Без грошей, житла і родини через допомогу Україні — історія волонтера з Німеччини Майкла Майєра у проєкті "Я не забуду"

Суворе виконання всіх законів, чітке слідування правилам, пунктуальність — такі синоніми має життя німців. Однак навіть вони готові порушити цю ідеальність, раптово перевернути все догори дригом, сісти за кермо і поїхати в невідомість. Саме так зробив герой нового випуску проєкту "Я не забуду" з Іриною Хоменко — Майкл Майєр. Про те, як німець опинився в Україні, хто виставив його за поріг і до чого тут румунська дівчина Емма, хто знайшов кохання в іншій країні, а чия сім'я пережила полон, розповідають герої програми.

Біженка з Херсонщини, якій Майкл Майєр допоміг оселитися в Німеччині

32-річна Олена Шаніна родом з Каховки, що на Херсонщині. Завдяки проваленому іспиту з легкої атлетики жінка зацікавилась одним із найстаріших олімпійських видів спорту. Тепер вона має звання кандидата в майстри спорту з академічного веслування і викладає дітям. Останні півтора року Олена живе в Німеччині, тому доєдналася до програми по відеозв'язку.

— В якому ви зараз місті?

— Ми зараз на півдні Німеччини, в чудовому місті Карлсруе. Це таке студентське містечко, дуже красиве, багато зелені, молоді. Вдома, звичайно, краще, звичайно, але, з огляду на ситуацію, тут добре. Незважаючи на мовний бар'єр, на все те, що доводиться переживати, найголовніше — моїм дітям тут добре, вони тут у безпеці. Вони ходять у школу, займаються футболом.

— Яку різницю у побуті ви відчуваєте між життям в Україні і в Німеччині? 

— По-перше, їжа. Українська їжа і продукти — це найсмачніше, що може бути. Німецька кухня досить специфічна, ми досі не можемо звикнути. Куштуємо щось, намагаємось новеньке для себе приготувати, але це не так смачно, як наше українське. Всім німцям подобається наш борщ. Перша страва, яку ми готували для нашої родини — борщ. Вони були в захваті!

— Раніше ви жили в Каховці і навіть брали участь у проукраїнського мітингу. Розкажіть про це. 

— Це було морально важко, але ми кожні вихідні виходили на мітинги з українськими прапорами і піснями. Збиралися на центральній площі міста і всі як один були налаштовані на те, щоб все скоріше завершилось. Було важко, але ми хотіли, аби українські прапори були на всіх будівлях, на своїх місцях. Життя в нашому маленькому місті для мене було дуже гарним — я мала роботу, друзів, хобі, все було чудово. 

Ми були на мітингу в Карлсруе. Українська спільнота тут часто проводить мітинги, фестивалі української кухні та музики. Ми беремо участь. Напевно, український прапор був першим, що ми повісили в квартирі, в яку ми переїхали. Частинка дому завжди з нами. 

— Коли ви брали участь у мітингу в Каховці, окупанти вже були?

— Вони були в нас з першого дня, з 24 лютого, але в саме місто не заїжджали спочатку. Першого квітня, тому ми зразу подумали, що це першоквітневий жарт, до нас прийшла російська влада, а над міською адміністрацією повісили російський прапор. Останній наш мітинг був третього квітня. Ми пробули буквально півгодини, а потім приїхали російські солдати на БТР, зі снайперами, з автомобілями, в які збиралися грузити тих, хто не був готовий із ними співпрацювати. Їх було чоловік з 200. Тоді нам стало страшно. Ми подумали, що, ну, напевно, це вже все, наша свобода закінчилась. Їхній командир сказав: "Мы даем вам 10 минут попеть ваши песни, и чтобы вас здесь больше никогда не было". Тоді вже в хід у них пішли шумові гранати. 

Я знаю, що п'ятьох людей вони забрали. Забрали одну дівчину, яка йшла в кінці колони і говорила їм: "Нащо ви сюди приїхали, ви нам тут не потрібні". Вони повезли її для "профілактичної бесіди", а в неї вдома залишились діти, вона багатодітна мама. Це було шоком для нас. Одразу з'явилося російське телебачення, по якому показували абсурдні новини. Коли я прийшла на роботу, директор віддав мою трудову книжку і сказав: "Я не знаю, що буде далі. Ми припиняємо нашу роботу". 

— І ви вирішили виїхати?

