Робота в колонії, війна, втрата кінцівок, зору і слуху та блогерство — історія 28-річного Олега у проєкті "Я не забуду"

Зараз в інтернеті можна знайти безліч курсів, тренінгів, майстер-класів із саморозвитку, прийняття себе і зміни сфери діяльності. Сьогодні можна бути касиром, а завтра — SMM-спеціалістом, або p журналістики перейти в криптовалюту. Безліч можливостей у вільному доступі. Але що, коли ці можливості раптово стають обмеженими, оскільки людина не може повноцінно ходити, бачити і чути. Саме у таку ситуацію втрапив герой нового випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко і вийшов із неї переможцем.

28-річний Олег Пономаренко став символом незламності. На фронті чоловік втратив ногу, руку, зір і частково слух, однак зберіг віру в життя і силу волі, яка захоплює тисячі людей. Олег наважився стати блогером, щоб показати, що навіть після найстрашніших втрат можна жити. Дружина — його найбільша підтримка. Вони разом показують, як проходить реабілітація, побут та діляться сімейним гумором.

Дружина військового, який після поранення став блогером

Коли після ампутації, втрати зору й слуху Олег наважився стати блогером, найбільшою його підтримкою стала дружина Аліна Пономаренко. Разом вони показують, як проходила реабілітація Олега, ділилися побутом та сімейним гумором.

— Коли ваш чоловік отримав поранення? 

— 23 серпня 2023 року. За місяць після того, як ми розписалися. Я вже була на шостому місяці вагітності. Приїхала до нього в госпіталь уже вагітною. 

— Як та від кого ви дізналися про те, що сталося з чоловіком? 

— Від його брата. Олег не виходив на зв'язок протягом чотирьох днів. Я стала переживати, тому телефонувала брату і сказала, що щось сталося. Він спочатку намагався мене запевнити в тому, що Олег на виїзді і там немає зв'язку. Я ж казала, що такого не може бути — він завжди щось мені писав. 

На четвертий день брат зателефонував і сказав, що Олег в лікарні. Це мене заспокоїло. Ми поговорили кілька хвилин, а на ранок відправилися в Дніпро.

— Поки ви не зайшли до палати, ви не знали, яке саме поранення у чоловіка? 

— Ні, я не знала. Перед самою палатою мені дядько сказав, що в Олега лишилися не всі частини тіла. Я зайшла в реанімацію. Палата була повна хлопців у тяжкому стані. Мій чоловік лежав там при тямі, але без ноги, без руки і з обгорівшим обличчям. Доводилося постійно змочувати йому губи, тому що навіть ті обгоріли. Я була шокована, але трималася.

Він дуже переймався, що не міг мене бачити. Гладив мій живіт і приговорював, що так хоче побачити сина. Я приходила додому з госпіталя і плакала. Я дуже хотіла, щоб він побачив. 

Через три дні його перевели в госпіталь у Києві. Спочатку була реанімація, потім близько місяця він пробув у відділенні офтальмології. Я жила з ним там. 

— Які операції робили Олегові? 

— Реампутація ноги і дві операції на очах, після яких він почав трішки бачити силуети та розрізняти кольори. Мене і сестру трішки став впізнавати, бачив, де розташовано вікно, трішки орієнтувався у просторі. Потім зір різко погіршився і зовсім зник. Зараз він розрізняє тільки день і ніч — на світло реагує. 

— У вас була реабілітація в Нідерландах, так? 

— Так, була якісна реабілітація. Допротезували і зробили повне обстеження організму. Перш за все, ми їхали для вирішення питання з очима, але вийшло так, що ми просто його реабілітували і протезували. Зір лікували вже в Україні. 

— І у цей же час ви народжували? Самі пішли на пологи?

— Так. Дуже хороший лікар у Харкові випав. Так співпало, що коли мене вели в родильний зал, зателефонував Олег і сказав, що він більше ніколи не буде бачити. Йому видали документ, що подальше лікування його очей — недоцільне. 

— Як назвали хлопчика? 

— Артем. Чоловік обирав.

— Зараз ви з чоловіком дуже активно ведете соцмережі. Коли і у кого з'явилася ідея блогерства? 

