Фільм "Будинок "Слово": інтерв'ю з режисером Тарасом Томенком та виконавцем головної ролі Дмитром Олійником

9 травня в український прокат вийшла стрічка, заснована на реальних подіях, — "Будинок "Слово": Нескінчений роман". Світова прем'єра відбулась ще 2021 року на 37-му Варшавському кінофестивалі. Це драматична історія про українських письменників покоління Розстріляного відродження, яких 1927 року зібрали мешкати в одному будинку в Харкові, та про пролетарського поета, який співпрацює з радянськими спецслужбами, аби стратити українських митців.

Режисер Тарас Томенко, досліджуючи історію письменників, спочатку створив документальну стрічку "Будинок "Слово", яка вийшла у 2017 році. А вже потім випустив художній фільм.

Про обидва фільми — документальний та ігровий — в програмі "КіноХаб" телеканалу "Дім" розповідають режисер Тарас Томенко та виконавець головної ролі Володимира Акімова, актор театру та кіно Дмитро Олійник.

Ведучий — Олекса Гладушевський.

— За результатами третього вікенду стрічку "Будинок "Слово": Нескінчений роман"подивилося 83 тисячі глядачів, і за три тижні прокату вдалося зібрати близько 13 млн гривень. Ви задоволені результатом?

Тарас Томенко: Я дуже не задоволений, хоча вважаю, що це рекордні показники для українського кіно в цей час. Але якщо просто подивитися на кількість глядачів — 83 тисячі — це населення одного маленького містечка в Україні, а хотілося б, щоб це подивилися і міста-мільйонники.

— Наскільки я знаю, сценарій фільму ви з Любою Якимчук писали майже 10 років.

Тарас Томенко: Ми почали, ще коли в нас не було віри, що це кіно може статися. Але ми розуміли, що над цією історією треба працювати. Ми розуміли, що на той час ми не знайдемо ні продюсерів, ні фінансування. Бо 10 років тому — це був Янукович, в Україні була політика русифікації — у кінотеатрах йшли російські фільми, на естраді — Кіркорови-Агутіни та інший непотріб. І ми розуміли, що з цією темою ми взагалі непрохідні.

Всі актори, всі режисери обслуговували російський кінематограф, а ми робили свою роботу.

Ми занурювалися в архіви, вишукували якісь неймовірні факти та деталі з життя письменників, поетів. Ми це складали, добували. В нас дуже було багато графіки. В нас був намальований будинок "Слово" — хто де жив, хто над ким, де могли перетнутися.

Величезна кількість матеріалу. Сценарій складався із 600 сторінок.

Ми знайшли дуже багато зображального матеріалу: у нас були фотографії, хронікальні кадри. І головне — це допити та доноси, які були на письменників.

З цього матеріалу ми зробили документальний фільм "Будинок "Слово", який вийшов у 2017 році. Він є у вільному доступі на YouTube, кожен може подивитися.

І далі ми продовжували роботу над сценарієм вже ігрового кіно. Ми виграли державний пітчинг (представлення ідеї кінофільму, презентація, — ред.) і розпочали зйомки фільму.

— Дімо, як ти доєднався до проєкту?

Дмитро Олійник: Вперше на проби я потрапив у 2018 році. Мене покликала кастинг-директорка Наталя Наталушко. Вона запропонувала мене Тарасові на роль Анатолія Петрицького — це художник тих часів, який теж жив в цьому будинку. Тобто спершу мене розглядали на роль Анатолія Петрицького, який потім у фінальному драфті [сценарію] був вирізаний.

Пам'ятаю, як я прийшов на проби. Ми ж з акторами спілкуємося, ось, Євген Ламах мені сказав, що запускається новий проєкт "Будинок "Слово". Я до 2018-го абсолютно нічого не чув про цей будинок, взагалі нічого не знав про це явище. Звичайно, прізвища митців того часу, які жили в цьому будинку, були мені відомі, але про саме явище, що їх зібрали під одним дахом, взагалі нічого. Я думав, що це якась вигадка. Моніторю в інтернеті. В "Вікіпедії" невеличка стаття. Бачу, що вже є документальний фільм.