— Ми вирішили виїхати. Приїхали в Кривий Ріг о четвертій чи п'ятій ранку, почалась повітряна тривога. Мій молодший син в сльозах, в істериці питав: "Куди ти мене привезла? Я боюся. Вези мене назад додому". В нас там не було системи оповіщення, ми бачили, як літають ракети, і діти вже могли сказати, яка ракета летить. Але сирену ми вперше почули у Кривому Розі, і це було страшно. Потім ми  приїхали у Львів до моєї колеги, яка сказала, що відправляє мене в Німеччину. Сказала, якщо буде погано, то повернуся.

— Я знаю, що у Львові ви познайомилася з людиною, яка вам допомагала виїхати за кордон. Хто це був? 

— Так, у Львові ми познайомилися з волонтером Майклом Майєром. Він родом з Німеччини і, як я вже потім дізналася, у перші ж дні покинув усе в Німеччині і поїхав допомагати українцям — вивозив їх з України до Німеччини. Безкоштовно. Це була зустріч на вокзалі, яку ми не очікували. Ця зустріч змінила наше життя. 

— Куди він вас привіз? 

— Спочатку в Румунію, де в них є будинок. Вони туди привозять людей, дають їм можливість відпочити, привести до ладу себе, свої думки, а потім вже їхати в Німеччину. Я сказала йому, що не знаю, куди їхати, жодних варіантів не було. Він сказав, що є селище і родина, яка хоче нас прийняти до себе. Показав їм наше фото, а через півгодини надіслав нам фото цієї родини, їхнього будинку з басейном. Наче в казці якійсь. І ми поїхали, але вже з іншими волонтерами, тому що завдання Майкла — відправляти людей з України до Румунії. 

— Як вас прийняли у новій родині? 

— Це була молода німецька родина: чоловік Стівен, дружина Дженні і двоє дітей — Зоя та Фін. Невеличке село Лосхайм недалеко від Карлсруе. Вони зустріли нас як друзів, яких знають дуже-дуже довго. Показали наші кімнати, приготували їжу і речі. До нашого приїзду вони готувалися дуже серйозно. Допомогли влаштувати дітей у школу, тому що в Німеччині всі діти повинні відвідувати школу. Потім старший син пішов грати у футбол в місцеву команду. Вони нам весь час допомагали з документами, а потім в один прекрасний день сказали, що ми вже повинні стати самостійними і знайшли для нас в Карлсруе житло. Тут я закінчую курси німецької мови, діти ходять у школу. 

— А кохання знайшли собі там? 

— Ну, є людина, яка допомагає нам, яка поруч. Був період, коли дуже хотілося додому, а він мені говорив: "Чим ти хочеш займатися, що хочеш робити?". Я кажу: "Я не знаю, я в'яжу трішки іграшки". Він каже: "Давай ти зв'яжеш і ми тут презентуємо. Ти будеш нам в'язати, а ми будем це продавати". У них збираються волонтери для того, аби збирати кошти. 

— Хто вас познайомив? 

— Майкл. Вони гарні друзі, працювали разом, і він мені одного разу написав, що треба допомога. Перше питання було — що сталося в Майкла, що йому потрібно. Він каже: "Ні, все добре, але нам треба допомогти". Так і почалося все, з мого маленького хобі. Ми в'язали для них сердечка з українським прапором і з німецьким. 

— Зараз ви підтримуєте зв'язок із Майклом? Ваша дружба продовжується? 

— Так, він приїжджав до нас у гості кілька, коли ми ще з німецькою родиною жили. Постійно з ним спілкуємося в WhatsApp. Останнього разу, коли волонтери їздили в Україну, вони їздили в Харків. Я зв'язала, напевно, з десяток зайців та інших іграшок, які поїхали до діток у Харківську область. 

— Як Майкл вам пояснював, чому він вирішив допомагати українцям? 

— Він це аргументував тим, що в нього є діти і він бачить, як страждають сім'ї, матері з дітьми в Україні. Він хоче, аби українські дітки також були в безпеці. Зараз це вже для нього, як життя. Він без цього не може. 

Подружжя викладачів, які пережили полон і евакуювалися з Херсонщини

Подружжя Ірини та Віталія Кудлай більшість часу звертається одне до одного по-батькові, бо разом працюють в одній школі. Ірина — практичний психолог, Віталій був вчителем географії, а нині директор школи. Їх знає все село на Херсонщині, а віднедавна пара стала відома і правоохоронним органам України. 

