Як підготувати дітей до школи: "Утро Дома" із психологом Катериною Гольцберг

Сьогодні, в останній день літа, багато мам і тат готуються до 1 вересня — початку нового навчального року дітей. Готовність до школи — дуже актуальне питання для батьків.

Як підготувати дітей, щоби мінімізувати їхній стрес, як навчити радіти першому дню навчання, а також про те, з якими труднощами найчастіше зіштовхуються першокласники — розповіла дитячий і сімейний психолог Катерина Гольцберг в ефірі програми "Утро Дома".

Ведучі — Костянтин Войтенко та Анна Кузіна.

— Підкажіть, які слова сказати дорослій дитині, щоб вона 1 вересня радісно взяла рюкзак і пішла до школи?

— Знаєте, зараз дуже популярні меми, коли радісні батьки зачиняють двері та відкорковують шампанське. Але мені б хотілося, щоби більше в цьому сенсі ми думали про дитину. Не про себе, а про те, що відчуває дитина. Щоби вона йшла до школи не з почуттям, що це щось жахливе. Найчастіше у нас ставлення до школи, як до якоїсь тяжкої праці, абсолютно неприємної, незручної, невигідної. Школу не треба любити. І це декларується, на жаль, дорослими.

Діти ж сканують наші дорослі послання. Вони розуміють: якщо батьки так ставляться до школи, як до якогось жаху, то, напевно, це так і є. І ми маємо їм говорити, що там буде круто, дуже цікаво та пізнавально.

— Чим відрізняється психологічна підготовка першокласника від підготовки дитини, яка переходить до наступного класу?

— Найскладніше, як це не парадоксально прозвучить, в першому класі — це сидіти і не розмовляти. Тобто практично не рухатись. Те, що дуже часто потрібно чомусь у школі. Хоча, в принципі, дитина має рухатися. Наше "не бігай по коридору" — це неправильно.

Дитина має рухатися, це її природна потреба. Але і до цієї ситуації ми її можемо підготувати. Багато батьків готують, до речі, більш інтелектуально. Вони кажуть: "Щоб ти мене не ганьбив". Знову-таки, про кого вони турбуються більше? Про себе. А ми турбуємося про дитину. Що вона вміє: спілкуватися, знайомитися з іншими дітьми, підкорятися певним розумовим правилам, мати навички самообслуговування, сходити до туалету. Просто елементарні речі ось бувають — застібнути ґудзики на сорочці, наприклад, переодягнутися самостійно, попросити про допомогу. Ось якщо я не можу застібнути, — так сталося, не навчили мене, — я маю не боятися попросити про допомогу в дорослого. І ми маємо пояснити, що це нормально. І дорослий не буде тебе лаяти і соромити, говорити: "Як це ти не можеш застібнути?". Він просто підійде та допоможе тобі застібнути.

Є необхідність дотримуватися правил. Але правила мають бути максимально зрозумілими дитині. Якщо вони незрозумілі, то дорослий має розшифрувати. Відступити чотири клітинки — це незрозуміло. Відступити звідки, як це робиться, що це таке. Є деякі механічні дії, які ми маємо показати. І ось дуже багато дітей губляться в просторі. Вони ніби серед сотні дронів перебувають, що рухаються на різній швидкості, з різною висотою і дзижчанням. І їм стає страшно. І що у дитини, яка реакція? Завмерти. І тоді вона вчитися не може.

Якщо ми організовуємо навчання у вигляді цікавих для дитини форм, де є взаємодія, групова динаміка, де є можливість проявити себе, то вона йде до школи з більшим задоволенням, ніж у той колектив, де змагальний індивідуальний рейтинг кожен складає. І це теж може демотивувати.

Ми говоримо про компіляції всіх речей, у сукупності. І в ігровій формі, і у формі спілкування, і у формі навчання. Без навчання неможливо. І мотивувати дитину тільки на гру теж нерозумно.

— А як правильно мотивувати дитину?

— Багато батьків мотивують зараз дітей грошима. І я вважаю це неправильним.

Є дві речі, за які дитина не може отримувати гроші: за допомогу близьким і за навчання. Це те, що має бути її внутрішньою потребою. Ми ж високоморальних людей виховуємо, сподіваюся. Ми можемо брати гроші, як стипендію від держави, і нести її додому, але ми не можемо брати від батьків, в принципі, тому що це моя повинна бути задача.

— Як же тоді мотивувати?

