"КіноХаб": Неоднозначність Каннського фестивалю та призові українські фільми, які варто подивитися

Каннський кінофестиваль — одна з найважливіших кіноподій, і 25 травня там оголосили переможців. Які підсумки поїздки української делегації до Канн? Чому у фестивалі досі беруть участь фільми російських режисерів? Та які українські стрічки, що стали призерами міжнародних фестивалів, треба подивитися? Про це в новому випуску проєкту "КіноХаб" телеканалу "Дім" розповідає сценарист, теле- та кінопродюсер, театральний режисер Олекса Гладушевський.

Спеціальний гість випуску — український документаліст, кінорежисер та продюсер Максим Наконечний.

Каннський кінофестиваль-2024

Офіційним постером 77-го Каннського кінофестивалю став кадр з фільму "Серпнева рапсодія" великого японського режисера Акіри Куросави. Стрічка була представлена поза конкурсом на 44-му Каннському кінофестивалі у 1991 році. Це історія бабусі, яка стала жертвою бомбардування Нагасакі 9 серпня 1945 року, яка передає своїм онукам і американському племіннику віру в любов і чесність як оплот проти війни.

"Серпнева рапсодія" нагадує про важливість об'єднуватися і шукати гармонію. Але яка може бути гармонія, коли до конкурсу Каннського фестивалю повернулися російські фільми, режисери та актори? Так, цьогоріч за "Золоту пальмову гілку" боровся фільм Кирила Серебреннікова, а по червоній доріжці ходили російські актори та навіть блогери.

"В мене особисто постає питання: як гасло фестивалю перегукується з реальністю? На жаль, в Каннах було багато неоднозначних подій, і деякі рішення журі мене дуже обурили", — зазначив Олекса Гладушевський.

Так, володарем "Золотої пальмової гілки" став фільм "Анора" американського режисера Шона Бейкера. Стрічка розповідає про сексробітницю з Брукліна Анору, яка одружується з Іваном, сином олігарха російського походження. На жаль, у фільмі багато російських акторів, а дехто з них під час повномасштабної війни знімався в російських пропагандистських фільмах, перебуваючи в анексованому Криму.

Ба більше, церемонія нагородження відбувалася в той день, коли Росія вдарила авіабомбою по торговельному центру в Харкові.

А от Грета Гервіг (перша американська режисерка, яка очолила журі фестивалю) від фільму "Анора" в захваті. Профільні видання Variety та The Hollywood Reporter також хвалять стрічку, і жодного слова про російських акторів.

Другу за значущістю нагороду — гран-прі — здобула драма "Все, що ми уявляємо як світло" індійської режисерки Паяль Кападія. Фільм розповідає про двох подруг-мігранток. Вони залишили свої рідні міста та вирушили до Мумбая працювати в лікарні, адже саме так вони можуть здобути фінансову та особисту незалежність. Кожна з них має трагічну історію кохання, яка вирішиться несподіваним чином.

Це перша індійська стрічка в програмі фестивалю за 30 років.

Одна з резонансних стрічок Каннського кінофестивалю — "Емілія Перес" французького режисера Жака Одіара. Вона здобула лише приз журі, хоча фільму пророкували головну нагороду кінофестивалю, бо він один з небагатьох зірвав овації на преспоказі.

Картина розповідає про Риту, яку зіграла акторка Зої Салдана. Рита — успішна адвокатка, яка допомагає голові мексиканського наркокартелю здійснити трансгендерний перехід. Тобто брутальний мафіозі планував стати жінкою, а адвокатка мала йому знайти хірурга і юридично оформити нове життя.

"Емілія Перес" — це яскравий мюзикл з красивими персонажами, музичними номерами, крутими сюжетними поворотами, не банальна історія.

У фільмі настільки яскрава акторська гра, що журі фестивалю вирішило віддати нагороду за найкращу жіночу роль одразу чотирьом акторам, які виконали головні ролі.