Село Чернянка на Херсонщині, Запоріжжя, Дніпро, Київ, Солотвино, Румунія, Німеччина, Червоноград і знову Київ — такий шлях подолали Віктор та Ірина, аби розповісти свою історію у програмі "Я не забуду". 

— Ви пара педагогів і, ймовірно, це поклало на вас особливі обов'язки, коли почалася велика війна, а потім окупація? 

Віталій: Ми продовжили працювати дистанційно, онлайн. Частина педагогів працювала вдома, діти сиділи теж по домам, виходили на уроки в Zoom. Мета була все-таки закінчити навчальний рік і дати випускникам отримати дипломи. 

— Вікторе, я знаю, що ви були у полоні. Як це сталося? 

Віталій: В них була ідея-фікс — знайти бандерівців, нацистів або націоналістів. Одного разу я, йдучи додому, попав у їхню в'язницю. Я навтіь не знаю, як це пояснити. Була облава, по селу шукали зброю і тих, хто має проукраїнську позицію. Спочатку я побачив, що біля мого будинку зупинилися їхні військові, два БТР, виглядав снайпер. Мій будинок фактично взяли в кліщі. Як в кіно показують, так воно приблизно й було. Я їхав на велосипеді і думав, хто мене знає — пощастить чи не пощастить, а я загляну у двір. Проїжджав я по іншій стороні вулиці, коли назустріч мені з мого ж двору вийшла людина в чорному й у балаклаві і сказала: "Виктор Владимирович?". Кажу: "Да". "Директор школы?". Кажу: "Да".  "Заходите. Как вы можете объяснить наличие у вас военной формы и всего остального?". 

Ірина: Варіантів виправдовуватися і віднікуватися не було. Людина вже бачила портрет того, кого їм треба, і знала посаду, ім'я, по-батькові — все. 

Віталій: Вдома був обшук. Знайшли військову форму та певні інші речі. Сильно запитували, чи ми нацисти, бо форма військовослужбовця є. Я запитав: "А служити в армії і бути військовослужбовцем — це злочин?". Вони: "Нет, это не преступление, но, вам придется проехать с нами". Мене забрали до відділення поліції в Новій Каховці. Мене вразило, що спочатку мені наділи наручники і кинули до кунга, де вже був ще один наш односельчанин, який нещодавно закінчив нашу школу.

— Як до вас ставилися? 

Віталій: Камера була невеличка, чоловіка на два-чотири. Але постійно там знаходилося від 10 до 14 чоловік. У камері я провів три доби. Ми спали по черзі, сиділи на нарах по черзі, годували нас… Ну, якщо не забули, то погодували. Ранок починався з того, що вони відчиняли двері, ми вишиковувались до стіни і вони питали, чи ще ніхто не здох. Вночі перевіряли наші телефони. Я тоді вперше пошкодував, що в мене є купа фотографій того, що їм не подобалося. Він дістав мої фотографії з АТО. Коли ти о третій годині ночі чуєш мат, а потім: "Так у него есть гранатомет", ти вже чекаєш, що… ну все. А перед тим дуже побили хлопця, бо у нього було тату боксера.

Якісь вищі сили допомогли, бо телефон сів, а зарядку вони не знайшли. Таким чином ніч для мене пройшла спокійно. Зранку був допит ФСБ про те, що ж у мене в телефоні. "Так вам же, мабуть, уже доклали, що в мене в телефоні, ви вже все бачили. Я чув, як його вночі відкривали". — "Почему дерзите?". Поспілкувалися ми так. 

Ірина: Дуже велика подяка всім, хто розповсюджував інформацію, в Instagram наші учні дали оголошення про те, що викрали директора школи. За кордоном почало розповсюджуються і в нас по Україні. До того ж один наш учень, який закінчував в Одесі, а зараз вже працює, в академії МВС, одразу написав до прокуратури рапорт про викрадення особи. Завдяки цьому всьому Віктору вдалося вийти неушкодженим.

Віктор: Мені, я вважаю, просто пощастило. Вони, мабуть, хотіли показати, що можуть зробити будь-що і будь-з-ким, бо директор навчального закладу — особа публічна, його знають всі. 

— Коли ви виїхали з окупації? 

Віктор: 18 травня. 

— Скільки блокпостів довелося пройти?

Віктор: До сорока точно. 

— Куди ви дісталися, до якого міста? 

Віктор: 22 травня ми вже були у Запоріжжі. Після того поїхали в Дніпро, де прожили до грудня. Тоді ми Іру відправили до Німеччини, у неї стало гірше зі здоров'ям.

