Їм так і не довелося побачитися: історія великого кохання онлайн гімнастки з Тунісу та воїна ЗСУ

Кохання у кожного своє. Комусь потрібні щоденні побачення, декому вечері при свічках, а комусь каблучка вже через місяць. Але все це не про взаємини на відстані. Через кілометри діють свої правила і свої терміни. Та почуття від цього не зникає. Навіть якщо особистої зустрічі так ніколи й не стається.

Одного дня гімнастка з Тунісу Рабеб Белаїд у соцмережі отримала повідомлення від незнайомця з України. Сергій Ушкевич займався акробатикою, тому у нього були спільні теми з новою подругою. Через два роки, 2020-го, вони вже були у взаєминах. Рабеб запросила коханого до Тунісу, але особистій зустрічі спочатку завадив ковід, а потім повномасштабне вторгнення.

Сергій пішов на фронт, й одного разу зник зі зв'язку. Рабеб знайшла у мережі його матір, написала їй, і дізналася, що коханого більше немає.

У новому випуску проєкту "Я не забуду" телеканалу "Дім" Рабеб із Тунісу та мама полеглого воїна з України уперше поговорять особисто.

Ведуча — Ірина Хоменко.

Кохана з Тунісу

Рабеб Белаїд через неможливість отримати візу до України, де триває війна, фізично не змогла бути присутньою у студії "Я не забуду", тому розповіла про історію свого кохання через відеозв'язок.

24-річна Рабеб у Тунісі працює тренеркою — викладає фізичне виховання та спортивну гімнастику для дітей.

— Рабеб, як ви познайомилися з Сергієм?

— Він мене додав у друзі у Facebook, надіслав запит у червні 2018 року. Я виставила відео, як танцюю. Цим і привернула його увагу. Ми почали спілкуватися просто як друзі. Я дізналась, що Сергій теж займається акробатикою, вчиться в естрадно-цирковій академії.

— Якою мовою спілкувалися?

— Англійською. Я його трохи вчила арабської, а він намагався мене вчити української.

— Коли дружба переросла вже у почуття?

— Сергій був гарним другом, допомагав з моїми проблемами, родинними, зокрема. Він все про мене знав, до чогось заохочував, мотивував. У наш час дуже важко знайти людину, яка говоритиме з тобою на дистанції, але стане дійсно хорошим другом. От я знайшла таку людину. Я побачила, як він любить свою маму. Його родина завжди була для нього пріоритетом. Тому я в нього закохалася.

У 2020 році ми вирішили, що потрібно побачитися. На той момент Сергій не міг приїхати, тому що працював у цирку і багато гастролював. Він тоді пообіцяв мені, що коли завершить робочий тур, я зможу приїхати до нього, або ж він приїде до мене. Я намагалася організувати це. Я змогла б знайти роботу в Україні тренеркою з гімнастики, шукала можливості, вакансії. Але війна, на жаль, все зруйнувала.

— Що змінилося у вашому спілкуванні з початком повномасштабного вторгнення?

— Ми вже не спілкувалися так багато як раніше, бо Сергій був на війні. Він вирішив захищати свою батьківщину. Він не так часто був онлайн. Міг надсилати повідомлення вночі.

Розмовляли ми лише по 2-3 хвилини, а потім він казав, що йому треба завершувати розмову. Я чула якісь сторонні звуки, й це мене лякало.

З початком війни я пропонувала, щоб його мама приїхала до мене, щоб бути у безпеці. А він відповів: "Ні, ми сильні, ми стоїмо. Я буду захищати своє місто, нічого не станеться з нашими жінками, мамами". Сергій пообіцяв, що як війна закінчиться, то він приїде до мене. Але вже не приїде.

— У липні 2022 року Сергій перестав виходити на зв'язок. Як ви його шукали?

— За 2-3 дні до загибелі він мені зателефонував: "Ребеб, зі мною все добре. Можеш зайти на мій профіль у Facebook, там ти побачиш моїх друзів, мою маму, родину. Якщо від мене не буде новин, то ти можеш з ними зв'язуватись. Бо ми не знаємо, що буде завтра".

Коли я побачила, що 2-3 дні він зі мною не спілкується, то відчула, що щось сталося. Я почала шукати його маму, знайшла її сторінку і побачила її пост про те, що загинув її син. Я писала спочатку друзям Сергія, ніхто не відповідав. Потім надіслала повідомлення дружині його брата. Лише мама Сергія мені відповіла.

— Що вона вам написала?

— Вона сказала мені правду. Я відповіла, що я з нею, і що я її дуже люблю, що Сергій в раю, бо він хороша людина. Я просто хотіла написати слова підтримки, щоб їй було легше.

— Як ви сприйняли загибель Сергія?