Найкращим актором став Джессі Племос за роль у фільмі "Види доброти" грецького режисера Йоргоса Лантімоса. Стрічка складається з трьох історій, слабко пов'язаних між собою. Провідні ролі в кожній із них грають одні й ті ж самі актори, вдало трансформуючись. Плеймос дуже гармонійно вписався в фірмовий абсурдистський стиль Лантімоса.

Також спеціальний приз від журі отримала стрічка "Насіння священного інжиру" іранського режисера Мохаммада Расулофа. Фільм розповідає про слідчого суддю Революційного суду в Тегерані. Коли посилюються політичні протести, у нього починається параноя. У судді зникає пістолет, і він підозрює в цьому свою родину — дружину та доньок. Головний герой запроваджує вдома радикальні заходи, що призводять до зростання напруженості. Крок за кроком соціальні норми та правила сімейного життя нівелюються.

"Насіння священного інжиру" викликав 12-хвилинні овації на церемонії вручення нагород. Це десятий фільм режисера Расулофа. У минулому своїми картинами він не раз порушував правила іранської цензури та отримав три тюремних терміни та заборону на виїзд з країни.

Після того, як стрічку було відібрано до програми цьогорічного Каннського кінофестивалю, влада Ірану допитала творців фільму. Режисеру загрожували вісім років в'язниці, покарання батогами та конфіскація усього майна. Його звинуватили у змові з метою завдання шкоди національній безпеці. Та все ж таки Расулофу вдалося втекти. Він пішки перетнув гірський кордон з Іраном і отримав нагороду Канн особисто.

Приз за найкращий сценарій отримала стрічка "Субстанція" французької режисерки Коралі Фаржа. Сюжет фільму розповідає про Елізабет, яку грає Демі Мур. Колишня кінозірка тепер веде шоу аеробіки. Її продюсер запевняє, що в ній немає вже нічого яскравого, тому їй на заміну повинна прийти молодша ведуча. Повернувшись у свою квартиру з видом на Лос-Анджелес, Елізабет замовляє субстанцію — загадковий інноваційний препарат, щоб створити іншу версію себе — молодшу, красивішу і досконалішу.

Цікаво, що цьогоріч фільми світових метрів зовсім не вразили журі кінофестивалю. Серед них Френсіс Форд Коппола зі стрічкою "Мегалополіс", Девід Кроненберг з фільмом "Саван", а також Паоло Соррентіно з картиною "Партенопа". Всі вони отримали невисокі оцінки від журі.

На жаль, цього року в жодній із програм не був представлений фільм з України. Свій новий фільм "Вторгнення" представив Сергій Лозниця, який до 2022 року вважався українським режисером. Але після його висловлювань на підтримку російської культури у 2022 році вітчизняна кіноспільнота виключила його з Української кіноакадемії.

Розмова з Максимом Наконечним

Максим Наконечний — український документаліст, кінорежисер та продюсер. Його повнометражний дебют — фільм "Бачення метелика" — був показаний на 75-му Каннському кінофестивалі 2022 року в програмі "Особливий погляд". Тоді ж Максим разом із делегацією провели акцію, яка закликала не мовчати про російські злочини в Україні.

— Максиме, твої враження від цьогорічного фестивалю? Що ви там робили?

— Велика українська делегація на цьогорічному кіноринку Marché du Film Каннського кінофестивалю представляла свої проєкти — завершені або ті, що у виробництві.

Я представляв вже завершений фільм "Фрагменти льоду". Я його представив, показав трейлери, поспілкувався з кількома потенційними дистриб'юторами цієї стрічки, надіслав їм повну версію картини, домовилися поговорити.

Головна мета цих презентацій — якісь подальші професійні зв'язки, налагодження зустрічей з потенційними партнерами.

Також був представлений проєкт щодо підтримки української кіно Generation Ukraine ("Покоління Україна"). Це 12 документальних фільмів про вплив та наслідки російського вторгнення, знятих українськими режисерами та вироблених спільно з франко-німецькою платформою ARTE. Телеканал ARTE профінансував ці стрічки частково або повністю і придбав таким чином права на майбутній показ їх у себе в ефірі.

