Амнезії, пошкодження 33% черепа та участь у науковому фільмі: чому військовий Віталій так мріє зустрітися з лікарем із Дніпра

Щоб стати актором, можна проходити сотні кастингів. А можна стати героєм на передовій і потім протягом 2,5 років навіть не підозрювати, що потрапив у науковий фільм. Саме так трапилося з героєм нового випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко.

Два з половиною роки тому син Ірини Малкової безслідно зник під час обстрілу. Після місяця мовчання вона нарешті почула у слухавці рідний голос — Віталій вижив, але отримав тяжку черепно-мозкову травму. Лікар із Дніпра зробив неможливе і врятував його, проте зустріти свого рятівника Віталію потім так і не вдалося. 

Хоче зустрітися з лікарем, який врятував її сина

Матір пораненого Віталія, Ірина Малкова дуже хоче зустрітися з лікарем, котрий врятував життя її сина після поранення на фронті. Внаслідок травми 33% черепа військового було пошкоджено, і більшість лікарів не наважувалися на операцію. Проте Андрій Сірко з Дніпропетровська обласна клінічна лікарня ім. І.І. Мечникова погодився оперувати і зробив диво.

— Ірино, чи відомо вам, як звати лікаря, який оперував вашого сина? 

— Його звуть Сірко Андрій Григорійович. Я дуже-дуже хочу його побачити. Він врятував мого сина — зібрав йому голову, яка була поранена. У нього золоті руки. Він оперує воїнів ЗСУ. 

Коли до нас потрапили документи з військкомату, я показувала їх іншим лікарям, і вони, коли читали, навіть плакали. Череп був дуже розбитий. Там може бути і параліч, і кома. Це мав бути лікар від Бога, щоб таке зробити. 

— Чому ви раніше не почали розшукувати цього лікаря? 

— Ми шукали, намагалися зустрітися, але він то на виїздах, то в нього операція. Я — працівниця залізниці, провідницею була. У 2015-2016 році ми супроводжували військові ешелони і якось везли бригаду з військовими медиками. Хлопцям надавали медичну допомогу прямо у вагоні. Я бачила ці золоті руки, цей їх настрій. Ці лікарі на на що не звертають увагу і роблять свою роботу. Наші лікарі — боги. Я це бачила на власні очі.

Зараз в'яжу в госпіталі шкарпетки з собачої шерсті. Відправляємо хлопцям у Харків. 

— Скільки за час війни ви вже зв'язали пар? 

— За цей рік 149 пар. Раніше також ліпили вареники, кекси і відправляли хлопцям. Ще є наше вино.

— Розкажіть про вашу сім'ю. Віталій — ваш єдиний син?

— Ні. Віталій — це старший. У нас є ще молодший Олександр, який пішов по контракту у квітні 2021 року. Старший пішов, щойно нас почали обстрілювати — 28 лютого 2024-го. 

— Пригадайте той період, коли Віталій отримав поранення. 

— Напередодні в наше місто зайшли росіяни. Зв'язок зник. Моя душа в комок зібралася, дихати не можна було — я зрозуміла, що щось сталося. Вдома була стара бабуся, якій не можна нервувати, тож я йшла з хати, щоб вона не бачила, як я плачу. Час зупинився. Я не спала. 

Коли раптом дзвінок на Viber. Дівчина сказала, що зараз зі мною зв'яжуться і щоб я обов'язково взяла слухавку. У мене мурахи шкірою пішли. Тут мені дзвінок, і він каже: "Мамо, я живий". У мене все попливло, я впала на коліна, казала йому триматися і що все буде добре. Я так плакала, так голосила! 

— Що вам відомо про травму, яку отримав ваш син?

— Спершу він мені сказав, що це черепно-мозкова, але не силна, все добре. Вже потім лікар мені сказав, що то біда і постраждало 33% черепа. Тепер коли у нього сплеск емоцій і людина зазвичай плаче, він не може. Сліз немає, бо є проблеми зі слізними протоками.

— Після поранення Віталій повернувся до вас, на рідну Херсонщину, але потім знову переїхав, бо в тій обстановці йому було дуже складно перебувати, так? 

— Так, у нас дуже сильні обстріли йдуть. Бойові дії за шість кілометрів від нас. Ми відправили його в Чернівці. 

