Весільний рейвах для бійця із заповітом — історія 20-річного Максима у проєкті "Я не забуду"

Зазвичай вихованці спеціальних закладів для дітей мають одне бажання на всіх — дізнатися, чому біологічні батьки покинули їх, і знайти бодай когось із рідних. Герой нового випуску програми "Я не забуду" пішов далі — масштабував свою мрію настільки, що про неї навіть дізнався президент країни. 

28 червня 2023 року у Верховній Раді президент Володимир Зеленський зачитав заповіт військовослужбовця Збройних сил. У той час 19-річний навідник дронів Максим Нагорний перебував на Куп'янському напрямку. Про те, що його слова зачитав сам президент, молодий захисник дізнався від побратимів пізніше. Протягом місяця у бліндажах Максим писав про відбудову України та життя у сиротинцях, яких не має бути в країні після перемоги.

Наречена військового, який написав заповіт у бліндажі

Наталія Сюєва — наречена Максима Нагорного. Пара познайомилася через спільних друзів. Уже після тижня спілкування Максим зробив дівчині пропозицію руки та серця.

— Як давно ви знайомі з Максимом?

— Я його знала давно завдяки своїм друзям. Ми з ним спілкувалися, гуляли, а за тиждень він вирішив зробити мені пропозицію руки та серця. Звісно, я була в шоці. Він сказав, що хоч ми й недовго знайомі, але він хоче, щоб його хтось чекав з війни, а я йому дуже сильно подобаюсь. Я погодилася, але сказала, що ми дійсно не дуже сильно знайомі, тож мені б хотілося дізнатись його більше і лише потім ми зрозуміємо, чого хочемо. Так і вирішили. Відтоді минуло вже пів року.

— Познайомили коханого зі своїми батьками? 

— Так, він їм сподобався. Мої батьки завжди мене підтримують. Вони розуміють, що це я буду з ним жити і що це моє рішення. 

— Де ви живете разом з Максимом?

— Зараз, на жаль, ми змушені жити у його друга, який нас і познайомив. У нас поки немає за що знімати квартиру. 

— На які гроші живете? 

— Поки що я працюю баристою і маю свій онлайн-магазин букетів. Максим наразі не заробляє, бо він на реабілітації. Але він допомагає мені. Я впевнена, що в майбутньому, коли Максиму буде добре, він буде старатися для сім'ї.

Весілля поки що не плануємо, бо коштів немає. Хочемо лише розписатися.

— А якби фінансове питання не стояло, то ви б хотіли весілля? 

— Звісно! Сукню, фату, гарний розпис, ресторан. Я б покликала всіх своїх родичів, друзів.

У 19 років написав заповіт, який прочитав президент

20-річний військовослужбовець Максим Нагорний виріс у дитячому будинку. Хлопець вірить, що після перемоги діти більше не будуть втрачати своїх батьків та домівки. Його мрія — це країна, де кожна дитина матиме сім'ю та безпечне дитинство. Про це він написав у своєму заповіті. Складав його хлопець у 19-річному віці прямо на фронті.

— Максиме, ви стали відомим завдяки тому, що написали заповіт. Чому вирішили зробити це у 19 років?

— Щоб мене згадали, щоб змінити систему, щоб було краще ставлення до дітей. У 18 років у мене з'явилася ідея, а у 19 я вже написав заповіт. Я тоді боявся смерті. Думав, що не повернусь. Писав його протягом місяця в бліндажі, поки було тихо.

— Я знаю, що у вас є з собою текст цього заповіту. Зачитаєте нам, на вашу думку, найсильніший фрагмент з нього? 

"Ніхто не знає, кому вдасться повернутися живим та неушкодженим з чергового кровопролитного бою, а кому — ні. Я рядовий ЗСУ, молодий 18-річний солдат Максим Нагорний. Так уже сталося, що я круглий сирота, і якщо я загину за Україну, то не хочу стати рутинним чорнильним записом у бюрократичній статистиці втрат. У мене є мрія — прожити життя недаремно і, окрім здобуття перемоги на фронті, допомогти багатьом дітям-сиротам. Нехай цей текст залишиться в пам'яті, як прохання та побажання, щоб Україна ніколи не поверталася до попередніх помилок, а будувала найкращі у світі умови зростання для всіх дітей, а особливо — для тих, які опинилися без опіки батьків". 

— Фрагмент вашого заповіту у Верховній Раді зачитав наш президент. Як ви дізналися про це? 

— Спочатку я думав, що це розіграш від моїх побратимів, а потім мені показали відео. Я публікував цей заповіт у мережі, але був дуже здивований, коли сам президент прочитав його. Багато разів передивлявся це відео.

— Ви зростали в інтернаті. Розкажіть, як вам жилося у цьому закладі, як до вас там ставилися? 

— Жилося не найкраще. Там не всі погані, були і хороші люди, але більшість про дітей взагалі не думала. Це просто їхня робота, за яку їм платять. Умови там дуже погані. Мене неодноразово били віником та закривали без світла у "вонючці" — це кладова, де зберігаються усілякі брудні речі та взуття. 

— За що?