— Це була ідея Олега. Коли був у Нідерландах, вирішив треба щось таке робити. Ми знімали, я монтувала, разом викладали. Загалом, він — це рушійна сила. 

— Ви знімаєте щось на кшталт відеощоденників людини, яка проходить реабілітацію після поранення на війні? Чому ви вирішили це транслювати? Що ставили за мету? 

— Перш за все, хотіли допомогти таким же пораненим. Це дуже тяжко як фізично, так і морально переживати. Ми отримуємо дуже багато повідомлень з вдячністю. Негативні коментарі теж є, але більше хороших. Те, що ми робимо, комусь потрібно. Когось ми надихаємо.

— Як ви розділили роботу над блогом? Хто за що відповідає? 

— 50 на 50. Монтую і викладаю я, Олег може відповісти на повідомлення та коментарі. Ідеї разом шукаємо.

— Зараз Олег має протез на нозі. А що з рукою? 

— На руці також є протез, але малофункціональний. Ми будемо міняти ногу на електричне коліно, а руку на біонічну. Але це буде залежати від медичних показань. У нього практично немає зору, тому може не підійти.

— Наскільки зберігся слух? 

— Одне вухо на 80% пошкоджене, інше — на 50%. Дуже погано чує. Зараз користується слуховим апаратом. Ми  звертались в приватну клініку, де нам сказали, що слух на цьому рівні і залишиться. Вже пізно щось робити. 

Скоро йому будуть робити операцію на носі — септопластику. У нього була зламана вилична кістка, осколок потрапив, ніс зламаний, забиття гаймерової пазухи, забиття щелепи і струс мозку. 

Найбільша проблема — з очима. Можлива пересадка рогівки, якщо це буде доцільно. Але нам сказали, що ми  вже втратили дуже багато часу. 

— І при всьому цьому він завів такий позитивний блог?

— Так. Він постійно підбадьорює нас. 

— А як ви з Олегом познайомилися?

— Ми познайомилися на Новий рік з 2021-го на 2022-й в інтернеті. Він довго мені не казав, що є військовим. Коли ми з ним почали дуже активно спілкуватись і коли він приїхав, то сказав, що воює в АТО. 

Через два місяці почалась повномасштабна війна. Я поїхала до своєї мами, а Олег — на війну. 

— Тобто повноцінним, звичайним сімейним життям ви майже і не встигли пожити? 

— Так. Він, звісно, приїжджав у відпустки, але це не те. На жаль, отакі будні дружини військового. Однак найбільша трагедія в тому, що Олег так і не бачив свого сина. 

— Ви обговорюєте це вдома? Він не розпитує, на кого схожий син? 

— Ні, він не розпитував і я не підіймаю це питання. Для нього це болюча тема, як і для мене. На прямих ефірах у соцмережах у нього запитували, чи бачив він сина, чи хоче побачити, але він не відповідає на такі питання.

Побратим військового, який став блогером після поранення

Побратим Владислав Марунич першим прийшов у госпіталь до пораненого Олега. Зараз життєрадісні відеоролики військового з ампутаціями, втратою зору і слуху надихають Владислава та його колег і нагадують, що життя продовжується навіть під час війни.

— Як ви дізналися про поранення Олега? 

— Колись ми разом були у відпустці, і я запросив його разом із Аліною на своє весілля. Він приїхав, а після одразу поїхав на службу — на нуль.

На четвертий день мовчання я йому почав дзвонити, а він не відповідав. Я вже відчував, що щось не так. Потім у Facebook випадково натрапив на публікацію когось із знайомих про те, що Олег поранений і потребує лікування. 

Щойно його перевели в Київ, я приїхав. Його стан був дуже важким. Мені було боляче дивитись. Він не відразу впізнав мене, але коли вже впізнав, то був радий, що я прийшов, що не забув про нього. Коли в мене була можливість, я намагався завжди приходити до нього. Втрата кінцівки — це ще таке, але коли людина не бачить взагалі...

— Як ви ставитеся до блогерства Олега? Чи дивитеся його відео? 

— Так, звісно, дивлюсь. Позитивно до цього ставлюсь. Він мотивує всіх, не тільки військових. Життя продовжується. Потрібно жити.