— Мені було дуже погано. Я згадала, як ми сварились через якісь дурниці, я жаліла про це. Ні він мене наживо не побачив, ні я його не побачила. У нас не було цієї першої живої розмови, я просто шкодую неймовірно, що так склалося.

— Після цієї трагедії ви почали спілкуватися з мамою Сергія.

— Так, я використовую перекладач, щоб вона мене розуміла. Іноді надсилаю англійський текст, і вона сама перекладає. Іноді вона мені пише українською. Буває, що ми не розуміємо одне одного, але заради неї я маю практикувати свою українську і намагатися зробити так, щоб вона мене розуміла.

— Про що ви з нею спілкуєтесь?

— Я завжди запитую, як вона почувається, кажу, що люблю її. Кажу, якщо їй щось знадобиться (гроші, будь-що взагалі), вона може до мене звернутися.

Я її називаю мамою. Я хочу, щоб вона відчула, що попри те, що вона втратила на війні двох синів, у неї є ще одна дитина, що у неї є дочка в моїй особі.

Я дуже хочу, щоб вона приїхала до мене у Туніс. Я буду надзвичайно щаслива підтримати маму Сергія. Вона чудова людина.

Родина Сергія

Завдяки проєкту "Я не забуду" Рабеб познайомиласяз Іриною Ушкевич — невісткою Сергія, дружиною його старшого брата Андрія.

Андрій Ушкевич до повномасштабного вторгнення займався працевлаштуванням людей за кордоном, перевезенням автомобілів на продаж.

На початку березня 2022 року Сергій вступив до лав ЗСУ, а Андрій спочатку почав волонтерити, але потім теж пішов на фронт, попри проблеми зі здоров'ям.

"В Андрія було запалення вушного нерва, тобто в нього був не 100-відсотковий слух. Наприклад, шепіт він не чув. І коли на фронті він отримав першу контузію, там вже 50% слуху не було, але, попри це, він усе одно йшов далі", — розповіла Ірина.

Спочатку в родині не стало Сергія, і майже через три місяці загинув Андрій.

"Один із їхніх побратимів підірвався на міні. Поки вони його реанімували, їх побачив ворог і почав стріляти танк. Було майже пряме попадання в нього. Останнє, що мені написав Андрій 2 листопада: "Люблю, цілую, обіймаю, добраніч". Це була остання SMS, яку я досі зберігаю", — поділилася дружина загиблого героя.

У Сергія і Андрія лишився третій, середній брат — Олег Ушкевич. Сергій ділився з Олегом про Рабеб, показував фотографії.

"Сергій загинув на позиціях у Харківській області, якраз вони помінялися з Андрієм, вони разом на позицію не виходили. Андрій з хлопцями покинув позицію, інші хлопці прийшли їм на заміну. Групу Сергія обстрілювали з танка. Він був разом зі своїм другом Василем зі Збаража, вони разом загинули", — розповів Олег.

Олег мав повідомити страшну звістку про загибель Сергія батькам.

"Андрій зателефонував, розповів мені, що сталося, і попросив не казати відразу мамі, а якось підготувати її. Але мама відчувала, що щось сталося. Вона ходила за мною, я не мав куди дітися. Я сів у машину, просто їздив селом, потім дочекався Ірини, і ми ввечері розповіли. У мами стався передінсультний стан, за декілька днів вона потрапила до лікарні. А після загибелі другого сина, Андрія, отримав інсульт батько", — повідомив він.

Після смерті двох братів трагедія в сім'ї Ушкевичів не закінчилася. Дружина Олега була вагітна, але у листопаді минулого року перед самими родами дитина завмерла — народилася нежива.

Мама Сергія

Рабеб раніше лише листувалася з мамою Сергія, але ніколи не говорила з нею телефоном чи через відеозв'язок. Ольга Ушкевич приїхала до студії "Я не забуду", щоб вперше поспілкуватися з коханою свого сина онлайн.

— Пані Олю, а що вам син розповідав про Рабеб?

— Вони познайомилися онлайн, вони зідзвонювалися, обмінювалися фотографіями. От Сергій одного разу розказував нам про Рабеб і каже: "Колись я поїду, і ви до мене приїде у гості, якщо в нас все буде добре".

Коли Сергій загинув, ми з Рабеб почали спілкуватися. Правда, через перекладач, бо я англійської не розумію. Але я зрозуміла, що вона хороша, співчутлива дитина, хороша дівчинка. Я була би рада, якби вона була в нашій сім'ї.

— Рабеб вже у вашій сім'ї.

— Так, вона називає мене "мама", і завжди каже: "Я тебе люблю, бо ти його мама". Ми її любимо, я її люблю, мені приємно, що сьогодні ми побачились.

— Сергій — наймолодший з ваших синів. Яким він був?