Я коли вперше прийшов на проби, то вже знав, що в акторів, хто йшов на якогось конкретного персонажа, просили прочитати шматок з його творів, якщо це письменник або поет.

А в мене був художник Анатолій Петрицький. Я пам'ятаю, як Тарас каже: "Ну, Дмитре, прочитайте нам щось, можливо, з віршів". Ну, я розповів вірш, розказав про себе — і все.

Десь місяця два — нічого. Думав, ну все, значить, не пройшов. А потім Наталя мені знов пише: "Режисер зацікавився, хоче спробувати тебе на головного антагоніста - Володимира Акімова. Він не жив у цьому будинку, це вигаданий персонаж. Але приїжджай, спробуй. Ось тобі сценарій".

Тарас Томенко: Треба сказати, що внутрішньо я одразу для себе прийняв рішення зробити головну ставку на Діму.

— А як з'явився вигаданий персонаж Володимир Акімов?

Тарас Томенко: Акімов — це є темна сторона Хвильового як письменника (у травні 1933 року після арешту свого приятеля Михайла Ялового, який теж мешкав у будинку "Слово", 39-річний Микола Хвильовий вчиняє самогубство, — ред.).

Акімов — це той, кого Хвильовий вигадав, ми собі так уявляємо.

Весь час ще з дитинства, зі школи для мене було важливо зрозуміти, чому Хвильовий зробив цей вчинок (самогубство, — ред.). Найталановитіший письменник цієї доби, найгеніальніший, який пройшов загартування війною, пройшов Громадянську війну. Його водили двічі на розстріл, він уцілів після цього всього, Сталін його взяв на гачок.

Мені треба було зрозуміти, що відчував письменник Хвильовий за два тижні до самогубства. Я став копати глибше, став копати в його новелі "Я (Романтика)", бо це психологічний розлом письменника, коли він розірваний психологічно навпіл. Чи він є м'ятежним сином революції, який, безумовно, вірить в комуну, або він є сином матері, яку він вбиває [у новелі]? І тут цей розлом мені став ключем до розуміння Акімова.

Акімов — це є темна сторона Хвильового як письменника. Це як Мефістофель для Хвильового. Це те, що породив Хвильовий як письменник. Акімов — це унікальний персонаж. Він проникає в цей будинок,  через нього ми з вами бачимо, що там відбувається. І через Акімова ми розуміємо драму Хвильового. Тому що Акімов набирає силу як персонаж, і Хвильовий не може нічого зробити з цим породженим ним персонажем, єдиний спосіб — його вбити.

І коли Хвильовийбачить уві сні, що він його вбиває один раз, другий, третій, четвертий, а цей не гине, то Акімовкаже: "Я твій літературний персонаж, і ти зі мною нічого не зробиш". Це про відповідальність письменника. І тому Хвильовий розуміє, що єдиний шлях — вбити самого себе, тим самим вбивши це зло, ту віру в комунізм, віру в те, у що він вірив, забрати це з собою.

— Дмитро, багато хто говорить, що у цьому персонажі ви схожі на Путіна.

Дмитро Олійник: Те, що я схожий на Путіна, — це ж найклікабельніший заголовок. Глядачі заходять на нього, і давай дивитися. Це ж хороша замануха.

Я отримую різні відгуки. 90% відгуків — хороших, коли люди пишуть: "Ми його зненавиділи, ми хочемо вбити твого персонажа". Хтось каже, що ми ненавидимо твого персонажа і нам не подобається твоя гра. Хтось ще щось.

Але роль вдалася, по-перше, бо вона класно прописана. А коли є класний матеріал на рівні сценарію, то актору є що робити.

Тарас Томенко: Дмитро фактично зіграв Путіна, він зовні схожий на нього.

І він зміг передати природу цієї молі, цього окурка, як називають Путіна, який був ніким і став кривавим диктатором. Він зіграв цей шекспірівський прихід до влади.

Дмитро Олійник: Для мене це (показати Путіна, — ред.) не було головною задачею. Є певні схожості, й дівчата-гримерки робили мені спеціально такого чубчика. Я розумів, що в мене є певна зовнішня схожість. І навіщо тоді вдаватися до максимального пародіювання, максимальної схожості в рухах, в мові? Це було б занадто. Тому я тримав це десь там на підкірці, але працював над образом Акімова, як взагалі він вибудовується, що з ним трапляється.