— Як у Каннах змінилося ставлення до українців від початку повномасштабного вторгнення?

— Про війну всі пам'ятають.

Є великий інтерес, це підтверджує, що треба продовжувати робити те, що ми робимо, — розказувати про Україну, про українські реалії.

— Цьогоріч в Каннах знов прем'єра фільму російського режисера Кирила Серебреннікова про таку ще особистість, як Едуард Лимонов. Фільм "Лимонов, балада про Едічку"

— Лимонов — це не просто одіозна особистість. Він нацист, націонал-більшовик (Лимонов тривалий час у Росії очолював Націонал-більшовицьку партію, — ред.). Він воєнний злочинець, який брав участь в осаді Сараєва (Лимонов брав участь у бойових діях під час Боснійської війни на боці сербів, в абхазько-грузинському конфлікті на боці Абхазії, у придністровсько-молдовському конфлікті на боці сепаратистської "Придністровської молдовської республіки". Обвинувачувався в підготовці у 2000-2001 роках збройного вторгнення в Казахстан нібито для "захисту російськомовного населення", — ред.).

У 2014 році Лимонов підтримав російську окупацію Криму та агресію на Донбасі. (77-річний Лимонов помер 2020 року, — ред.)

— Серебрянніков був і на Каннському фестивалі 2022 року з фільмом "Дружина Чайковського". Але його участь у 2024 році, коли всьому світу вже відомі воєнні злочини Росії, — це вже на голову не налазить. Чого його так толерують у Каннах?

— Може, що нема кого більше. Просто вони йдуть по накатаній, шаблонно. Мовляв, ну, не можемо ж ми виключити Росію, треба хоча б когось відібрати.

До речі, фільм "Лимонов" на фестивалі мав погані відгуки. Хороші відгуки про цей фільм я чув або читав лише від якихось росіян, які Серебряннікова знають особисто, та й не від усіх.

— А які фільми ти подивився на фестивалі, що сподобалося?

— Кроненберга подивився, Лозницю. З Кроненберга [фільм "Саван"] ми вийшли через пів години. Нехай пробачать мені колеги, але Венсан Кассель грає, як в серіалі "Жіночий лікар" (український телесеріал 2012-2020 років, 5 сезонів налічують 260 серій, — ред.). Може, у нас вже спотворене сприйняття.

Герой Венсана Касселя придумав гаджет, якій відтворює 3D-моделі мертвих тіл. І ти можеш на телефоні або на надгробку розглядати [ступінь розкладання в труні] тіла своєї рідної близької людини.

Це, можна сказати, трішки моя індивідуальна тема, бо я у вересні 2022 року знімав ексгумацію тіл в Ізюмі, і це у мене запринтилося у психіці.

І ось я дивлюся на екран, як Венсан Кассель дивиться на те, як розкладається його дружина. І відразу думки: хлопчику, ти колись взагалі відчував запах розкладеної плоті? Це, може, якось по-чорному звучить, перепрошую.

Цьогоріч на фестивалі були й абсолютно політичні фільми. Наприклад, фільм "Учень" режисера Алі Аббасі про становлення Дональда Трампа.

На фестивалі забороняються будь-які політичні висловлювання, підняття прапорів тощо. Що на червоній доріжці, що в залі, що в промовах, що на пресконференціях. Але при цьому продовжують робитися якісь дивні заяви. Такі, які, наприклад, зробив Кирило Серебренніков у 2022 році, мовляв, зніміть санкції з російського олігарха Романа Абрамовича.

— Для багатьох глядачів Каннський фестиваль все одно асоціюється з червоною доріжкою, з вбранням. Там діє дрескод. Наприклад, мені зробили зауваження, коли на одному з фестивалів я був в ідеальному костюмі-смокінгу, але в чорних кросівках.

— Червона доріжка — це протокольна подія. Прем'єра фільму, який відібраний в основний конкурс, супроводжується цією червоною доріжкою, сходженням цими сходами. Так, тут діє дрескод — чоловіки мають бути в смокінгах, а жінки — у вечірньому вбранні, на підборах.