— Він був завжди позитивний і дуже наполегливий. Він дуже гарно до нас з батьком відносився. З братами дуже хороші стосунки були, з моїми донечками-невістками. У нас вся сім'я дуже дружна.

Коли Сергій загинув, працівниці шкільної їдальні згадували: "Він як заходив в їдальню, як сонечко завжди усміхався". І коли він вступив до Дубенського коледжу культури і мистецтв на хореографа, його теж називали "наше сонечко".

І позивний у нього був "Золотий", бо він був риженький в нас. Без веснянок, але волосся було як сонце.

Сергій закінчив коледж у Дубні на хореографа, залишився на рік там працювати. А потім приїхав до мене, і каже: "Їду до Києва, хочу вступити до циркової академії".

— А яким був Андрій?

— Андрій був також життєрадісний. Він завжди не сміявся, а реготав. Завжди намагався всім допомогти. Не було такого дня, щоб він до мене не зайшов. Навіть коли одружився і вони побудували на нашій вулиці свій будинок, він хоча б на кілька хвилин, але все одно заходив. Він дуже любив Іру, просто обожнював її та дочок.

— А правда, що про службу Сергія ви дізналися в магазині?

— Так. Сергій вже жив у Києві. Як почалася війна, він не їхав додому, казав, що не може добратися поїздом.

Я працюю в дитячому садку. У той час у садок поселили багато переселенців, і ми ходили допомагати, готували їм їжу. І ось я йду з дитячого садка, зайшла в магазин, і господиня магазину запитує: "Як ваш Сергійко?". Кажу: "Наталю, ти щось знаєш?". А вона: "Я краєм вуха чула, що він пішов на війну. Ірпінь, Буча".

— Як ви відреагували, коли й другий син пішов воювати?

— Я відчувала, що й Андрій піде, що не зможе лишитися осторонь. Я, звісно, розплакалася: "В тебе двоє діток, дружина-красуня". Я ж розуміла, що таке війна. Але Сергій пішов, сказав: "Не можу інакше". Потім й Олег вирішив піти у тероборону. У нас вдома були великі суперечки, намагалися зупинити його. Зрештою він нас послухав.

— Пригадайте той момент, коли вам повідомили, що Сергія не стало.

— Олег та Іра не могли мені ніяк сказати. Вони сіли в машину, їздили по селу, так час вигравали. Вони були підготовлені, мали укол заспокійливого, вкололи мені, бо дуже було важко, дуже.

— Ви напередодні нам розповідали страшні подробиці того, в якому стані знайшли Сергія.

— Їх послали на завдання вчотирьох. Почалися обстріли. Приліт. Василя (друга Сергія) розірвало повністю. Сергію уламок потрапив у скроню, вирвало м'яз правого плеча, нога була підігнута.

Але я хоча б бачила синів, я бачила, що ховаю своїх дітей.

Навпроти дитячого садка, де я працюю, організували алею пам'яті, а поруч церква у нас. І зі свого вікна на роботі я якраз на своїх хлопців дивлюся. Важко, дуже важко. Я через день працюю, і кожного разу заходжу на алею, у церкву — молюся за їхні душі, й за всіх, що загинув. У нас вже багато хлопців загинуло. Я знаю, що вони пішли до Бога, що в них все добре, вони вже вдома.

— Сергій дуже хотів поїхати до Тунісу, і Рабеб вас постійно запрошує до себе. Може погодитеся?

— Ми чекаємо, що Рабеб до нас зможе приїхати колись. Бо нам з чоловіком через стан здоров'я вже важко переносити дорогу, а його самого не лишу, бо він дуже важкий інсульт переніс. Але я вірю, що ми з Рабеб обов'язково зустрінемося.

— Пані Олю, ваша родина створила дві петиції на присвоєння звання Героїв України й Андрію, і Сергію. І зараз ви активно збираєте підписи. Я впевнена що ваша сім'я заслуговує на ці звання, як і всі інші сім'ї наших полеглих воїнів. Але все ж таки, треба зібрати ці підписи, а це завжди важкий процес.

— Люди, я прошу вас, не будьте байдужі, підпишіть петиції. Якщо не вдається самим, попросіть допомогти це зробити молодих, молоді вміють. Допоможіть нам зібрати ці голоси.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Амнезії, пошкодження 33% черепа та участь у науковому фільмі: чому військовий Віталій так мріє зустрітися з лікарем із Дніпра
• Приїхала з Греції в Україну на похорон замість весілля — історія Оксани та її загиблого сина-військового
• Чому матір захисників не хоче повертатися у рідний дім: історія родини Петренків, у якій кожен — герой
• Після ампутації ноги мріє повернутися у футбол: історія 29-річного військового Сергія
• Робота в колонії, війна, втрата кінцівок, зору і слуху та блогерство — історія 28-річного Олега у проєкті "Я не забуду"