— Просто за те, що я їм не корився. Не хотів, наприклад, підмітати подвір'я, бо це мали робити двірники та прибиральниці. Була в нас ще кімната-одиночка "приймальна" — там лише диван і голі жовті стіни. Нас там закривали на скільки вони хотіли. Не кликали навіть на обід чи на зустріч із волонтерами, бо ти типу наказаний. 

Ображали і словесно. Казали, що ми будемо схожі на наших батьків — зіп'ємось чи знаркоманимось. А для дітей це і так болюча тема.

Працівники там влаштовуються сім'ями. Вони не заради дітей це роблять. Якось волонтери привезли нам печива, то медсестра, яка була сестрою нашого колишнього директора, забрала його і продавала у своєму магазині. 

— В якому віці ви потрапили до дитячого будинку?

— У чотири роки. Потім мене всиновила бабуся і її дочка. Любила мене і опікувалась мною тільки бабуся. Мачусі було все одно, чим я займаюсь, які в мене оцінки, де і з ким я гуляю.

— Скільки ви прожили в цій сім'ї? 

— До 15 років. Мачуха періодично кидала мене по інтернатам, тому що бабуся переносила дуже важкі операції і не могла постійно у повній мірі мною опікуватись. А мачуха поїхала в Польщу на роботу.

— Тобто коли бабуся не могла за вами доглядати, прийомна мати вас віддавала назад в інтернат?

— Так. Їй так було краще — не треба витрачати зайві фінанси і нерви. А виховувати підлітків важко. У тих інтернатах насправді не так, як вони показують для телебачення.

— Коли у вас виникло бажання відшукати своїх біологічних родичів? 

— У 16 років я зміг. Хотів і раніше, але не було комп'ютера чи смартфона. Було дуже важко, але я знайшов у соцмережах свою сестру і дізнався з архіву, що мої мама і тато вже покійні. Написав сестрі, чи часом не шукає вона якихось втрачених родичів. Вона відповіла, що є такий — Максимом звати. Ми зідзвонилися. Вона спочатку не вірила, що я дійсно її брат. Ми стали спілкуватися. 

— Ви з'ясували, за яких обставин опинилися у дитячому будинку? 

— Так, батьки зловживали алкоголем і померли. Це мені розповіла бабуся. Іванка була старшою, а я менший — зі мною складніше. У бабусі було ще двоє онуків, а пенсія… Самі розумієте. Тож вирішили Іванку залишити, а мене відправити до дитбудинку. Я розумію її. Вона — людина похилого віку ще й з сином на кріслі колісному. Це дуже важко, тож не засуджую.

— Бабуся взяла опіку лише над вашою сестрою? 

— Так.

— Чи відвідувала вас бабуся у дитячому закладі? 

— Їй не давали ніякої інформації, бо вона вже не сім'я. Іванка розповіла, що коли вона ходила у службу, щоб розшукати мене, то у неї стали вимагати дуже великі гроші. Корупція всюди.

— Як ви прийняли рішення йти воювати? 

— Я дуже любив армію, подобалась військова форма. Хотів показати, що мені не слабо. Я хотів стати офіцером, але в інтернаті вибору немає. Я собі пообіцяв, що після інтернату піду в армію, і в мене вийшло.

— На яких напрямках ви були? 

— Куп'янськ, Харківська область. 

— Як ви дістали поранення? 

— Був масштабний артилерійський обстріл. Мене попросили підмінити одного з побратимів. У мене тоді вже відморозило і руки, і ноги — нічого не відчував. Усе сталося швидко і коли влупило, я нічого не відчув. Побратим сказав, що у мене кров тече. У мене було поранення середньої важкості. Зробили операцію і пересадку шкіри, все промили, зашили. Пройшов реабілітацію і поїхав у Луцьк до бабусі. 

— Які зараз ускладнення у вас? На якому етапі лікування та реабілітація? 

— Вже рука півроку заживає і ще не повністю зажила. Інколи пече.

— Потім ви хочете повертатися на службу?

— Так, але якщо чесно, то тут я, можливо, зроблю більше корисного. Після поранення ти зовсім по-інакшому починаєш мислити. Тим паче, що тут у мене вже є майбутня дружина. 

— Що плануєте тут робити?

— Планую не мовчати і говорити про цю систему притулків, намагатися прибрати цей безлад, збудувати свою сім'ю —  одружитись і завести дітей. Хочу усиновити дитину і любити її так, я не любили мене.

 — Я знаю, що ви ще плануєте вступати до військового вишу. 

— Так, у Львові хочу на офіцера піти і продовжити свою військову кар'єру. 

Попередні випуски "Я не забуду":

• Названі батьки українських розвідників: як цивільні допомагають військовим
• Протезований наречений з вірусного відео шукає спонсорів — історія військового Михайла у програмі "Я не забуду"
• Замість кар'єри футболіста обрав захист батьківщини — історія Артема та сюрприз для нього від ФК "Шахтар" у проєкті "Я не забуду"
• Добро чи піар: чому блогер роздає на вулиці гроші
• Самотність у госпіталі: про військового зі складною ампутацією та його рідних у проєкті "Я не забуду"