"Я тепер нічого не боюся": акторка Лариса Кадочникова у програмі "Точка опори"

Лариса Кадочникова — акторка театру та кіно, лауреат державної премії України імені Тараса Шевченка, народна артистка України, легендарна Марічка з визнаного світом кіношедевру Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". Була дружиною режисера і оператора Юрія Іллєнка. Знялася в його стрічках "Білий птах з чорною ознакою", "Вечір на Івана Купала", "Криниця для спраглих". 

Зараз Лариса Кадочникова працює в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Після початку повномасштабного вторгнення Росії лишилася в Києві. У перші місяці війни знялася у документальному фільмі Дмитра Томашпольського "Лариса Кадочникова. Війна".

В авторському проєкті Світлани Леонтьєвої "Точка опори" Лариса Кадочникова розповіла про те, як змінився театр після війни, згадала зустрічі з Олександром Довженко, Сергієм Параджановим та роботу з Юрієм Іллєнко, поділилася стосунками з рідними, що в Росії.

"Як я можу поїхати?"

— Яким ви пам'ятаєте ранок 24 лютого?

— Я була вдома. О сьомій ранку пролунав дзвінок, що мене здивувало. Телефонував 24-річний хлопець із нашого будинку, ми з ним спілкуємося. Він сказав взяти документи, гроші, зібрати усе необхідне і кудись виїхати, бо почалася війна. Я була в шоці. Такий удар. Мов у кіно чи в театрі. Я подякувала йому і повідомила чоловіка Андрія. Він адвокат, спокійно сказав, що нікуди не їхатиме і залишиться тут. Тоді я теж вирішила лишатися в Києві. А як я можу поїхати без чоловіка, без рідного театру, без студії Довженка, без друзів, одна?

— Ви тоді усвідомили сюрреалізм того, що почалася війна?

— Ні, я б ніколи не повірила, що почалася війна, і що на нас напала Росія. 

— Ви живете поряд із площею Перемоги. Там були вибухи, ДРГ, БТРи — сильно було чути?

— Такого сильного страху я не відчувала з дитинства, коли дуже хворіла. Коли наступного дня пролунали вибухи, було таке враження, ніби мені з автомата у вікно стріляють. Я вискочила у коридор, стала бігати по квартирі. Гадала, що вже кінець. Це тривало кілька днів. Коли все затихло, я змогла опанувати себе. Я забула, що таке страх. Тепер нічого не боюся. Зараз під час повітряної тривоги люди стоять, розмовляють, сміються — як же людський організм протистоїть жаху і смерті.  

— Хтось зміг виїхати за кордон і тепер страждає там. Як ставитеся до них зараз?

— Я нікого не засуджую. Діти не мають чути вибухи, бачити цей жах, відчувати страх. Це залишиться з ними на все життя.

Я була ще маленькою, коли почалася Друга світова війна. Усіх тоді вивозили з Києва в Середню Азію, нас — в Туркменію. Їхали півтора-два тижні. Я пам'ятаю білі мішки і тоді мені здавалося, що це тіла. Коли ми приїхали, я почула повітряну тривогу. Стало дуже страшно. Я стала кричати: "Війна! Війна! Мамо". Запам'ятала на все життя. А зараз згадала з новою силою.

Фільм Томашпольского та знайомство з Фаготом

— Ви розповідали, що в перші дні війни вас врятували зйомки у фільмі Дмитра Томашпольського "Лариса Кадочникова. Війна". Як пройшли зйомки?

— На студії Довженка тоді нікого не було. Діма виконував усю роботу: був і оператором, і режисером, і костюмером. Ми були вдвох. Зйомки — для мене життя.

— У фільмі ви багато їздили містом. Не боялися?

— Ми їздили саме по тих місцях, що вже зруйновані. Було жахливо, дивно і незрозуміло. Мозок відмовлявся сприймати, що у Києві більше ста будинків зруйновано.

— В кадрі ви зустрічаєтеся з істориком і культурологом Сергієм Тримбачем, з філософом Вадимом Скуратівським, а ще з фронтменом гурту "Танок на майдані Конґо" Олегом Фаготом Михайлютою. Ви були раніше знайомі?

— Ні, я його не знала до того. Це було наше знайомство. Мені сказали, що він дуже хотів зі мною зустрітися. Це ще й був його день народження. Коли ми проїжджали блокпости, його всі впізнавали, а він представляв їм мене. Симпатичний молодий чоловік, дуже простий, так любить свою країну. Молодь його обожнює. Шкода, що так мало часу в нас було. Ми його потім запрошували на прем'єру, але він не зміг приїхати.

— Він боєць добровольчого батальйону "Реванш". Він з того покоління, котре зараз віддає свої життя за Україну. Що б ви сказали тим, хто зараз на полі бою?

— Нашим захисникам я б сказала, що пишаюся ними. Вони унікальні люди, не бояться смерті, люблять свою Батьківщину. 

Театр під час війни та "актрисі завжди вісімнадцять"

— Театр Лесі Українки одним із перших відкрився у Києві попри війну. Нарешті з його назви викинули приставку "російської драми". Як вам було знову опинитися на сцені після тривалої перерви?