Ірина: Дуже стало прилітать, почалися панічні атаки. 

— Чому саме до Німеччини? Хто вас туди запросив?

Ірина: Олена [Шаніна] в черговий раз подзвонила і побачила, що далі вже затягувати нікуди. Сказала їхати до неї.  

— Хто допоміг вам виїхати? 

Ірина: Хто й Олені. Майкл. Я доїхала до Києва, звідти до румунського кордону. В Солотвино мене забрав водій-волонтер, перевіз мене через кордон. Він сам румун. Там мене зустріла Емма — кохана дівчина Майкла. Привела мене до себе додому, а Майкл ще був із черговою гуманітарною місією в Україні. За кілька днів він приїхав і ми познайомилися. Прожила я там три тижні.

— Як ви з ними спілкувалися? 

Ірина: Оскільки я в школі вчила німецьку, то намагалася говорити німецькою. З Еммою — за допомогою перекладача, тому що вона німецькою не говорить, а тільки румунською і англійською. А з Майклом трішки німецькою. На пальцях, скажімо так. За тиждень до нашого відправлення прибула дівчина з дитиною, якій Майкл теж допоміг. Ми всі разом поїхали. 

— Як довго вже живете в Німеччині? 

Ірина: Вже більше півроку.

— Звикли?

Ірина: Мабуть, трохи звикаю, але я не бачу себе за кордоном. Я однозначно буду повертатися в Україну. Чоловік тут, син, мама, чоловікові батьки, які досі в окупації.

— Зараз Ви приїхали в Україну побачитися з ними? 

Ірина: Так, в гості. З чоловіком зустрітися. Думала, що зустрінемося із сином, але він лишився в Харкові. Дуже сумую за ними, за домом, за своєю кухнею.

Евакуював і перевіз власним транспортом до Німеччини понад 1200 українців

34-річний німець Майкл Майєр до повномасштабного вторгнення працював у Швейцарії автомеханіком. Він захоплюється риболовлею та футболом, має трьох синів, а нині його бус пізнають у п'яти країнах Європи. Після новин про повномасштабне вторгнення Росії в Україну Майкл одразу вирішив допомагати українцям. Попри те, що війна зруйнувала його особисте життя, він евакуював і перевіз власним транспортом до Німеччини понад 1200 українців. Вже півтора роки він практично живе у дорозі. За підрахунками проєкту "Я не забуду", Майкл зробив більше 100 кіл з Німеччини до України. 

— Майкле, в якому в місті в Німеччині ви проживали та чим займалися до повномасштабного вторгнення Росії в Україну?

— Я жив у містечку поблизу Штутґарта, працював у Швейцарії автомеханіком. 

— Чому Ви вирішили допомагати українцям? 

— У мене були друзі з України, Росії і Польщі. Я зрозумів, що мушу допомогти, якщо склалася така ситуація. Мені було важко уявити, що за цих часів ми маємо війну, що в Німеччину також може прийти війна. Тому я й вирішив допомагати. 

— Як вам вдавалося поєднувати волонтерство і свою основну роботу? 

— На початку війни я працював у своїй фірмі, але через два-три тижні покинув. Вже як півтора роки працюю волонтером — на громадських засадах. 

— Тобто ви звільнилися?

— Саме так. 

— Скількох людей вам вдалося евакуювати з України до Німеччини? 

— Точно не можу сказати, але близько 1200 людей я зміг евакуювати і перевезти своїм транспортом до Німеччини. Дуже багато людей були розміщені в приватних помешканнях або в сім'ях, тобто не мусили йти у табори для біженців. Я завжди намагався віддати частинку свого серця, щоб люди могли легше пережити цю ситуацію.  

— Я знаю, що з Німеччини, з Європи до України ви привозили дуже багато гуманітарної допомоги і ніколи не їздили порожніми. Скільки ви завезли допомоги в Україну? 

— Гадаю, що вже понад 200 тонн: їжа, корм для тварин, армійський одяг. Усе те, що я отримував в якості пожертв, ми складали в Румунії, звідти я своїм бусом розвозив по всій Україні, де була потрібна допомога. 

— Скільки за час допомоги Україні ви проїхали кілометрів?

— Понад 150 000 кілометрів з початку повномасштабної війни. Інколи я був у дорозі 21 годину. 

— Ви дозволяли собі якісь перерви за ці півтора роки чи працювали нон-стоп? 

