Культурна дипломатія та написання збірки "Я (не) знаю, як про це писати": розмова з письменницею Іреною Карпою 

Влітку 2022 року письменниця Ірена Карпа започаткувала онлайн-курс "Терапевтичне письмо", де допомагала учасницям проговорювати пережитий через війну біль та виплескувати емоції у власноруч написаних історіях. Ці заняття виявилися корисними та ефективними, а згодом переросли в курс My Stor. Учасниці писали твори, в яких ділилися власними історіями чи історіями близьких людей, створюючи оповідання на основі реальних подій. Усвідомивши, що ці тексти справді варті уваги, Ірена Карпа видала збірку "Я (не) знаю, як про це писати". Про  основне послання історій збірки та пошук натхнення Ірена Карпа розповіла у "Ранку Вдома".

Ведучі — Ірина Хоменко та Денис Мінін.

— Ірена, що найбільше здивувало вас у французькому культурному середовищі, коли ви почали там творити? 

— Я думаю, що Франція була країною мрій для письменників 30-х роках XX століття, або в часи Хемінгуея. Зараз ситуація змінилася, але звичайно є люди, які досі мріють про Париж. Втім у Європі є й інші хаби, які дають круті можливості. Наприклад, Берлін, Нью-Йорк та навіть Київ. 

Не можу сказати, що Париж — це щось прогресивне для митця. Це атмосферне місто, але таке враження, що ти весь час там шукаєш привидів минулого. Старі книжки, які ми читали, старі пісні. Мені здається, що там відбувається мало подій, які були б на часі. В цьому плані Київ більш динамічний. Тому що тут молода кров. Берлін, де є оці технофестивалі, тут власне все таке, як і очікувалося. Ти можеш прийти до когось в гості, в нього там будуть висіти на стінах оригінали Пікассо чи Модільяні. Ми до такого не звикли. В цьому є свій шарм. 

Тобто все залежить від того, що ти шукаєш в цьому всьому. Для мене важлива була атмосфера. Це все увійшло в книжку "Добрі новини з Аральського моря". Тобто ті, хто дуже любить Париж та його вайб, знайдуть це в цій книзі. 

Втім, для митця важливо бути там, де є багато енергії наразі. Це якраз Україна. До речі, якраз двоє французьких письменників, яких зустріла на фестивалі пам'яті Тараса Ратушного, про це говорили. Вони почали жити зараз в Україні, тому що саме тут відбувається щось, що вплине потім на глобальне майбутнє людство. 

— Залишиться в історії, так? Вони хочуть бути дотичними? 

— Не просто залишиться, взагалі, змінить історію. Не просто залишиться, а міняє. Тобто митець завжди прагне туди, де свято, в місця, де відбуваються певні злами. 

— Ірена, а на які труднощі ви натрапили, коли працювали над упорядкуванням збірки "Я (не) знаю, як про це писати"? Як обирали історії?   

— Це така збірка мого серця. Найважче було зробити вибір. Бо з усіх класних текстів, до збірки увійшло 33 авторки, а хороших текстів було значно більше. В нас була чудова редакторка Жанна Капшук, яка добре працювала з кожним з цих текстів, але вони настільки різні, щирі й справжні, що я рекомендую читати їх усі. 

До речі, зараз цікаво писати досвід, коли вже всі начебто втомилися, але продовжують щось робити. Люди продовжують волонтерити, підтримувати близьких на фронті, якісь родини розпадаються, тому що хтось виїхав в міграцію. Хтось навпаки знаходить рідних по духу людей, які об'єднані спільними цінностями. Зараз самотні серця зустрічаються. В принципі, ця література, те, що є в збірці, вона твориться кожен день. Я думаю, що вона якраз цим і є особливо цінна. 

— Тобто збірка охоплює історію війни? Яким є основне її послання? 

— Меседж збірки полягає у тому, що в нас значно більше сили, ніж ми думаємо. Наведу приклад Едіт Егер, яка в 92 роки написала свою першу книжку. Книга "Вибір" стала бестселером. Це меседж до всіх наших глядачів, які, наприклад, хочуть писати, але бояться, бо думають, що вже занадто пізно. 

По-перше, ніколи не пізно. По-друге, ти не мусиш бути професійним письменником, щоб творити хороші тексти.  Перш ніж ти спробуєш, ти не будеш знати, виходить це в тебе чи ні. Інколи дебютний роман стає бестселером. 

По-третє, переживаючи якийсь важкий досвід, до якого ми не були готові, ми як звичайний герой в надзвичайних обставинах збагачуємося, стаємо сильнішими. 

