Головна
Публікації
Україна
Спорт
Життя після Олімпіади, соцмережі та спортивна психологія: інтерв'ю зі стрибункою у висоту Іриною Геращенко

Життя після Олімпіади, соцмережі та спортивна психологія: інтерв'ю зі стрибункою у висоту Іриною Геращенко

Вчора о 20:30

Джерело: Телеканал "Дом"

У 2024 році легкоатлетка Ірина Геращенко перебуває на піку успіху, а свої медалі чемпіонату Європи у Римі та Олімпійських ігор у Парижі киянка здобула за величезної конкуренції з найкращими стрибунками у висоту. Про життя після Олімпіади, значення соцмереж у житті спортсменів, перші кроки у легкій атлетиці та найзаповітнішу мрію Ірина Геращенко розповіла в інтерв'ю програмі "Коло спорту" телеканалу "Дім".

Ведуча — Діана Звягінцева.

Життя після Олімпіади

— Після Олімпійських ігор були етапи Діамантової ліги, зустрічі з дітьми та журналістами. Чи був у вас час для себе і для відпочинку?

— Ми повернулися додому і відразу почали готуватися до етапів Діамантової ліги. У мене було ще чотири змагання. Заключений старт у сезоні був 14 вересня. Три старта з чотирьох відбулися за жахливої погоди — під дощем і з температурою повітря 12 градусів. Але це робота, це літній сезон — завжди може бути щось неочікуване.

Між цим я давала інтерв'ю. Дуже щаслива, що медаль допомогла мені ще більше спілкуватися з більшою аудиторією. Мене, напевно, ще уважніше слухають.

— Коли ви виграли "бронзу" у Парижі, ми з вами спілкувалися і ви сказали про своє особливе місце відпочинку — село, куди ви любите приїхати і де вам так тепло на душі. Чи вдалося туди заїхати бодай на день?

— На пів дня вдалося завдяки мамі, якій потрібно було привезти з городу домашні помідори і банки, бо закрутки на зиму потрібно робити. Ми з чоловіком з'їздили в село і вибрали помідори. Я також заїхала до бабусі з дідусем на кладовище і зустрілася з подружкою дитинства, яка також була у селі в той момент. Я набрала домашньої малини, молока, хліба з пекарні. Перезавантажилася навіть за ті пів дня. Думаю, після відпустки, до наступних зборів, у мене точно буде час, щоб ще з'їздити туди.

— Життя після Олімпіади ділить власне життя на "до" і "після"?

— Абсолютно ні. Я як була Іриною Геращенко, для чоловіка — дружиною, для батьків — донькою, для тренера — спортсменкою і "донькою", так і лишилася. Нічого суттєвого не змінилось. Я це зрозуміла, коли приїхала на перший етап Діамантової ліги. Я приїхала в статусі бронзової призерки Олімпійських ігор, дивлюсь — а все те саме. Ті самі люди, ті самі спортсмени, те саме харчування, ті самі готелі, той самий автобус на змагання і зі змагань, те саме ставлення. Це класно, коли воно не змінюється від того, чи є в тебе медаль, чи нема. До тебе ставляться по-людськи, по-нормальному, бо ти — людина в першу чергу. Я зрозуміла, що все в моїх силах. Але це зміни в мені. В оточуючих до мене нічого не змінилось, як і моє ставлення до оточуючих.

Ірина Геращенко. Фото: facebook.com/olympicua

Соціальні мережі та спортивна психологія

— Ви наголошували на тому, що дуже важлива реакція аудиторії і те, як ви з нею спілкуєтеся. Наскільки важливо спортсмену вести соцмережі зараз? Наскільки важливо там комунікувати зі своєю аудиторією?

— Дуже важливо. У мене додалось багато нових знайомих, з якими ми переписуємось після Олімпійських ігор. Найбільша моя комунікація зараз із дітьми. Я розумію, що несу відповідальність. Вони беруть із нас приклад не тільки як зі спортсменів, а як з дорослих людей. Ми показуємо їм стиль життя і те, чим ми харчуємося, як живемо, чим дихаємо, що робимо, як тренуємося.

Зустрічалася в Луцьку з дівчатками на змаганнях. Одна з тих, які підійшли до мене сфотографуватися, мала на заставці мою фотографію. Вона зізналась, що дуже захоплюється мною і всю стіну в кімнаті покрила моїми фото. У мене ледь сльози не пішли.

— Якщо зазирнути в майбутнє на років 20, життя Ірини Гращенко — це життя десь у спокійному місці, в тому ж селі? Чи це спілкування з дітьми, розвиток і мотивація?

— Чесно кажучи, коли ви сказали про "років 20", я спочатку подумала, що це буде мені 40… А мені буде вже 50. Це точно не буде життя в тихому, спокійному місці, тому що я люблю спілкування і рух. Я впевнена, що буде постійний розвиток і постійне спілкування з дітьми. Я думаю, що буду направлена в сферу спорту, але не в якості тренера. Можливо, це навіть буде команда в майбутньому. Зараз я ще чинна спортсменка і не збираюся переходити в інший статус. Я ще хочу стрибати і змагатись. У мене ще є резерви сили.

Я підписала контракт з Київським столичним університетом імені Бориса Грінченка і вступила на магістратуру за напрямом "Практична психологія". Мені це подобається. Хочу вивчитись на спортивного психолога і працювати з атлетами десь із 14-15 років.

— Наскільки великою зараз є питання психологічних проблем, адже ми живемо в умовах повномасштабної війни?

— Керівництво зараз нам говорить мотиваційне слово, коли ми приїжджаємо на змагання. Вони акцентують увагу на тому, щоб ми отримували задоволення, але при цьому викладались на максимум. Нас ніхто не змушує і не тягне за руки й за ноги. Хто є стресостійким і психологічно готовим до змагань, до суперництва, до статусу, в якому ти змагаєшся, той і покаже результат. У цьому всьому, дійсно, допомагає тільки психологія. Я би хотіла допомагати дітям ставати сильнішими в цьому напрямку.