— Тобто зараз Віталій живе в Чернівцях, ви — на Херсонщині, а лікар — в Дніпрі? 

— Так. Віталіку в Чернівцях дали кімнату для проживання, а лікар — в Дніпрі, в лікарні імені Мечникова.

Військова психологиня, яка працювала з Віталієм

Військова психологиня Леся Прудіус познайомилася з Віталієм у лікарні, де він проходив реабілітацію після поранення. Спершу жінка з колегами не зізнавалася, що вони є психологами, аби не нарватися на спротив самих пацієнтів. Тож під виглядом волонтерів вони налагоджували спілкування з пораненими захисниками, аби визначити, кому з них необхідна нагальна психологічна допомога.

— Коли ви познайомилися з Віталієм, в якому стані він був? 

— Пригнічений, не йшов на контакт. Ми зайшли в лікарню як волонтери, не зізнавалися хлопцям, що ми психологи, тому що розуміли, що буде якийсь опір. Ми з хлопцями розмовляли, співали, а Віталік завжди був осторонь. Як фахівцю мені одразу було зрозуміло, що ось тут потрібна допомога. Але ми не можемо нав'язувати допомогу, треба було діяти якимись маніпуляціями та хитрощами. Акуратно, щоб не сполохати. 

— Як і чим ви допомагали Віталію? 

— Коли я дізналась, що його виписують, то приїхала машиною, щоб відвезти його туди, куди йому потрібно. На той момент він ще не йшов зі мною на контакт, але я побачила в ньому внутрішній стержень. Я зрозуміла, що йому треба допомогти, і він зможе. Потрібен був якийсь поштовх. 

Пам'ятаю, що була зима, холодно, сніг, каша під ногами, а на ньому кросівки літні, котрі вже розлазилися. Питаю: "Де твоє взуття?". Він: "Виплат немає, я не можу добитися". Тоді я лише спитала його розмір ноги і поїхала піднімати всіх волонтерів. Потрібен був 45-й чи 46-й розмір. Мабуть, о першій ночі мені зателефонували і сказали, що знайшли. Вже на 8-му чи 9 ранку у мене були ці зимови чоботи. Я приїхала до нього, відкрила багажник, а там — і взуття, і шкарпетки, і все інше, що дівчата-волонтерки йому склали. Ось це, мабуть, була точка довіри. 

— Чому ви Віталія возили до лісу? 

— Я довго шукала спосіб, як зробити так, щоб він відкрився, щоб почав говорити. Прийшла ідея — забрати в ліс і не відпускати. Точно ж про щось будемо говорити. Я йому зателефонувала і поділилась пропозицією. Ми поїхали в ліс і гуляли цілий день. Саме тоді пішла робота і він почав говорити. 

— До якої ініціативи ви залучили Віталія? 

— До волонтерства. Він на той момент вже допомагав — робив павербанки і передавав хлопцям. Але це були маленькі кроки. Я бачила, що він дуже хоче бути потрібним. Перше, ми почали робити збори хлопцям. Потім я стала його залучати до поїздок в лікарні, щоб провідувати хлопців з такими ж пораненнями. Він започаткував дуже класну акцію "Подаруй посмішку військовому". 

— Я знаю, що ви також здійснили одну з дитячих мрій Віталія. 

— Він мріяв стати стронгменом. Василь Вірастюк був його кумиром і він хотів хоча б селфі з ним зробити. А я подумала: "Чому би ні?". Це була афера століття, як ми казали, бо треба було влаштувати все так, щоб Віталій ні про що не здогадався. У нас вийшло познайомити Віталія з Василем Ярославовичем. Цікава була зустріч. Після того він почав тренуватись. Ми їздили на "Ігри нескорених" в Івано-Франківськ, брали участь. 

Цей лікар, з яким він хоче зустрітися — це людина, яка врятувала йому життя. Для хлопців дуже важливо дякувати. Вони вміють це робити — щиро і чесно. 

Отримав важке поранення на передовій і хоче подякувати лікарю, котрий врятував йому життя

Віталій Сапожніков став на захист України ще під час АТО. Протягом служби отримав кілька поранень та амнезій. Попри висновок "непридатний", він повернувся до війська після повномасштабного вторгнення Росії, однак невдовзі отримав чергове поранення в голову — тяжку черепно-мозкову травму і 33% пошкодження черепа. Багато лікарів не наважувалися оперувати його, окрім одного — з Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені Мечникова. Військовий понад усе хоче зустрітися зі своїм рятівником та нарешті подякувати особисто.