Повертаючись до Егер, жертва питає, чому зі мною це сталося, а людина, яка виживає, яка переможець, каже: "Що я можу зробити з цим досвідом?". Коли ми пишемо в час війни про болюче, непрості речі, вельми складні, ми перероблюємо цей досвід, ми його зберігаємо для того, щоб він передався далі нашим дітям, онукам, щоб в них не було амнезії, щоб вони розуміли що та як відбувалося. Я думаю, що в неї меседж — це моя історія, мій досвід і в мене більше сили, ніж мені здавалося. Ось він. 

— Ірено, яку зараз роль відіграють українці в діаспорі? Як можна об'єднати зусилля з тими, хто лишився вдома, як гадаєте?  

— Діаспора відігравала важливу роль під час воєн та державотворчих процесів. Згадаємо Шевельова, згадаємо створення університетів, згадаємо взагалі підсилення цих процесів незалежності, які відбувалися ззовні. Без діаспори дуже багато чого не відбулося б в нашій історії, тому що це ті люди, які могли вільно говорити українською, які могли вільно висловлювати антирадянські погляди, які могли розказувати світові про те, що відбувається насправді. В той час, як люди були закриті в тюрмі Радянського Союзу та не мали можливості говорити зі світом. 

Що відбувається зараз? Зараз голос є фактично в кожного. Навіть школяр в Житомирській області може знімати класні відео та поширювати їх у соцмережах. Наприклад, розповідати історію України чи описувати те, що відбувається зараз. GPT-чат напише тобі субтитри англійською і ти будеш впливати на ситуацію, ти будеш оцим малим, але потужним дипломатом, ти будеш агентом впливу, тому що тебе будуть слухати твої однолітки десь там в Англії чи у Швейцарії, чи Фінляндії, якщо ти це зробиш добре.  

Я вже третій рік адвокатую Україну на телебаченні. Я розповідаю про Україну в прямих ефірах, коментую. На відміну від експертів, які це теоретично сприймають, я все-таки постійно їжджу в Україну. Я постійно на зв'язку з військовими, з журналістами, з психологами, з волонтерами. Я знаю, як це прокидатися від вибухів, як це бачити спалахи з вікна, наскільки втомлені зараз є українці та як вони попри все живуть та працюють. Це дуже важливо, бути всередині процесу для мене і бути там ззовні. 

Є люди, які жодного разу не приїздили в Україну за час війни. Я їх можу зрозуміти, якщо в тебе квартира на Салтівці, її розбомбили, то тобі це дуже травматично. Я з тих людей, для яких навпаки приїзди в Україну, це те, що мене надихає та дає мені сил. 

Не обов'язково бути публічною особою чи дипломатом, ти можеш просто говорити з таксистом чи продавцем на ринку, а він вже по цьому бездротовому радіо буде далі розповідати про те, що ти йому скажеш. Про те, що її родина в окупації, що друзі оголосили величезний збір для допомоги військовим і таке інше. Це дуже важливо, просто говорити, не мовчати. 

Величезне прохання, якщо нас зараз хтось дивиться з українців за кордоном, говоріть між собою українською, будь ласка. Тому що навіть я не відрізняю, росіяни ви чи українці, коли ви між собою говорите російською. Це так неприємно, коли ти французам доказуєш, що Україна самобутня держава, а тут українець приходить і говорить російською. Тебе натомість питають, чого ви говорите російською мовою. Щоразу пояснюєш, що російськомовний не значить проросійський. В Україні мене менше турбує, коли я чую російську мову. Але за кордоном це просто так гірко й гидко. Бо люди не хочуть вчити української. Не калічте своїх дітей, будь ласка, говоріть українською мовою. Вчіть їх англійської чи французької. Можете вчити їх російської, як іноземної. 

Було таке у Франції, коли всі вчили німецьку, щоб знати мову ворога. Будь ласка, робіть на цьому акцент, але говоріть з ними українською, тому що це ДНК, тому що це прошивка. Українська мова — це те, що робить нас незалежними та крутими, а не провінційними. Говорити російською зараз — це просто визнавати свою другорядність. 

Також цікаві гості "Ранку Вдома":

• Прем'єра фільму "Мистецтво в тіні війни" на телеканалі "Дім": творці проєкту розповіли деталі 
• Фільм "Фрагмент льоду" закликає до рефлексії: говоримо про переможця DocuDays-2024 
• На "Книжковій країні" планують встановити національний рекорд: про події та зіркових гостей розповів засновник фестивалю 
• Лінь та відсутність мотивації у підлітків: психологиня назвала прості кроки для ефективної комунікації 
• Книга для поціновувачів драйву та інтриги: розмова з авторкою психологічного трилера "Мені дуже шкода"