Про мистецтво під час війни та допомогу армії: інтерв'ю з найдорожчим сучасним українським художником Анатолієм Криволапом у програмі "Точка опори"

Анатолій Криволап — один із найвідоміших художників України. Майстер українського нефігуративного малярства та пейзажу, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. Нині він є найдорожчим сучасним українським художником. 2011 року роботи Анатолія Криволап продали на міжнародному арт-ринку за рекордні для українського живопису суми: картину "Степ" — за 98 тисяч доларів, а роботу "Кінь. Ніч" — за 124 тисячі доларів. 2013 року ще одна картина побила попередні рекорди — роботу "Кінь. Вечір" продали за 186 тисяч доларів. 

З 2000-х Анатолій Криволап живе у селі Засупоївка на Київщині, де його і застала війна. Останні шість років художник безкоштовно розписував церкву Покрови Пресвятої Богородиці в селі Липівка під Макаровом, яку зруйнували російські війська під час вторгнення.

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Анатолій Криволап розповів про те, чи вірив він у початок повномасштабної війни, про персональну виставку, повернення до творчості та допомогу армії. 

Художники під час війни

— Готуючись до сьогоднішньої розмови, ви сказали, що у вашій майстерні 13 градусів тепла. Як в таких умовах працювати? Як ви призвичаїлися до війни — відключень світла, холоду, звуків повітряної тривоги? 

— Якщо перестати думати, що це тимчасово, а прийняти це за нову реальність, то набагато простіше все в свідомості сприйняти. Настає адаптація, багато людей уже не сприймають так гостро все, що відбувається. 

— Ви належали до тих, хто був впевнений, що війна буде, чи до тих, хто не вірив?

— Ми 300 років прожили в країні, яка нічого, окрім війн не творила, — це я кажу про Російську Федерацію, Російську імперію. Вся їх історія — суцільна війна. Тому цього треба було чекати, воно буквально висіло в повітрі. 

У 2014 році в інтерв'ю я сказав, що війни не буде. А якщо буде, то Росія за тиждень візьме Україну. У нас тоді не було сил для спротиву. Слава Богу, за ці вісім років Україна зуміла навчитися і воювати, і оволодіти технікою. Незважаючи на увесь трагізм, це найсвітліша подія в історії України — ніколи ще Україна так за себе не боролися, як держава. 

— Як ви дізналися про війну? Де ви були у лютому 2022 року?

— Я був у селі Засупоївка. Дізнався про війну з новин. Я не злякався. Міг поїхати в Карпати, де в мене будинок, але не зміг — бої шли прямо біля мене. Я відчув, що щось таке в мені відбудеться, якісь зміни, після яких я більше не буду таким, як був. Тому я твердо вирішив нікуди не їхати. Потім до мене почали звертатися за допомогою, я допомагав з покупкою дронів та іншого для армії. У перші місяці я постійно був у дії. Ніколи було думати про себе. У мене є зброя і я знав, що хоч пару кладу.

— Як відреагували на повномасштабне вторгнення ваші колеги по цеху?

— Мене дуже здивувало наше художнє середовищі. Я ні в кого з  колег не відчув паніки. Допомогою армії займався не тільки я — був створений арт-фронт, де художники скидалися і купляли зброю, пікапи, машини швидкої. 

— Ви віддали власні 150 000 доларів на дрони для армії, багато ваших колег теж підключилися. Як все почалося, як ви почали допомагати армії? 

— Ті, хто мене знають, вони не здивувалися. Те саме я робив у часи Революції Гідності. Я нікому ніколи не відмовляю. Першим мені зателефонував, приблизно на третій день війни, Юрій Комельков (видавець, галерист і колекціонер, — ред.). Він був в районі Ірпеня і сказав, що потрібно купити дрони. Я й передав. А далі вже пішло. Я маю подяку від Верховної Ради, але головне — від командирів тих збройних формувань, від бійців.

Мисливець за пейзажами

— У Київській картинній галереї представлена персональна виставка вашого живопису. Вона приурочена до сторіччя галереї і є ретроспективою класичного живопису. Яких років тут присутні роботи? 

— Зі студентських років, десь із 1975-го. Я завжди працював паралельно з пошуками власного стилю. Починав із реалістичних пейзажів. 

Я вважаю, що генії існують лише в науці, бо вони змінюють життя цивілізації. А художники — це про індивідуальність.

— На початку війни ви створили триптих у дуже темних тонах із заревом. Де він зараз?

— Я майже ніколи не користуюся чорним. Коли у березні були активні бої, я звернувся до такої теми. Вважав, що тут треба бути чесним і не робити ілюстрацій. Юрій Комельков зробив проєкт "Велика сімка 2.0", який буде показаний в музеях Європи. Цей триптих там.

— Ваші роботи дуже яскраві — наприклад, чайки, які купаються в пшениці. Як ви надихаєтеся на такі пейзажі?

— Я — мисливець за пейзажами. Кожен день, незважаючи на погоду, я роблю прогулянки машиною по селах, по полю. Я їжджу і роблю якісь начерки. Це почалося давно — коли перебрався на дачу. 

Тут зображено поле села Двірківщина під Яготином, де народився футболіст Андрій Шевченко. Ми з ним майже земляки. 