— Розкажіть, чому ви так хочете зустрітися з лікарем, який оперував вас у Дніпрі? 

— Спочатку я навіть ходити не міг. Отямився під'єднаним до всіляких апаратів. Він установив мені пластини. Це людина-янгол, ангел-охоронець, напевно. Він вдихнув в мене життя. 

— Я знаю, що раніше ви намагалися самостійно розшукати цього лікаря. 

— У 2024 році я заїжджав у Мечнікова, домовлявся з місцевими, щоб його побачити. Але він був не на місці. 

— Ви стали на захист нашої країни ще під час АТО і саме тоді отримали перше поранення — під Мар'їнкою, так? 

— У нас було дуже мало людей. Хлопці навіть витягали з себе осколки самостійно на місці. Не встигала "таблетка" приїжджати. Я був старшим механіком БМП роти. На другий місяць мене поставили командиром блокпоста. Мене якось присипало і контузія була. Тяжкі амнезії після того переніс — від одного до п'яти днів втрати пам'яті було. Це до 2021 року було. Я міг відкрити очі і не знати, що зі мною перед цим сталося. 

21 грудня 2021 року в Коровії Чернігівської області я отямився в снігу біля колій. Не пам'ятав ані себе, ані когось іншого. Я пройшов все село до магазину, директор якого викликав поліцію. Приїхала поліція і знайшла посвідчення Учасника бойових дій в рукаві. За цими даними з'ясувалося, що я стояв на обліку, оскільки таке відбувалося вже не вперше. За мною приїхала мама. Плакала біля мене, а я нічого не відчував, бо не впізнав її. 

— Після того поранення, вам вдалося повернутися до цивільного життя? Чи знайшли ви роботу? 

— Я працював на залізниці, тому вирішив повернутися. В комісії сказали, що я непридатний. На будівництві — теж. Поїхав у Польщу працювати електриком, на пилораму, у м'ясокомбінат. 2018 року мені мені запропонували роботу в країнах Балтії. 

— Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, ви, попри травми і часткову амнезію, одразу пішли на службу. І знову отримали поранення? 

— Так, ми зайшли в ліс, мали оглядовий пункт там і боєприпаси. Я оглядав територію, коли за 100-150 метрів знайшов орка. Я був без рації, тому швидко повернувся на пункт, аби сказати своїм. Однак почув "вихід". Боєкомплект здетонував. Мене присипало, шолом розірвало. Пам'ятаю, як по рації сказав: "Кавун трьохсотий". Почався бій, прибула евакуація, отямився я вже в госпіталі.

Лікар, котрий провів надскладну операцію і врятував Віталія

Андрій Сірко — завідувач Центру церебральної нейрохірургії Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені І.І. Мечникова. Щойно він отримав інформацію про надходження Віталія до лікарні і переглянув його знімки, чоловік відклав усі планові операції на той день і взявся до роботи над пораненим військовослужбовцем.

— Як ви дізналися про такого пацієнта, як Віталій? 

— В лікарні Мечникова ще з 2014 року є закритий чат "Морально стійкі нейрохірурги Дніпра". Чому така назва? Тому що не всі витримали цю навалу: хтось звільнився, хтось виїхав за кордон. Залишилися морально стійкі нейрохірурги. 

15 березня 2022 року я в цьому чаті отримав інформацію про те, що надійшов Віталій. Його номер був 258. Тобто він такий 258-й від початку повномасштабного вторгнення. Було написано, що травму отримав напередодні в Лисичанську, евакуйований в Бахмут, де була надана допомога бойовими медиками. Доставлений до нас у приглушенні. Там були комп'ютерні знімки томограми Віталія і відео. Я побачив важке, складне поранення. Зрозумів, що його потрібно оперувати під мікроскопом. Я сказав черговому лікарю: "Госпіталізація до реанімації, готуємо і сьогодні оперуємо. Відкладаємо планові втручання, які були заплановані на цей день". Тому що з 2014 року поранені військовослужбовці — пріоритет №1. 

— Ви завідувач Центру церебральної нейрохірургії? Як часто ви самі робите операції? 