— Перші шість місяців були в режимі 24/7. Потім ситуація трішки стала легшою, і я десь на день вирвався виспатися і відпочити. Про відпустку я мовчу, тому що коли займаєшся волонтерською діяльністю, то ні про яку відпустку не можна говорити. Відпустку треба відкладати. Я отримую дуже багато запитів, бо ті, кому я вже допоміг, передають мій номер телефону далі людям, які потребують допомогу. Важко сказати: "Знаєте, у мене тиждень відпустки зараз, вибачте, я не можу допомогти". 

— Де ви берете кошти на допомогу Україні? 

— У мене є різні фандрайзингові акції, багато було приватних пожертв, своїх грошей я також дуже багато інвестував. Зараз я бачу, що градус допомоги дещо знижується, мені треба боротися за кожен євро, щоб планувати наступну поїздку. 

— Скільки власних коштів ви витратили на допомогу Україні? 

— Важко сказати, але думаю, понад 50 000 євро. Я придбав бус, потім були витрати на страховку. Подекуди це справді складно. 

— У вас взагалі залишаються кошти на особисте життя? 

— Усе моє приватне життя, власне, завершилось. У мене практично нічого немає, крім трьох чудових дітей. Інколи я маю менше, ніж біженці, але у мене є сила, і мої діти в безпеці та здорові. Я буду і далі допомагати тим, чим можу. 

— Ви були одружені? 

— Перед тим, як я приїхав сюди, я був одружений. 

— Що сталося?

— Можливо, в плані особистого життя це було не найкраще рішення — допомагати. Але що сталося, те сталося. Найголовніше — що мої діти зараз здорові і в безпеці. 

— Я знаю, що одного разу, коли ви повернулися додому з України, сталася неприємна ситуація — ваша жінка не чекала на вас… 

— Для мене так було начебто легше, бо я не мав дбати про дружину. Але, з іншого боку, дружина також не надавала мені підтримку у ті складні часи.  

— У вас була можливість хоча б забрати свої речі?

— Мої друзі забрали мої речі і в принципі я зараз маю усе необхідне. Але в Німеччині у мене житла не лишилося.

— Чи є у вас вже пара? 

— Я розлучений і зараз один. У мене немає стільки часу, щоб займатися особистим життям. 

— А ми сьогодні чули про дівчину Емму з Румунії…  

— Це також волонтерка, вона допомагає мені з самого початку війни. Фактично це вона дбає про біженців, коли я в Україні, дбає про тварин, яких я рятую. Щодня допомагає мені розвантажувати і завантажувати, проводить роботу в соціальних мережах. 

— То ви пара чи просто допомагаєте одне одному?

— Побачимо, що з цього вийде. Це непросто, але час розставить все на свої місця. 

— За ці півтора роки, що ви допомагаєте Україні, чи з'явилися у вас тут друзі?

— Так, звичайно. Я думаю, що у мене зараз є друзі і знайомі в будь-якому більш-менш великому місті. Для мене це зараз сім'я. 

— В Україні якою мовою ви спілкуєтеся? Вже почали вчити українську?

— Намагаюся, але подекуди це дуже важко для мене, тому що і в Румунії я мусив вивчати нову для себе мову, то ще й українська. Зараз я говорю німецькою, англійською, румунською і трішки українською. 

— Які слова чи фрази вже знаєте? 

— "Як справи", "дякую вам", "будь ласка", "ліво", "право", "Слава Україні! Героям слава!". Я буду намагатися в майбутньому використовувати цю мову, але зараз я просто не маю часу. У мене голова зайнята абсолютно іншими речами. 

— До війни ви бували в Україні? 

— Ні. 

— А вже після повномасштабного вторгнення які міста відвідали?

— Я б сказав, що вже більшість. Київ, Суми, Ізюм, Івано-Франківськ, Харків, Лиман, Запоріжжя. Я та моя команда ProMa отримали грамоту за нашу допомогу.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Медики були далеко, виїхали мінометники: героїчна операція порятунку військовослужбовця — у проєкті "Я не забуду"
• Чемпіонка світу і Європи з шашок: як 11-річна Валерія Єжова допомагає ЗСУ
• Майданчики для спорту й дітлахів, зона відпочинку та кінотеатр: як родина загиблого воїна відроджує село на Черкащині
• "Мрія" з підписом Залужного та Антонова: як Вікторія Сокіл з Миколаєва допомагає ЗСУ
• Життя після підриву Каховської ГЕС: історії мешканок Херсонщини у проєкті "Я не забуду"