— В театрі тоді майже нікого не було. Першим вирішили поставити "Актрисі завжди вісімнадцять" про видатну французьку акторку Сару Бернар. Я була дуже щаслива вийти на сцену у повний зал. В нашому ж театрі працює Театр Івана Франка, ми так потоваришували, стали сім'єю. Яке щастя працювати в театрі, рятувати душі людей.

— Вам близьке твердження "актрисі завжди вісімнадцять"?

— Так. Цю назву придумав художній керівник театру Михайло Резнікович, а я казала: "Браво!".

— Ви також граєте у постановці "Музика кохання" про видатну письменницю Жорж Санд. Що спільного між вами?

— У 12 років я прочитала її роман "Консуело" про співачку. Всі навколо так закохалися у цей твір і зацікавилися біографією письменниці. Вона сама себе створила і написала більше ста романів. Тоді в мене виникла ідея написати про неї п'єсу. Я вмовила дозволити постановку цього спектаклю в театрі. І мені дозволили.

— Ви 58 років працюєте в театрі Лесі Українки…

— Це мій другий дім.

Зустріч із Довженком та ювілей з Параджановим

— Чи зустрічалися ви особисто із Олександром Довженко?

— Я бачила його один раз. Це трапилося у Всеросійському державному інституті кінематографії, коли він поїхав з України. Це була людина, яка насправді любила свою Батьківщину. Він викладав, а я вступила на перший курс. Але він не був моїм викладачем — навчав режисерів. На той момент я бачила його на багатьох фото, а особисто — ні разу. Одного дня в приміщенні між двома аудиторіями хтось раптово вигукнув: "Довженко йде!". Ми всі розійшлися і притислись до стін. Він пронісся бігом. Для мене він був мов кінь з розкішною білою гривою. Пролетів повз — і всі охнули.

— Видатний режисер і оператор Юрій Іллєнко був вашим чоловіком і завжди знімав вас у своєму кіно. Ви були слухняною акторкою чи норовливою?

— Якщо його не будеш слухатися, вижене — стоїть черга акторок. Тому, звичайно, слухалася. Від мене він завжди вимагав більше, ніж від інших. І це правильно, вважаю. Я виконувала всі його вимоги. На зйомках "Вечора на Івана Купала" я бігала по коліно у холодній воді. Фільмували цілий день. Вони були у гелікоптері, їм було тепло. Був березень. Я тоді захворіла, з температурою сорок градусів потрапила у лікарню і пролежала там місяць.

— Ви часто розповідаєте про першу зустріч із режисером Сергієм Параджановим. Чи пам'ятаєте вашу останню зустріч?

— Це був мій ювілей. Він був у Баку, дуже хворий. Леонід Осика знімав фільм "Етюди про Врубеля" за його сценарієм і у нього виникло кілька запитань. Я дістала номер Параджанова, хоч Осика сказав, що до нього нереально додзвонитися і він у поганому стані. Я зателефонувала, а він взяв слухавку. Я запросила його на свій ювілей, він погодився. Приїхав пізно ввечері напередодні дня народження. Привіз коньяк, трави, солодощі. Я ридала від щастя. Наступного дня ввечері він теж був, не виступав, сидів у самому кінці. А наприкінці вечора вийшов у золотій шалі. Було дуже ефектно, здійнялися гучні оплески. Він побажав мені щастя і більше нічого. Тоді показав фрагменти нового фільму, розповідав про себе. Мій вечір перетворився у його вечір. Оце була наша остання зустріч.

— Ви вмієте розбивати чоловікам серця…

— І вони мені теж!

— То симпатій на знімальних майданчиках було багато?

— Знімав мій чоловік Юрій Іллєнко, він непростий хлопчик. Усі його боялися, він був жорстким.

Про рідних в Росії

— У вас в Москві жив брат — відомий кінооператор Вадим Алісов. Він довгий час працював з Ельдаром Рязановим. Він помер у 2021 році під час пандемії коронавірусу. Як це трапилося?

— Він був на дачі, коли йому стало зле. Швидка їхала чотири години, бо дача в ста кілометрах від Москви. Він помер дорогою до лікарні. А я не змогла приїхати, бо через пандемію все було закрито.

— У вас ще залишилися родичі в Москві?

— Так.

— Вони дзвонили вам після початку війни? Що казали?

— Плакали, просили вибачення. Це було несподівано. Казали, що люблять Україну і що, якби Вадим був живий, він би не пережив цього. Він різко виступав проти режиму Росії. Я завжди казала йому бути обережним.

— Ви зараз підтримуєте з ними зв'язок?

— Донька телефонувала спочатку майже кожен день — плакала, просила прощення. Зараз дзвонить рідше.

Попередні випуски "Точки опори":

• "Найбільша помилка ворога в тому, що він думає, ніби ми однакові": кінооператор Ярослав Пілунський у програмі "Точка опори"
• Про нормальне життя за ненормальних умов: акторка та ведуча Лілія Ребрик у програмі "Точка опори"
• Про Херсон, життя сім’ї в окупації та нову роботу в кіно: актор Яків Кучеревський у програмі "Точка опори"