Але багато хто з акторів та акторок намагався з тим боротися. Наприклад, американська акторка Крістен Керрі позувала для фото на шпильках, але потім зняла туфлі й демонстративно пройшла босоніж.

Тобто на Каннському фестивалі все спрямовано на підтримання ілюзії того, що це є щось дуже особливе, дуже специфічне, що простим смертним туди і носа не слід пхати.

— Твій повнометражний дебют "Бачення метелика" у 2022 році теж мав прем'єру на Каннському кінофестивалі. Фільм отримав там дуже круті відгуки, оплески після прем'єри. Ви були однією з небагатьох команд, які змогли зробити акцію на червоній доріжці. Яким чином це відбулося?

— Ми провели акцію — закрили обличчя значком, яким в соцмережах позначається чутливий контент, та розвернули дисклеймер, на якому написали "Russians kill Ukrainians. Do you find it offensive and disturbing to talk about this genocide?" ("Росіяни вбивають українців. Чи вважаєте ви образливим і тривожним говорити про цей геноцид?").

Нам важливо було, щоб прозвучало слово геноцид та що росіяни вбивають українців. Але ми також хотіли, щоб це був все-таки мистецький акціонізм. І щоб вони розуміли, що за цим стоїть людське життя, людська особистість.

Ми намагалися узгодити нашу акцію з протокольною службою фестивалю. Нам не те, щоб прямо казали "ні". Але казали: так, ви, звісно, можете це зробити, але... Зазвичай делегація обирає, під яку музику вона сходить до цього "едему", ми сказали, що хочемо увімкнути сирени. На це нам сказали "не можна". Тоді ми купили потужні мініколонки, роздали в натовпі та все-таки увімкнули.

Також нам намагалися затягнути затвердження акції, мовляв, завтра, післязавтра… Ми сказали: о'кей, затверджуйте, але знайте, що ми уже розіслали пресреліз про цю подію найбільшим профільним виданням, в якому ми максимально детально описали, що відбуватиметься. Бачили б ви очі цієї жінки з протокольної служби. Вона тоді зрозуміла, що її козирі закінчилися.

Я радий, що ми показали, що українське кіно — це кіно, яке роблять здебільшого молоді люди (наша команда віком близько 30-35 років). Ще це кіно, яке роблять жінки багато в чому, бо у нас дуже жіноча команда — актриса, співсценаристка, операторка, художниця, продюсерки тощо.

— Стрічка "Бачення метелика" розповідає про українську аеророзвідницю на ім'я Ліля з позивним "Метелик". Вона повертається з російського полону і дізнається, що вагітна від свого ката. Перед Лілею постає важкий вибір — зробити аборт чи залишити дитину. Ситуація ускладнюється ще й тим, що вдома на неї чекає коханий, колишній військовий. Фільм в Каннах показали, коли в Україні вже відбувалася повномасштабна війна. Але ви починали працювати над стрічкою раніше, ще після початку війни у 2014 році. Чому саме ця тема вас захопила?

— Буває таке з фільмами, що вони з'являються якось всередині тебе та не відпускають. І тобі нічого не лишається, окрім як дати цій ідеї реалізуватися.

Я монтував документальний альманах "Невидимий батальйон" про жінок на війні. Одна з героїнь цього альманаху — військова, ветеранка, одна з засновниць громадської організації "Ветеранка" Андріана Сусак. Вона якось сказала, що для неї найстрашнішим на війні було потрапити в полон, що у такому разі вона б обрала смерть.

Я задумався про те, що може чекати жінку-військову в полоні, про те, що наслідки цього набагато глибші та довші, аніж взагалі може тривати ця травматична подія — полон, війна загалом.

Я пішов з цією ідеєю до [кінорежисерки, письменниці, сценаристки] Іри Цілик. Спершу навіть не з пропозицією співавторства, а за таким благословенням. І був дуже радий, що Іра погодилася стати сценаристкою фільму.

