Названі батьки українських розвідників: як цивільні допомагають військовим

На фронті все сприймається гостріше, ніж у цивільному житті. Якщо дружба — то найміцніша. Якщо допомога — то миттєва. Чужі будинки можуть стати ріднішими за власний дім і важливішими за офіційні штаб-квартири, а власники цих штаб-квартир можуть стати названими батьками. Саме про це історія нового випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко.

Розвідники, котрим цивільні рятували життя

Євген Дудченко, Олексій Ботунов та Віталій Колосенко без вагань стали на захист нашої країни ще до повномасштабного вторгнення. Однак зараз ці чоловіки хочуть розповісти не про власні подвиги на передовій, а про цивільних, які врятували їм життя, пустивши у власні домівки і фактично ставши другими батьками.

— Розкажіть, чому ви захотіли відзначити саме цивільних?

Олексій: Ми хочемо відзначити тих людей, які дійсно дуже допомагають військовим. 

Євген: Про них зараз дуже мало хто згадує. Такі люди — це найцінніше. Вони допомагають нашій Україні вистояти перед ворогом. 

— Хто ці цивільні? Як їх звати? 

Віталій: Вітя і Толя з села Ситняки Київської області. 

Олексій: Це наші другі батьки. 

— За яких обставин доля звела вас із цими чоловіками?

Олексій: 27 лютого нас висадили недалеко від села Ситняки. 

Євген: Нам казали, що ми летимо на Херсон, а вже за п'ять хвилин нас висадили під Макарів. Нас було 64 осіб. Висадили на поле і розповіли, що приблизно в 300-500 метрах стояла російська армія. Нас не збили, тому що вони думали, що то їхні війська, і до того ж було темно. Всю ніч ми провели в посадці, зв'язківців не було. 

Зранку ми пішли на зачистку і нарвались на засідку. По нас стали стріляти, ми відійшли на другий бік траси. Потім вони захотіли перемовини сам на сам, тож вийшли без зброї і стали розмовляти. Один із наших військовослужбовців запитав, звідки вони. Вони кажуть, що з Улан-Уде (республіки Бурятія, РФ, — ред.). Ми не знали, де хто з наших, а ззаду 503-й полк морпіхів ішов. Вони крикнули: "Пітер!". Наш Женя РПГшник крикнув: "Москва!". Вийшла якась незрозуміла ситуація — хто де? Ми думали, що нас уже в кільце беруть. Ледь своїх не постріляли. 

Олексій: Просто ніхто не знав, що через дорогу висадились морпіхи. Вони про нас не знали, ми за них не знали. 

Віталій: Початково, при вильоті, нам ставили бойову задачу, що ми повинні були дочекатися п'ятої ранку — повинна була відпрацювати наша артилерія, яку, до речі, з вишки коригував дядько Вітя. Вона відпрацювала, і колона морської піхоти почала рухатися в бік Києва, а ми відійшли трохи назад — у село Небилиця, а під вечір — в бік Ситняків. 

Розмістилися ми на базі сільської ради. Була дуже велика підтримка місцевого населення, нас нагодували. У селі вже протягом тижня магазини просто стояли, нового завозу продуктів не було, люди потікали, лишилися самі старенькі.

Олексій: Люди виїжджали, а їх на трасі розстрілювали росіяни. 

— Як ви познайомилися з Віктором? 

Віталій: Дядько Вітя був активістом у селі, тому що їхній голова сільради втік. Тож Вітя організовував населення. У хлопців були мисливські рушниці, якась пневматика, вони організували свої пости.

Олексій: Він нам і організував гарячу їжу та що попити.

Віталій: Пустив нас усіх до себе помитися — 16 чоловіків. Спали в нього: хто — на підлозі, хто — на кріслі. Вони там самі їли аби-як, а для нас робили все!

Олексій: Тоді дуже "прилітало" людям, які прихистили у себе військових. Хтось навіть здавав.

— Окрім того, що він надав вам житло, він ще й коригував артилерію — надавав координати, так?

Віталій: Так, з телефону на горищі. 

— Я знаю, що він допомагав ще й з медикаментами. 