— Дмитро, яка найскладніша сцена для тебе, як для актора?

Дмитро Олійник: Найскладніші — це сцени зґвалтування, де це було з партнеркою. Їх було дві — акторки Марина Кошкіна та Валерія Ходос. Там багато технічних моментів, це доволі травматичні сцени, і потрібно їх відпрацювати так, щоби не травмуватися і найголовніше — не травмувати партнерку. А ще зробити так, щоб це було правдиво, і щоб глядачу було важко це сприймати, дивитися на це.

Тарас Томенко: Я навіть коли монтував, то я весь час відводив погляд на портрет Сталіна, який висів на стіні, тому що я не можу дивитися те, що Діма там витворяє, це вище моїх сил.

— А чому кіно саме чорно-біле?

Тарас Томенко: Це рішення дуже важко далося для продюсерів, вони боялися, що це в прокаті може бути провал.

Для себе я визначив нашу стилістику як біло-чорне кіно. Не чорно-біле, а біло-чорне. Тому що в нас починається з білої гами, потім переходить в сіру, потім переходить в чорну. Ми хотіли, щоби в глядача під кінець фільму не вистачало повітря в грудях. Це все диктувало драматургію заради одного кадру — червоного, коли Акімов їх повів, вважай, на смерть.

Це є метафора знищення Сандармохського етапу, коли за три дні були розстріляні 1 111 українських поетів і письменники (з листопада 1937 року в урочищі Сандармох було розстріляно 1 111 із 1 116 в'язнів Соловецького табору, — ред.).

Камера опускається — і з'являється кров. Це був перший кольоровий кадр у фільмі та останній. І ось заради цього одного кольорового кадру ми зробили біло-чорне кіно.

— Яку найбільше критику ти зараз чуєш, як режисер?

Тарас Томенко: Я робив кіно для себе. Я розумів, якщо воно мені цікаво, воно, можливо, буде ще комусь цікаве. Я не задумувався про касу, я не задумувався про публіку. Для мене це взагалі було на останньому місці.

Я нещодавно зареєструвався у TikTok. Мотаю сторінки — один "Будинок "Слово". І це постить молодь. Вони відчувають цю непідкупність, вони відчувають цю правду.

Ви питаєте: чому таким є головний герой? В поганому українському кіно Хвильовий був би головним героєм і все, що з цим зв'язано.

Але це фільм для глибинного розуміння. І тому не всі верстви зчитують метафори, які ми позакладали. Людям, які мають брак освіти чи розуміння, хочеться зі своєї колокольні щось сказати. Наприклад, мені нещодавно сказали, що потрібно було не Акімова робити головним героєм, а письменника Смолича. Так візьміть і зробіть. А я 10 років не хочу про Смолича робити кіно.

Дуже круто, що фільм не залишає нікого байдужим, він збурює до емоцій, до того, щоби прийти після фільму і написати величезні пости у соцмережах та поділитися своїми враженнями, навіть критичними.

— Цікава історія зараз відбувається з українським кіно. Те, що ми прибрали росіян з нашого кіношного поля, дає можливість акторам пробувати себе дійсно в крутих ролях. Дмитре, ти один із самих крутих театральних акторів. В тебе велика кількість головних ролей в декількох великих театрах. Як так вийшло, що у тебе мало кіно?

Дмитро Олійник: Декілька факторів. По-перше, це конкурентоспроможність. Інколи ти можеш просто не підійти або завалити свої проби в тих чи інших проєктах. Другий фактор — є поняття типажу. Я сподіваюсь, що не застрягну в типажі, в якому мене вперше побачили в цьому кіно. І далі, можливо, будуть якісь запрошення на хороші проєкти. Сподіваюсь, що ще все в майбутньому.

Попередні випуски проєкту "КіноХаб":

• "КіноХаб": топ прем'єр 2024 року та найкасовіші фільми України
• "КіноХаб": Неоднозначність Каннського фестивалю та призові українські фільми, які варто подивитися
• Від "Великого диктатора" до "Крашанки": іноземні та українські комедії, які варто подивитися