Коли ми писали сценарій, це було, скоріше, про присутність війни в житті окремо взятої людини та в житті нашого суспільства — там, де вона непомітна. Попри те, що війна триває десь там, за 600-1000 кілометрах, вона все одно присутня тут і зараз кожен день. Просто хтось це бачить, помічає внаслідок того, що війна її або його торкнулася сильніше, глибше, болючіше, а хтось — не помічає.

Що менше людей помічає присутність війни, поки вона не прийшла до них, то болючіше вона потім по них вдарить, коли все-таки прийде безпосередньо в їхній дім, в їхню родину, в їхнє життя.

— Наприкінці нашої зустрічі — невеличкий бліц. Три твої улюблені українські фільми за всі часи?

— "Залізні метелики" Романа Любого. "Три історії" Кіри Муратової, попри те, що вона російськомовна, вона все одно українська режисерка. Та "Людина з кіноапаратом" [Дзиґи Вертова 1929 року].

— Хто з молодих акторів та акторок для тебе є відкриттям?

— Рита Бурковська (зіграла головну роль у фільмі "Бачення метелика", — ред.). Вона не просто грає, вона маніфестує, виражає свою позицію як актриси, як людини, як мисткині, як українки — як в своїй грі, так і в своєму житті.

— Хто з українських режисерів для тебе відкриття?

— Роман Любий.

— Твій улюблений документальний фільм?

— Український — "Залізні метелики" Романа Любимого, а іноземний — "Не торкайся".

Україна на міжнародних кінофестивалях

За всю історію Каннського кінофестивалю були й українські стрічки, які мали успіх.

Наприклад, фільм "Плем'я" режисера Мирослава Слабошпицького у 2014 році отримав три відзнаки Каннського кінофестивалю.

Кримінальна драма розповідає про молодого хлопця Сергія, який прибуває до інтернату для людей з втратою слуху, де вступає в кримінальне угруповання "Плем'я" й закохується в дівчину Аню, що є наложницею голови цієї банди.

Стрічка особлива тим, що стала першим фільмом у світі, знятим без єдиного слова — виключно українською жестовою мовою, і при цьому не має субтитрів, інтертитрів чи закадрового голосу.

А документальний фільм "Подорожні" Ігоря Стрембіцького у 2005 році взагалі взяв головний приз — "Пальмову гілку". Для зйомок свого психологічного фільму Стрембіцький обрав незвичайну київську натуру — Будинок ветеранів, у якому доживають роки самотні немолоді актори, та психоневрологічний диспансер з його дивним для багатьох устроєм.

Україна побувала на багатьох міжнародних фестивалях і отримала дуже багато нагород. Олекса Гладушевський порекомендував подивитися три фільми, які за останні чотири роки просто вразили світ.

"Земля блакитна, ніби апельсин"

"Земля блакитна, ніби апельсин" — це дебют в документальному кіно режисерки Ірини Цілик. Прем'єра відбулася 2020 року на престижному американському кінофестивалі Sundance Film Festival, де стрічка отримала приз за найкращу режисерську роботу в категорії світової документалістики.

Для назви свого фільму Іра Цілик взяла цитату вірша французського поета-сюрреаліста Поля Елюара. Ця метафора є точним описом балансування життя героїв між страшною реальністю та омріяним миром.

В центрі стрічки реальна родина з містечка Красногорівка на Донеччині, де на той момент вже шостий рік триває війна. Головна героїня — Аня, їй 36 років, і вона сама виховує чотирьох дітей. Попри те, що родина постійно живе під обстрілами, війну вони сприймають як щоденну рутину. Найважчі моменти родина переживає, захоплюючись музикою і фільмуванням.

За сюжетом, старша донька Мирослава знімає кіно про свою сім'ю. Це чи не єдине, що допомагає їм усім відволіктися від постійних обстрілів.

Сама Цілик каже, що цей фільм не про війну. Вона виступає тут лише тлом. Це фільм про дорослішання, про балансування між війною та миром. Про самотерапію за допомогою кіно.