Віталій: На базі місцевого медпункту він зібрав у місцевих знеболювальні в кого які були. Десь проїхалися і позбирали з розбитих аптек. 

— Ви називаєте дядька Вітю другим батьком, настільки він став вам тоді рідним?

Євген: Таких, як дядько Вітя і дядько Толя, дуже мало.

Віталій: Коли ми приїжджаємо, для нього ми — розрада. А ми відпочиваємо душею і тілом, коли перебуваємо у нього. 

— Ви і ваші інші побратими розповідали нам, що зараз за можливості ви збираєтеся у дядька Віті і навіть називаєте його будинок своєю штаб-квартирою. 

Євген: Так, таке дійсно є, тому що це немов наш другий дім. 

Віталій: Перш ніж іти на бойове завдання, то ми завжди приїжджали до Віті, щоб обдумати вихід, вибір дороги, кудою обійти.

Олексій: І він радив, кудою краще заходити і де як пройти. Навіть намагалися з нами пройти, але нам не можна на бойові завдання брати цивільних. 

Євген: У деяких випадках ми брали з собою Толіка, тому що карти датовані 1994 роком. На схемах і зображеннях — одне, а по факту — вже зовсім інше.

— Анатолій став для вас провідником?

Олексій: Він нас п'ятьох якось врятував. Ми поїхали машиною на завдання і не виконали його. Хотіли вертатися назад, але УАЗ не завівся. Треба було йти пішки близько 15 кілометрів. А на дворі ніч і сніг. Почалася паніка, всі пересварилися між собою. Толік нас заспокоїв: "Хлопці, я вас виведу". Ми йшли і чули, як неподалік москалі перебирали міни. Прийшли в село, в яке не знали, чи зайшли москалі, чи ні. Толік сказав, заходити в першу хату. Зайшли та потрапили до Вітіної мами з чоловіком. Нас вклали спати, а той чоловік із Толіком разом усю ніч сушили наші речі та були на охороні. Коли ми вдягнулись і повернулись до точки базування в сільраді, побачили, що наші вже евакуювались. А ми, п'ять чоловіків, лишилися.

— Чи правда, що дядько Вітя збирається йти зараз на фронт? 

Олексій: Збирався, але ми відмовляли. Сказав потім: "Буде видно". Думаю, що він піде. Я б не хотів, щоб ішов, адже він мені як батько. 

Євген: А я думаю, 50 на 50. Може, десь і прислухається.

Провідник і рятівник військових

Анатолій Гулак — цивільний, однак саме йому безмежно вдячні українські військові. Чоловік був їхнім провідником у лісах Київщини під час виконання бойового завдання. До повномасштабного вторгнення Анатолій протягом 25 років працював бензопильщиком і знає ліс навколо як свої п'ять пальців.

— Як ви наважилися допомагати військовим тоді? Ви ж зрозуміли, що ризикуєте власним життям, коли ведете їх? 

— Я не знаю, хто не боїться. Бояться всі. Просто хтось більше, хтось менше.

— Але ж ви могли відмовитися?

— Ні, коли до тебе прийшов ворог, відмовлятися вже не можна. Вони ж почнуть убивати, ґвалтувати… Було страшно за дітей. Я своїх вивіз восьмого чи дев'ятого березня і після того вже нічого не боявся. Я своє вже пожив. 

— Як відреагували, коли військові показали вам точку на мапі, куди їм треба йти? 

— Я їм сказав, що то дуже далеко, дуже багато кілометрів обходити — годин п'ять дороги і близько 30 кілометрів. Сказав взяти машину. Хвилин 20 — і ви на точці. Я то багато ходжу, для мене 30 кілометрів — прогулянка.

— Скільки людей у вас проживало?

— Загалом хлопці жили в сусідів. Вони їх годували, бо в мене не було погреба, тобто бомбосховища. У мене вони спостерігали за небом. А ось у домі моєї матері я поселив 18 чоловік з 46-ї бригади. Вони там собі поробили тапчани і спали всюди.

— Чим зараз ви допомагаєте фронту?

