидітимуть, навчатимуться, ними займатиметься вчитель.

І багато хто зрозумів, що це благо — що дітьми займаються, їм цікаво, їм цікаве їхнє наповнене життя, їм цікавіше жити. Але це прийшло згодом тільки. Із самого початку всі були скептично налаштовані, вони придивлялися, думали. А коли вже зрозуміли, як це працює, що на благо, що в усьому світі це працює абсолютно нормально і класно, стало все набагато простіше.

— На державному рівні почало щось відбуватися, якісь зрушення на користь того, щоби підтримувати ваш проєкт?

— Ми вже працюємо із третім міністром освіти. Звісно, ​​є зрушення. Завдяки проекту "Право на освіту" було оновлено положення. Але все одно це потребує удосконалення, це потребує фінансування та системної роботи. Тому що волонтерські об’єднання живуть, але у волонтерів може щось змінитись. А це базове конституційне право, яке необхідне, щоб воно залишилося, і наші діти були захищені. Тому що ми не знаємо, коли доля може скластися так, що ми будемо в цих палатах, і виявиться, що нам ця терапія буде необхідна, щоб дитиною займалися, допомагали психологічно.