Людина, яка була з Олегом у момент його поранення

По відеозв'язку до студії доєднався Єгор Жарко — побратим Олега. Єгор був разом із Олегом у машині в момент його поранення, яке призвело до ампутації двох кінцівок, втрати зору і слуху. Військовий поділився, що Олег завжди допомагав своїм побратимам і підбадьорював жартами.

Наразі Єгор і сам має протез руки та проблеми зі слухом. Він зізнався, що на самому початку навіть втратив бажання продовжувати боротися, але відео Олега повернули йому жагу до життя.

Втратив на війні дві кінцівки, зір та слух, і став блогером

Олег Пономаренко захищав Україну на фронті з 2014 року. Під час повномасштабного вторгнення РФ він отримав надскладні поранення, котрі призвели до ампутації руки та ноги, повної втрати зору та частково — слуху. Попри все це Олег не втратив позитив та бажання жити. Разом зі своєю дружиною Аліною він веде відеоблог, підтримуючи цим як інших поранених військових, так і цивільних громадян.

— Чим ви займалися до того, як потрапили на війну? 

— Працював на автомийці, в супермаркеті, а після закінчення навчання — у Харківській виправній колонії. Працював там, доки не прийшла повістка і мене не забрали в армію. Підписав контракт і відправився в зону АТО на територію Донецької та Луганської областей. Мені було 20 років. 

24 лютого 2022 року я був у своєї, тоді ще майбутньої, дружини. У мене були вихідні. Зателефонували з командування і сказали, що почалась війна, тож треба повернутися до військової частини. Мене довезли до Харкова, а далі до військової частини я ще п'ять кілометрів ішов пішки. Близько другої ночі з 24-го на 25 лютого я отримав поранення, після одужання від якого я повернувся на службу. Це ж моє місто, його треба було захищати. Як каже мій друг, краща реабілітація — на передовій. 

— В який момент ви зрозуміли, наскільки серйозні ваші поранення були цього разу? 

— Коли я почав горіти в машині, все було в тумані. Під час удару, при влученні снаряда я одразу втратив руку, а на нозі був відкритий перелом.

— Через скільки часу ви прокинулися в лікарні? 

— Днів 5-6 я перебував у комі. Отямившись, позвонив брату. Коли він приїхав із моєю дружиною, вони були трохи в шоці. Я жартував, що зараз вичухаюсь і піду штурмувати посадки. 

Що є, то є. Треба жити не вчорашнім, а завтрашнім. Не сталося нічого такого, що могло б мене зупинити. 

— Ви ще й у виші зараз навчаєтесь? 

— Так, на мехатроніці та агроінженерії. І записався на курси англійської мови. 

— Читаєте коментарі, які люди лишають під вашими відео? 

— Є люди, які підтримують чи співчувають. Однак є й такі, котрі пишуть негатив.  В основному це росіяни, але бувають і свої.

— Ви пройшли шлях від працівника колонії до блогера. Зараз можете назвати це своєю професією? 

— Основне моє завдання зараз — це лікування. У нас є карта, куди нам донатять кошти. З них ми іноді допомагаємо військовим збирати на дрони і на РЕБи. Якщо ми цю війну не виграємо, то за нас її ніхто не виграє. 

Професією блогерство поки що важко назвати. В майбутньому ми хочемо відкрити YouTube-канал для підтримки і допомоги. 

— Хто вам подобається із відомих блогерів, коміків? 

— Петро Бампер (учасник комедійного дуету "Бампер і Сус", — ред.)!

За ініціативи проєкту "Я не забуду", Бампер і Сус записали відеопривітання Олегу, в якому подякували йому за службу, похвалили його гумористичні відео, подарували квитки на їхній концерт та запропонували зустрітися особисто. 

Підтримати Олега вирішила також адміністрація готелю Ruta Resort Polyana. Військового та його дружину запросили на тиждень безкоштовно відпочити у них серед гір.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Два роки шукав матір загиблого побратима: історія Валерія та його бойового сина у проєкті "Я не забуду"
• Гендер-паті на кладовищі: історія вагітної дружини військового у проєкті "Я не забуду"
• Весільний рейвах для бійця із заповітом — історія 20-річного Максима у проєкті "Я не забуду"
• Названі батьки українських розвідників: як цивільні допомагають військовим
• Протезований наречений з вірусного відео шукає спонсорів — історія військового Михайла у програмі "Я не забуду"