— Донатимо на всі збори, які є. З нашого села близько 50 чоловік воює. Гриби часто хлопцям передаю, консервацію, м'ясо.

Прихистив понад 16 військових у своєму домі

Віктор Прокопенко прихистив у себе вдома десятки військових із кількох бригад. Його будинок став для них тимчасовою штаб-квартирою. Бійці приходили до Віктора помитися в гарячій воді, випити чаю чи кави, поїсти борщу, який готувала його мама. 

— Як ви почали допомагати військовослужбовцям? Ми знаємо, що ви прийняли у себе вдома 16 чоловік.

— Точно більше 16-ти! Точно я вам не скажу, але в перший раз це були розвідники з 95-ї бригади — якраз 16 чоловік. Вони приходили і виходили. Потім звернулися 46-та бригада — там було близько 20 людей. Організували у мене вдома організували електростанцію, щоб брати гарячу воду. З 14-ї бригади у мене хлопці були, з 30-ї, з 10-ї, з Нацгвардії — приходили хоча б помитися і випити чаю-кави. Напевно, більше ста людей загалом побувало в мене.

— Вікторе, ви також надіслали нашим журналістам фото і відео, на яких були рештки тіл. Можете розказати про це? 

— Багато тіл російських загарбників лежали на полях. Надворі стояла спека, сонце припікало, тож там була така антисанітарія! Звіри рештки їли і розтягували навколо. Викопали яму, в яку хлопці знесли тіла і закопали. Пізніше приїжджала служба з ексгумації і забрала їх.

— Що сталося з вашим будинком?

— 16 березня село обстріляли, в основному з "Урагану". Ми йшли до Анатолія в будинок, де були військові, коли почули свист міни. Я впав на землю, але побачив, як біля мого будинку піднялася земля. У мене на подвір'ї стояла машина, загружена мінами. Пощастило, що це було в метрах десяти від вибуху, бо було б набагато гірше — нічого не залишилося б ані від будинку, ані від військових. Уламки потрапили в стінку і дах трохи пошкодило — я залатав сам.

— Зараз ви продовжуєте допомагати нашим військовим і їздите на передову. 

— Олексій запропонував поїхати до знайомих односельчан, які вже 10 років на війні. Племінник мій у цьому ж підрозділі, і хлопці, які жили в моєму будинку — теж там. Ми зібрали гостинців і поїхали. Підготували електростанцію, треба буде завезти їм. 

— Ваш племінник зараз служить, а ще один родич, я знаю, потрапив у полон. 

— Так, у полоні мій двоюрідний брат. 

— І один із ваших синів також пішов служити?

— Так. Старший син вивіз матір і дружину, повернувся в Київ і пішов у військкомат. Потрапив у 43-бригаду, в артилерію. Загинув під Бахмутом шостого червня 2022 року. Йому було 28 років.

"Втрачати дитину важко. Так не повинно бути, але війна зробила все по-іншому".

— Це правда, що ви хочете піти на фронт? 

— Я не виключаю такий варіант. Колись мій син казав: "Хто, як не ми?".

— А ви знаєте, що вас називають батьком? 

— Так, хрещеним батьком звуть. Доля звела нас. Вони завжди приїжджають і тоді приїжджали. Їм не можна було тоді повертатися до нас, адже будинок, де вони жили, вже був пристрелений — росіяни вже знали.

Наприкінці розвідники Євген Дудченко, Олексій Ботунов та Віталій Колосенко вручили Анатолію та Віталію особливі подарунки — тільники і берети десантиків. Такі речі зазвичай не дарують цивільним, але військові порушили правила, аби віддячити своїм рятівникам.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Протезований наречений з вірусного відео шукає спонсорів — історія військового Михайла у програмі "Я не забуду"
• Замість кар'єри футболіста обрав захист батьківщини — історія Артема та сюрприз для нього від ФК "Шахтар" у проєкті "Я не забуду"
• Добро чи піар: чому блогер роздає на вулиці гроші
• Самотність у госпіталі: про військового зі складною ампутацією та його рідних у проєкті "Я не забуду"
• Чи піде заміж відома снайперка "Фенікс" — освідчення військового у програмі "Я не забуду"