Стрічка неочікувано врятувала життя Анні та дітям. Буквально за кілька днів до початку повномасштабного вторгнення родина поїхала в Литву. Там починався прокат фільму, тож їх запросили на низку подій, пов'язаних з прем'єрою.

У Красногорівку вони так і не повернулися. Місто зараз повністю знищено ворогом. Аня з молодшими дітьми залишилася жити в Литві, а старша донька Мирослава повернулася до Києва.

"Стоп-Земля"

Драма "Стоп-Земля" режисерки Катерини Горностай вийшла на екрани 2021 року. Прем'єра відбулася на Берлінському міжнародному кінофестивалі, стрічка отримала нагороду "Кришталевий ведмідь".

Катерина показала життя звичайних підлітків однієї зі шкіл на той час мирного Києва. Критики та глядачі зауважили, що в фільмі абсолютно нічого не відбувається. Так, насправді у фільмі немає ні гостросюжетної драми, ні суїциду, ні крутих сценарних поворотів. Нічого з того, до чого ми звикли, коли дивимося кіно. Проте стрічка цікава і її варто подивитися.

Головна героїня — 16-річна Маша, замкнута дівчинка, яка не дуже комфортно почувається в колективі. Своїми внутрішніми переживаннями вона може ділитися тільки з найкращими друзями — Яною і Сенею. Вона слухає музику, зависає в соцмережах, тусується переважно вдома. Можливо, Маша і переживає за свій вступ до універу, але найбільше її хвилює інше — закоханість в однокласника Сашу. Запросити його на повільний танець під час дискотеки для неї неабиякий виклик. Тож до чого приведе запрошення на танець? Чи залишиться Маша з розбитим серцем?

Найбільша цінність фільму в тому, що тут на першому плані не буденні заїжджені суспільством проблеми, а справжні почуття і переживання. Тому і фільм вийшов справжнім.

"Памфір"

Світова прем'єра кримінальної драми "Памфір" режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука відбулася 2022 року на 75-му Каннському кінофестивалі.

Історія розповідає про мешканця Буковини Леоніда на прізвисько Памфір, який ненадовго повертається із заробітків в Польщі, щоб побачити свою родину. Син Назар хоче, аби батько залишився вдома, тож спалює його документи, а з ними випадково і сільський молитовний дім. Щоб захистити свою дитину та відшкодувати борг за пожежу, Памфір змушений згадати своє минуле, в якому він успішно займався контрабандою. Чи зможе Леонід піти на угоду з совістю? Які таємниці приховує його молодість? Та чи вдасться головному герою захистити свою родину від кримінальних авторитетів? Дізнаєтесь, подивившись фільм.

"Памфір" вражає своєю глибиною. У сюжеті вміло поєднується мирне село, де всі жителі регулярно ходять до церкви, та безжалісний кримінал з нелюдськими законами.

Карпати відіграють особливу роль декорацій, які підсилюють естетику фільму. Тут нема вилизаних кадрів. Природа жива, містична і тривожна водночас.

Жоден з акторів не бачив повного сценарію, лише сцени зі своїм персонажем. Це було зроблено режисером навмисно, аби кожен з акторів занурився саме у свою роль.

У фільмі присутня і еротика. До речі, сцену, в якій Леонід кохається зі своєю дружиною, знімали 12 годин. Наразі критики називають її найкращою еротичною сценою в українському кіно.

Особливий момент фільму — це карнавал Маланки. У фільмі він показаний як бал Сатани. Це ніч-посвята, коли герої фільму зустрічаються зі своєю долею і навчаються приймати відповідальність. Саме під час Маланки маски зірвано, і ми спостерігаємо потужний фінал, який змушує переживати неймовірну палітру різних емоцій.

"Памфір" — це важка психологічна глибока кримінальна драма. Але, безперечно, це один з найкращих українських фільмів, які точно варто подивитися.

Читайте також: Від "Великого диктатора" до "Крашанки": іноземні та українські комедії, які варто подивитися