— Я завідувач Центру, доктор наук і професор. Але я практикуючий професор. Я оперую щодня. Можливо, за виключенням понеділків, тому що понеділки у нас відведені на обходи. Я прокидаюся і о другій, і о четвертій годині ночі, коли надходить інформація і потрібно приймати рішення про хірургічне втручання. 

— Скільки людей ви прооперували, врятували з 2014 року чи з 2022-го? 

— З початку повномасштабного вторгнення наша лікарня прийняла більше 32 000 важкопоранених, травмованих військових і цивільних. Таких поранень, як у Віталія, прооперували більше 2000. Це найбільший досвід не лише в Україні, а й у світі, на жаль. 

Мій хірургічний досвід — більше 1500 операцій при травмі поранених, понад 3500 операцій при пухлинах головного мозку. Наш Центр спеціалізується на лікуванні хворих з нейроонкологічними захворюваннями, з пухлинами головного мозку. 

— Розкажіть про операцію, яку ви проводили саме Віталію. 

— Вона була складною в декількох моментах. Потрібно було видалити гематоми, кісткові уламки, металеві осколки. Два осколки пройшли близько біля судин мозку, котрі потрібно було зберегти. Крім того, потрібно було зберегти ділянки мозку, які знаходяться поряд, тому що вони відповідають і за мову, і за рухи кінцівок. Ми розуміли, що якщо ми не зробимо це ювелірно під мікроскопом, то людина, можливо, і виживе, але в нього будуть порушення, розлади мови, руху і психіки. 

Великий осколок знаходився в лобній частці — в тій зоні, яка могла призвести до судомних нападів, до посттравматичної епілепсії. Ми відразу провели первинну пластику дефекту черепу, який зайшли ці ворожі осколки. Ми закрили його титановою пластиною, щоб уникнути повторних хірургічних втручань. Я з задоволенням дивлюся на Віталія зараз. Якщо б не знав, що це наш пацієнт, то сказав би, що це звичайна здорова людина. 

— Якою була ваша реакція, коли дізналися, що вас розшукує пацієнт? 

— Шок, напевно. Пацієнти рідко шукають своїх лікарів. Я ввів у чаті прізвище і згадав. Не запам'ятовую обличчя, тому що мова йде про тисячі пацієнтів, але на все життя запам'ятовується та комп'ютерна томографія мозку. Це як відбитки пальців — її неможливо ні з чим сплутати. Запам'ятовується сама операція.

— Але для вас історія Віталія не закінчилася на операції. Є дещо, про що ні він, ні пані Ірина не здогадуються. Про що йде мова?

— Я не лише оперую, а і як президент Української нейрохірургічної асоціації, як професор, аналізую всі випадки для того, щоб навчити інших, тому що такого досвіду, як у нейрохірургів лікарні Мечникова, немає у світі. Я зрозумів, що потрібно робити відеоуроки, відеолекції. Один із цих відеоуроків подивилися сотні нейрохірургів по всій Україні. Це був саме випадок Віталія. Тобто, на прикладі випадку лікування Віталія нейрохірурги навчалися і завдяки цьому, я вважаю, було врятувано не одне життя. 

— Тобто це такий собі навчальний науковий фільм для лікарів? 

— Так, для нейрохірургів, хірургів, травматологів.

— Це правда, що ви зараз від початку повномасштабної війни лише вдруге виїхали із Дніпра? 

— Так. Перша поїздка була на зустріч із президентом України. З рук Володимира Зеленського у Маріїнському палаці я отримав відзнаку "Національна легенда України". Я тоді сказав, що національна легенда України — це не лише я, а й вся лікарня Мечникова, всі наші медики.

— Вас запрошували до інших країн. Чому відмовлялися? 

— Я дав собі слово, що поки йде війна, я буду своїми колегами в лікарні Мечникова.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Приїхала з Греції в Україну на похорон замість весілля — історія Оксани та її загиблого сина-військового
• Чому матір захисників не хоче повертатися у рідний дім: історія родини Петренків, у якій кожен — герой
• Після ампутації ноги мріє повернутися у футбол: історія 29-річного військового Сергія
• Робота в колонії, війна, втрата кінцівок, зору і слуху та блогерство — історія 28-річного Олега у проєкті "Я не забуду"
• Два роки шукав матір загиблого побратима: історія Валерія та його бойового сина у проєкті "Я не забуду"