— І тут заохочення працює. Але заохочення іншого роду. Припустимо, ми придумуємо якусь табличку, як сітка календарна, ми в неї наклеюємо щодня умовний успіх. Якщо його немає, значить, пропущено. І за якусь кількість успішних днів, коли ми добре щось робили, у нас буде так само щось. Припустимо, покупка якогось лего. І ми можемо певною мірою монетизувати успіх дитини, але не просто даючи гроші. Приз, який складається з малих кроків, завжди кращий, ніж куплений наприкінці десь велосипед. Це не мотивує. Дуже важливо уникати знецінення, жорсткої критики, навішування ярликів "неук", "дурень", "виростеш неграмотним". На жаль, батьки цим грішать.

— А ось коли порівнюють з іншими?

— Так само. Жахлива штука — порівняння. Дитина приходить, говорить: "Я отримала 8". А мама відразу запитує: "Відмінниця Петрова скільки отримала?" — "Теж 8". —"О, нічого так. А двієчник Сидоров скільки отримав?"— "Теж 8". "Ага, ти як двієчник Сидоров?".

Розумієте, все одно присутнє порівняння. Яка різниця, як навчаються Петрова, Сидоров? Нам важливо, як навчається наша дитина. Нас влаштовує ця 8 — відмінно. Все, молодець, візьми пиріжок.

— Сама система оцінок, вона провокує порівняння. Наскільки важлива система оцінювання в школах?

— Звичайно, та система, яка існувала раніше, була дуже жорсткою. Часто вона відображала ставлення вчителя до конкретного учня. Не подобається мені Сидоров, я йому буду ставити за те ж саме 8. А ось ця мені дівчинка подобається, — мила, добра, у неї з математикою все добре, однак із письмом — не дуже. Гаразд, поставлю їй ... Ось це погано. Чому ЗНО прогресивне в цьому сенсі? Там безособистісний дещо підхід. Але, в принципі, якщо підтримувати цю оцінку якимись коментарями, ось тоді вона може добре звучати. Тобто "Ти сьогодні був крутий, 8 — це була прекрасна вісімка. Ти просто перевершив себе". І тоді такій оцінці теж радієш.

— Є така думка, що навчання — це справа дітей, вони мають самі цим займатися, мовляв, навіть батьки не мають допомагати виконувати домашнє завдання. Наскільки це конструктивно? І чи правильно?

— Ось ми, наприклад, вирішили навчити дитину застеляти ліжко. Ми можемо 10 разів показати, і вона не буде розуміти. Але якщо ми разом із нею зробимо це енну кількість разів, через якийсь час дитина скаже дуже важливу фразу: "Я сама". Але проблема в тому, що батьки не чекають цієї фрази. Вони зробили, і кажуть: "Так, тепер сама".

І дитина лякається, раптом не так зробить. Зрозуміло, що про ліжко — такий простий приклад. Але ось уявіть собі, що вона ще не впевнена в собі, дитині потрібен супроводжуючий, який говорить: "Молодець, давай-давай". І все менше і менше має бути цієї участі, коли ми бачимо, що в дитина вже виходить. І коли вона говорить: "Я сама", вже точно впорається. Ми не маємо підганяти. Десь класу до третього дитина потребує того, щоби батьки її супроводжували. Десь до 9-10 років. Далі вже має сама. Якщо вже пізніше ми робимо уроки з дитиною, це ми десь вже щось упустили.

— Як зробити так, щоби вчителі в школі знаходили підхід до твоєї дитини? Або як знайти таку школу, аби не всіх під одну гребінку оцінювали?

— Знаєте, я саме ходжу по школам і навчаю вчителів цьому. Ось просто ходжу, бо саме їх треба навчити. Тому що, по суті, те, що на відстані руки є, ми можемо загуглити, й може і не має сенсу це вчити. Ми можемо розширювати інтелект за рахунок інших речей. Експериментальних якраз. І ось в цій ситуації нам, як батькам, і як вчителям, потрібно розуміти все ж таки, на яку візуальну, кінестетичну, або аудіальну сферу впливати. В принципі, в будь-якому навчальному закладі мають бути задіяні всі компоненти. А у нас, на жаль, раніше був упор лише на візуальній. Зараз дуже багато дітей аудіалів. Вони ж усі в навушниках ходять, вони із задоволенням слухають аудіокниги. Вже є дослідження, які говорять, що аудіокниги сприймаються нашим мозком точно так само, як і візуально. Вибачте, є люди, припустимо, сліпі, вони не можуть читати, але вони можуть слухати. І тому в цій ситуації це нормально. Ті ж образи виникають. Ми повинні намагатися використовувати всі, й потім дитина в результаті цих дій дійде висновку про те, що для неї краще.