320 000 гривень для ЗСУ та пісня з фіналістом нацвідбору Євробачення: дует пенсіонерів "А ми удвох" у проєкті "Я не забуду"

За півтора роки повномасштабної війни у кожного українця бодай раз виникало питання: "А як я можу допомогти нашим Збройним силам?". Якщо ви досі не знайшли відповідь, тоді варто згадати свою дитячу мрію, хобі чи заритий у землю талант, а головне зрозуміти, від чого ви самі отримуєте насолоду. Саме так вчинили герої нового випуску проєкту "Я не забуду" з Іриною Хоменко і заробили завдяки цьому сотні тисяч гривень.

Стала директоркою "Академії пенсіонерів"

45-річна Людмила Полях за освітою журналістка. Вісім років тому жінка не витримала столичного виру, повернулася до рідної Білої Церкви і стала там директоркою "Академії пенсіонерів" — проєкту створення клубів пенсіонерів, у яких ті займаються творчістю та опановують нові знання. 

— Що таке "Академія пенсіонерів"? Бо, чесно кажучи, я про таке чую вперше. 

— Коли наш місцевий підприємець мандрував за кордон, він побачив, що багато тих пенсіонерів подорожують після виходу на пенсію. На жаль, через низькі пенсії в Україні наші пенсіонери таке собі дозвілля не можуть дозволити. Тому ми створили клуби у мікрорайонах міста. За рік їх стало 33, а відвідувало їх майже 3000 пенсіонерів. Головна проблема людей старшого віку в тому, що коли закінчується робота і виростають діти, вони починають відчувати свою непотрібність. Вони зачиняються у квартирі, дивляться телевізор або виходять на лавку біля під'їзду й там сидять днями. Клуби дали їм можливість розкрити свої таланти: хтось вміє в'язати, хтось — вишивати, хто займається декупажем. На клубні засідання ми запрошуємо психологів, фітотерапевтів. 

Членів клубів ми називаємо академістами або золотолітками. Вони не знали, як організувати своє дозвілля. Тепер у них стали з'являтися ансамблі, танцювальні колективи, вони почали робити міні-вистави, розказувати вірші і гуморески. 

— Чому саме "академія", а не "школа" чи "інститут"? Чому називаєте їх золотолітками?

— Зазвичай заведено людей старшого віку називати "люди похилого віку", але ж вони не похилилися. То чому їх так називають? Ми вирішили називати їх або "поважного віку", або "золотого віку". В цьому віці людина має величезний життєвий досвід. На перших засіданнях вони порадилися і вирішили, що має бути саме така назва — "Академія". 

— Я чула, що учасники "Академії" навіть разом подорожують.

— Так, це один із напрямків діяльності "Академії", який націлений на те, щоб наші люди пенсійного віку могли кудись виїхати і щось побачити. Звичайно, вони не їздять по всій Україні, але на Київщині всі музеї, парки, дендропарки, сквери, церкви вже об'їздили. У них тепер проблема — придумати, куди поїхати. Їздили на Черкащину, в Чернігів, в Житомирську область. 

— За які кошти вони подорожують? 

— Кожен клуб отримує щомісяця певну суму коштів, і в них є вибір, куди їх витратити. Наприклад, на чаювання до чийогось дня народження чи відкласти на поїздку. 

— Одна сім'я з вашої "Академії" вирізняється з-поміж інших. Розкажіть про неї.

— Це подружжя Таскіри та Володимира Максюти. Переважна більшість відвідувачів "Академії" — це жінки. Чоловіки не дуже цим хочуть займатися. А подружжя — це взагалі рідкісний випадок. Спершу почала співати Таскіра, а потім до цього долучився і Володимир Петрович. Вони створили дует, а ми їх стали записувати. Володимир Петрович купив обладнання, створив сторінку на YouTube та Facebook, почав публікувати ці записи. Інколи вони це роблять прямо у себе на кухні, поки щось готують, інколи виходять на вулиці або їздять на якийсь фестиваль. Вони себе називають сімейним гуртом "А ми удвох". 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, вони почали співати на вулицях міста і таким чином збирати кошти на армію. В будь-яку погоду виходять: чи то спека, чи дощ, чи холодно, чи мороз. Кажуть, що нашим хлопцям в окопах значно важче, вони не дивляться на погоду і воюють кожен день, тому і ми маємо це робити. Таскіра також організувала свій клуб "Гармонія", у якому плели маскувальні сітки, збирали порожні банки і готували в них тушонку, шили невеличкі подушечки, щоб їх можна було використати в бліндажах.