Розпис церкви проти графіті Бенксі

— Ви майже розписали церкву Покрови Пресвятої Богородиці. Шість років працювали над нею. Вона постраждала від обстрілів?

— Вона постраждала, по ній били снаряди, прямо під нею було підбито танк і загинуло шість наших танкістів. Все в осколках. Я приїхав, подивився. Думали, чи реставрувати, чи ні. Я сказав, що не будемо. Це вже як сакрально-художній об'єкт, він став історично-політичним.

Якщо все буде добре, то протягом року закінчимо розпис. Це дуже велика робота — 3000 метрів. 

— На руїнах будинків Київщини англійський стріт-арт художник Бенксі залишив свої графіті. Як ви ставитеся до такого мистецтва? 

— Не важливо, як і що там намальовано. Важливий сам факт. В цьому випадку це дуже позитивна подія з його боку, бо пішов такий резонанс. На Україну знову була звернена увага. Ідея пов'язана з вчинком — він не злякався, приїхав і зробив картину у такому місці. Актуальне мистецтво і повинно так працювати. 

Художник не завжди має бути бідним і голодним

— Ви зруйнували міф про те, що художник має бути бідним і голодним. Ви є одним із найдорожчих художників України. Цей статус вам подобається?

— Та ні, я про це ніколи не думав. Мене цікавила сама робота, але так склалося. Це один із найдурніших штампів у житті і в мистецтві. Просто треба знати свою справу. Багатство не має значення, бо художник організовує навколо себе те середовище, яке дає йому бажання працювати. Я як працював у підвалі, так і працюю. Колись моя майстерня була у бойлерній багатоквартирного будинку на Нивках.

— Але що ви відчули, коли дізналися, що вашу роботу "Кінь. Вечір" продали за 186 000 доларів? 

— Справа в тому, що є якесь найвище досягнення, про яке говорять. Але ніхто не знає про те, що в мене 20-10 продаж по 20-40 тисяч. Є така штука, як успіх. 

— Чи були у вас періоди зневіри, перш ніж ви здобули визнання?

— Сумніви були. Я завжди був в опозиції, завжди була зневіра в мене, але якась сила мене штовхала. 

— Хто у вас не вірив? 

— Та всі, починаючи з сім'ї. Начебто все було добре, але я завжди робив не те, що від мене чекали. Чим краще я робив роботу, тим більше вона мене бісила. Я зробив тисячі експериментів, спалив майже 2000 картонів. 

Я йшов до академічного живопису, спробував — не те. Реалізм — не те, імпресіонізм — не те, постімпресіонізм — не те.

— Як ви обираєте колір, яким будете писати ту чи іншу роботу?

— Коли в дитинстві приїжджав до бабусі в село, я бачив дівчат, які одружувалися в плахтах з тими вишивками, доріжки — це ж супер. Я ненавиджу сірий колір всіми фібрами душі. Це, певно, генетично. Моя мама теж ненавиділа чорний і сірий. 

Мистецтвознавиця Ольга Петрова якось запитала, чи збуджує мене червоний колір. А він мене заспокоює.

Художники в роду залізничників 

— У вас двоє дітей. Донька стала художницею, а син став залізничником, як його дід. Чи намагався ваш батько зробити з вас залізничника?

— У нашій сім'ї фанатизм є спадковим. Мій батько-залізничник за все життя жодного разу не спізнився на роботу. Викликають у сніг, дощ, ніч, день — а він ішов на роботу, як на свято. Він мене як міг долучав до того і все показував із дитинства. Дуже хотів, щоб я був залізничником. Але не вийшло, він дуже переживав. Ніхто з моєї сім'ї ніколи не був на моїй виставці. Я до того нормально ставився, це просто зовсім інші інтереси. 

Донька змалечку сиділа на підлозі і малювала. А Олексій машинки любив. 

— Ваш батько зрадів, що його онук пішов таки в машиністи?

— Коли він був у першому класі, ми поїхали до моїх батьків. Батько з ним поговорив, і Олексій сказав, що буде машиністом. Він ніколи не міняв свою точку зору. Коли закінчив залізничне училище і у формі машиніста приїхав до батька, то той заплакав.

А фанатизм художника передався моїй доньці. Це важко назвати роботою чи професією. Мистецтво — це життя. 

— Де зараз ваші діти? 

— В Києві, а де їм буть?

— Ви щось нове в собі відкрили за час війни?

— Тільки злість проти тих звірств і розчарування в людях. Я ніколи не думав, що при такій цивілізації може бути такий рівень дикості і нелюдських вчинків.

Я розчарований в тому, що люди у ХХІ столітті здатні до зомбування. Як людина не може сама оцінювати події навколо себе і так піддаватися?

Попередні випуски "Точки опори":

• Про спів під час сирен, війну та щастя: інтерв'ю з оперною співачкою Анжеліною Швачкою у програмі "Точка опори"
• Про 260 днів життя в окупованому Херсоні: інтерв'ю з акторкою Олександрою Тарновською у програмі "Точка опори"
• Про життя у двох світах, кіно для дітей та інтерв'ю з самим собою: режисер Віктор Андрієнко у програмі "Точка опори"