Волонтер, через якого подружжя пенсіонерів передає кошти на потреби ЗСУ

38-річний Віталій Перебийніс вчився на хіміка, проте жодного дня за фахом не працював. З другого курсу він подався в сферу торгівлі. Зараз чоловік тимчасово холостякує, бо з початком великої війни його дружина та двоє доньок виїхали за кордон. Віталій розповів, що ще, окрім збору коштів співами, робить сімейний дует пенсіонерів для допомоги ЗСУ. 

— Як ви дізналися про Таскіру та Володимира? 

— Через соцмережі. Я побачив, що люди відшивають нижню білизну, а такий запит був від військових. Тому я набрав номер Володимира. Так ми познайомилися і почали співпрацювати. 

— Тобто про дует пенсіонерів ви дізналися не з їхніх співів? 

— Ні, про це вже потім дізнався. Вони ще шиють одяг для військових. Там рахунок, я думаю, на тисячі чи на десятки тисяч одиниць. 

— Скільки разів ви до них зверталися? 

— Певно, раз 10-15. 

— Чим ще, окрім одягу, допомагали вам ці пенсіонери?

— Постійно донатами допомагають. Тут теж рахунок на сотні тисяч гривень. Вони співають, люди кидають гроші у скриньку, а вони передають нам кошти на закриття запитів від військових. На моїй сторінці в Facebook висить список запитів, над яким ми працюємо. Якось подзвонив Володимир і сказав, що є певна сума грошей на закриття якогось із запитів. 

— Про які суми йде мова?

— Разові донати складають близько 5000-8000 гривень. За тиждень чи два тижні. Наприклад, хлопцям на Ізюмському напрямку були потрібні вогнегасники на машини-бензовози. Останнього разу ми збирали на ліхтарі Acebeam для зенітно-ракетного полку і нам не вистачало трохи, то Володимир закрив цей запит. Якщо навіть люди в свої 70+ заряджені йти до кінця, то ми, молодші, не маємо права опустити руки. 

Подружжя пенсіонерів, які співають на вулицях та збирають гроші на ЗСУ

71-річна Таскіра та 75-річний Володимир Максюти разом уже 51 рік. Подружжя має сімох дітей та сімох онуків. Кажуть, що один без одного вже не уявляють життя. Максюти стали блогерами з тисячами підписників, співають просто неба для містян та збирають гроші на потреби Збройних сил України.

— Як ви почали збирати кошти на ЗСУ своїм співом?

Таскіра: Ми вже в такому поважному віці і ледь не головою об стіну билися, чим допомогти, коли така лиха година на наше суспільство і державу прийшла. У перші тижні ми просто готували гарячі обіди. Потім дістали зі своїх скриньок, шаф і поличок все відкладене на інше життя і почали шити подушечки в бліндажі, щоб хлопцям було на що сісти чи голову покласти. 

Володимир: Коли ми ще до війни розважаючись співали в парку, нам бувало кидали гроші. Але брати їх було тоді незручно. Вже під час війни я подумав, чого б його не вийти зі скринькою до людей. Як зараз пам'ятаю, вийшли ми другого травня 2022 року і зібрали тоді 1600 гривень.

— Скільки коштів ви вже передали на потреби Збройних сил України? 

Таскіра: 320 000 гривень. 

— Ви стали вже досить відомими людьми. І як усі відомі люди, як блогери, ви вже отримали хейт за свою діяльність. Розкажіть, що сталося?

Таскіра: Коли ми почали з будь-чого шити білизну хлопцям, з'явився хейт — ніби-то ми завели новий вид заробітку, відкрили свій бізнес, шиємо типу для фронту, але продаємо на базарі і вже навіть купили собі машину. Насправді ж наша невістка з онуками поїхала за кордон і лишила нам свою машину.

— А що була за історія про жінку, якій ви дали гроші? 

Таскіра: Ми з нею шили пов'язки на рукава. Її єдиний син загинув. Вона казала, що для неї більше немає сенсу жити далі. В той день ми майже 5000 гривень від людей отримали і все до копійки занесли їй. Ми знаємо, що гроші ніяк не виправлять біду, але ну хоч чимось допомогти. 

— Як часто ви виходите співати на вулиці?

Таскіра: По чотири-п'ять разів на тиждень у різні локації міста. Я би і по п'ять годин співала, але Петрович мене обмежує. 

Володимир: Я не знаю серед нашого оточення того, хто б міг заспівати 40 пісень і три години без перерви. Тому я сказав, що три години і не більше. Як дуже спекотно, стоїмо в тіні або з парасольками від сонця. Взимку виходимо, якщо немає снігу та дощу і температура повітря вище чотирьох градусів. Замерзають, звісно, і руки, і ноги. Я їй картонку кладу.

Таскіра: Я Петровичу пошила рукавички з хутра на руки, бо в нього дуже мерзнуть руки. Я жінка гаряча! А йому треба на пульті мінусовки вмикати, а пальчики іноді вже так повідмерзають, що не може. Але він в мене хлопець такий, що не хоче в тих чуніках на руках стояти на людях.

— Чи замовляють у вас люди пісні?

Таскіра: Так. А ще буває дуже щемно на душі, коли проходить воїх поранений. Без руки, без ноги. Пісня в горлі комом стає. Замовляє пісню і стоїть в стороні, плаче гіркими сльозами. Квіти дарують, але я кажу, щоб несли квіти своїм мамам за те, що вони дочекалися їх. Буває молоді батьки замовляють пісню для своїх дітей, які на війні.

— Хто за що відповідає у вашому дуеті? 

Таскіра: Я відбираю репертуар. Дуже прискіпливо і ретельно. Він сидить на пульті, займається пошуком мінусовок, як звукорежисер. 

Володимир: Вона і командир, і соліст. Вона — все.

— Чому ви вирішили співати разом із дружиною? Ви ж могли б просто бути звукорежисером. 

Володимир: До 60 років ми ніде не брали участі. Дружина займалася дітьми, сім'єю. Коли ми опинилися в "Академії пенсіонерів", вони там згуртувалися і стали співати. А я по життю знімав на відео дружину. Змолоду ще. А потім подумав, чого б і мені не заспівати. Я є її виставляю, вона вже відома стала. Вже деякі діди стали хотіти з нею заспівати. В юності я на гармошці грав. Тому сказав, що хай вони зі своїми бабушками співають, а я свою в аренду давать не буду. З нею я буду співати. 

— Звідки у вас таке незвичне ім'я? Де ви народилися?

Таскіра: Я народилась у Казахстані, але захотіла побачити світ і у 18 років приїхала в Україну. Тут ми з Петровичем і познайомилися. Мама не хотіла мене відпускати, казала, що заміж піду тільки за казахи або за татарина. Але, кажуть, що шлюби призначаються на небесах. І ось ми вже 51 рік разом.

— Співати — це була ваша дитяча мрія?

Таскіра: В дитинстві я любила співати. Ставала на стільчик і в дзеркало співала Boney M та інших. Минули роки, і душа захотіла душевних життєвих пісень. 

— В чому секрет такого довгого і щасливого подружнього життя?

Володимир: Вона мені умови зразу поставила: "Якщо хочеш, щоб ми прожили щасливо, то сьогодні я роблю все, що я хочу, а завтра ти робиш усе, що я хочу". 

— Якщо сваритеся, хто перший іде миритися?

Володимир: Все залежить від розумної дружини. Вона йде, бо я впертий. Або дітей посилає.

Команда проєкту "Я не забуду" вирішила на один раз розбавити подружній дует і зробити з нього тріо. Для цього до студії запросили Мойсея Бондаренко — українського музиканта, скрипаля та військовослужбовця Збройних сил України. У 2022 року він під сценічним іменем Moisei взяв участь у Національному відборі на Євробачення-2023. Разом подружній дует і Мойсей Бондаренко виконали українську народну пісню "Ніч яка місячна".

Попередні випуски "Я не забуду":

• Без грошей, житла і родини через допомогу Україні — історія волонтера з Німеччини Майкла Майєра у проєкті "Я не забуду"
• Медики були далеко, виїхали мінометники: героїчна операція порятунку військовослужбовця — у проєкті "Я не забуду"
• Чемпіонка світу і Європи з шашок: як 11-річна Валерія Єжова допомагає ЗСУ
• Майданчики для спорту й дітлахів, зона відпочинку та кінотеатр: як родина загиблого воїна відроджує село на Черкащині
• "Мрія" з підписом Залужного та Антонова: як Вікторія Сокіл з Миколаєва допомагає ЗСУ